Подивилася я сьогодні у соцмережах на свою колишню однокурсницю Оленку. Ах, гарнюня та красуня, струнка, ідеальні фоточки з модних кав’ярень, одяг з нових колекцій, подорожі на Мальдіви. Дивилася на все це й одразу виникло відчуття, ніби я — ніхто.
Працюю, як віл, а на кредитці вічно мінус, тіло розповзається у сторони, зачіска знову не вдалася. Розумію, зараз дехто скаже: “Тю, так схудни, ну й заробляй більше”. Та скажуть це лише ті, хто сам через таке не пройшов. А ще кілька років тому я була задоволена собою. І було б краще, якби я не заходила в ті кляті соцмережі.
Все через це лікування, за яке довелося викласти аж 25 тисяч гривень, і кредит я все ніяк не закрию вже третій місяць поспіль.
— Оленко, ну чого ти так себе заганяєш? — часто запитує мене подруга Марина, коли я починаю скаржитися.
— Та я не знаю. Наче й працюю і дітей добре виховую, а все одно відчуття, що я просто невдаха, — відповідаю їй.
Доля не подарувала мені безумовну любов до себе, як буває в інших. Особливо, коли дивлюся у дзеркало на свої зайві кілограми. Наче й не багато, але ця пухкість мене виводить. Самооцінка просто на нулі. Як любити себе такою, коли я явно не модель, а швидше «пампушка»?
Раніше все було зовсім інакше. Я займалася собою, ходила до спортзалу, бігала на світанку, слідкувала за харчуванням. Виточила собі струнке гарне тіло, отримувала купу компліментів від подруг та чоловіків. Пам’ятаю, як я тішилася своїм відображенням у вітринах магазинів й думала: “Нарешті, я люблю себе”. Медитації, афірмації — все працювало!
Та ось прийшли останні роки. І разом із ними — депресія, тривожність, набрані зайві кілограми. Спортзал закинула, тіло стало м’яким і наче зовсім чужим. Тепер я уникаю примірочних, де освітлення занадто чесно показує кожен дефект мого неідеального тіла.
— Що, знову тобі нічого не подобається? — підколює мене подружка Марина, коли ми разом з нею ходимо по магазинах.
— Та ці яскраві лампи перед дзеркалами відбирають останні надії, — усміхаюся я через силу. — А ще більше ціни.
Це стосується не лише зовнішності, а й кар’єри. Оцінюю себе як фахівця залежно від того, як йдуть справи на роботі. Якщо щось не вдається — самооцінка стрімко летить донизу.
— Ти просто переживаєш складний період, Оленко, – каже чоловік, але ці його слова вже мене не гріють.
А як іншим вдається любити себе будь-якими? Може, це вроджена якість? Або їхні батьки заклали їм це у дитинстві, а мені не дісталося?
— То все соцмережі, — говорить Марина, коли я вкотре скаржусь на своє життя. — Там показують лише гарну обгортку. Не раз бачила, як ті «щасливі» з ідеальними фото насправді зовсім нещасні.
І тут я ловлю себе на думці, що моя інстаграмна стрічка — це лише вивіска. Коти, садочок, поїздки красивими місцями України. Насправді всі ці подорожі — робота і на них я вириваю пів години між завалами. Втомлена, ледве жива, а на фото — усмішка й безтурботність. І що, це моя справжня історія? Ні. Але ж не буду я всім розповідати, що за кадром я падаю від виснаження.
Чомусь, коли дивлюся на ці ідеальні картинки, мерзенне відчуття власної меншевартості ніяк не зникає. Хочеться й собі взяти щось з їхнього життя. Надихнутись. Але у глибині душі знаю: за кожною ідеальністю стоїть своя ціна.
Мені вже 45, а відчуття таке, ніби я все ще та маленька дівчинка, яка ніяк не знайде свого місця в цьому житті.
