— Вона каже, що я вкрала її золотий перстень, Макаре. Ти розумієш весь абсурд ситуації? І ні, “Інше покоління” — це не виправдання для склочного характеру чи підлості. Це пряме звинувачення. І якщо ти зараз не захистиш свою дружину, в нову квартиру ти поїдеш сам, без мене.
Квартира свекрухи зустріла мене запахом старої пудри, лавандового мила й корвалолу. Цей коктейль ароматів я навчилася ненавидіти за перші три місяці спільного життя.
Ми з Макаром та нашою дворічною донькою чекали на ключі від новобудови. Будинок уже здали, тривав ремонт. Залишалося якихось два місяці. Всього шістдесят днів. Але кожен із цих днів перетворювався на витончену психологічну тортуру.
Ніна Іванівна, мати Макара, була жінкою тихою. Настільки тихою, що її кроків по паркету ніколи не було чутно. Вона з’являлася за спиною раптово, як привид із радянського минулого.
Того ранку я прала дитячі речі.
— Марино, — пролунав над вухом її безбарвний, рівний голос.
Я здригнулася, ледь не випустивши миску.
— Ой, Ніно Іванівно. Ви злякали мене. Щось сталося?
Вона стояла, склавши руки на животі. Очі — дві маленькі сірі намистини.
— Сталося. У мене з комода зник перстень. З рубіном.
— Ого, — я витерла руки об рушник. — Може, десь переклали? Давайте пошукаю.
— Я не перекладала, — тихо сказала вона. — Він лежав у червоній коробочці. Завжди там лежав.
— Ну, діти могли взяти? Маргарита часто крутиться біля вашого дзеркала.
Ніна Іванівна зробила крок уперед. Атмосфера в коридорі миттєво згустіла.
— Ріта не дістала б. Комод високий. А крім тебе, сторонніх у хаті немає.
Я заніміла. Слова застрягли в горлі, як суха кістка.
— Сторонніх? Тобто… ви вважаєте, що це я його взяла?
Свекруха підібгала губи й подивилася на мене з якимось дивним, майже тріумфуючим жалем.
— Я нічого не вважаю. Я просто кажу, що речі самі не ходять. Подумай, Марино. Я до вечора почекаю. Може, «знайдеться».
Вона повернулася і так само беззвучно пішла до своєї кімнати. Мені забракло повітря. Мене, дорослу жінку, матір, дружину успішного чоловіка, щойно прямим текстом назвали крадійкою.
Весь день я ходила як у тумані. Руки тряслися. Я перерила всю дитячу кімнату, перевірила всі іграшки Маргарити — раптом справді мала якось залізла? Нічого.
Макар повернувся з роботи о сьомій вечір. Втомлений, із купою паперів.
Я перехопила його прямо в коридорі.
— Макаре, нам треба поговорити. Терміново.
— Марин, дай роздягнутися. Щось із малою?.
— З малою все добре. Але нам краще переїхати раніше. Я вже знайшла варіант, де ми зможемо перебути, доки не в’їдемо в нашу квартиру.
Макар завмер з одним кросівком у руці. Потім важко зітхнув і пройшов на кухню.
— О господи… Що знову?
— Не «що знову»! — я пішла за ним. — Вона каже, що я вкрала її золотий перстень із рубіном.
Він набрав у склянку води, випив залпом.
— Марино, ну потерпи трохи. Через два місяці ми переїзжаємо в нову, нашу власну квартиру. Це усього вісім тижнів – і там буде тільки наш затишний світ, наші правила. І ніякого дублікату ключів для мами “про всяк випадок”, обіцяю!
— Ти мене чуєш?! — мій голос зірвався на шепіт, щоб не розбудити доньку. — Вона називає мене злодійкою! Яке «потерпи»?
— Ну… у мами характер інший, — Макар спробував обійняти мене за плечі, але я відсахнулася. — Інше покоління. Вона трясеться над цим золотом. Старість, розумієш? Вона недовірлива.
— Інше покоління? — мене аж пересмикнуло. — Тобто, якщо вона наступного разу викличе поліцію, ти теж скажеш «ну, це ж інше покоління, у них так прийнято»?
— Марин, не гіперболізуй.
— Я не гіперболізую! Вона поставила мені ультиматум до вечора.
Макар потер скроні. Він виглядав загнаним.
— Я сам із нею поговорю. Заспокойся. Шістдесят днів, Марино. Не влаштовуй скандал на рівному місці. Ми майже виїхали.
— На рівному місці? — я дивилася на чоловіка й не впізнавала його. — Тобто мій гонор і моя чесність — це «рівне місце»?
Він не відповів. Просто вийшов із кухні й попрямував до кімнати матері.
Я стояла під дверима. Знаю, що це некрасиво, але йшлося про мою репутацію.
— Мамо, ну що за історія з перстнем? — почув я глухий голос Макара.
— Вона його взяла, сину, — спокійно відповіла Ніна Іванівна. — У неї очі бігають. І взагалі, вона з бідної сім’ї, у них там свої звички.
У мене всередині все спалахнуло. Мої батьки — вчителі. Бідні, але кришталево чесні люди!
— Мамо, припини, — роздратовано сказав Макар. — Марина не могла цього зробити. Навіщо їй твій перстень? Вона взагалі не носить золото, це не її стиль.
— А навіщо молоді дівчата золото беруть? Здати у ломбард, і вона далі купує собі дррогі шмотки. Ти їй мало грошей даєш.
— Мам, припини! Я їй не “даю” гроші, Маринка заробляє навіть трохи більше за мене! Бо у неї є ще додаткові проекти, постійні замовники іноді просять терміново зробити додатковий дизайн. І ми собі квартиру купили вдвох, ти це знаєш! Мамо, давай я куплю тобі новий перстень. Точно такий самий. Тільки не чіпай Марину. Нам лишилося два місяці.
— О, вже відкупитися хочеш? Значить, знаєш, що вона винна.
Я не витримала. Штовхнула двері й зайшла в кімнату.
— Стоп, — голосно сказала я. — Ніхто нічого купувати не буде.
Макар обернувся, його очі округлилися.
— Марино, вийди, ми самі розберемося.
— Ні, Макаре. Самі ви вже розібралися — вирішили зробити з мене злодійку, яку ти просто прикриваєш своїми грошима.
Ніна Іванівна навіть не поворухнулася. Тільки підняла підборіддя.
— Бачиш, сину, яка вона агресивна? Чиста совість так поводитися не буде.
Я підійшла до столу свекрухи. Жодного крику. Тільки залізо в голосі.
— Ніно Іванівно, — сказала я, дивлячись їй прямо в зіниці. — Зараз ми зробимо так. Ми викликаємо поліцію. Прямо зараз.
Макар зблід.
— Марино, ти здуріла?! Яка поліція?
— Звичайна, Макаре. Твоя мати стверджує, що в цьому домі відбувся злочин. Крадіжка. Причому, вкрадено доволі цінну річ, вінтажний ювелірний виріб. Нехай приїжджає слідчо-оперативна група. Нехай знімають відбитки пальців із комода. Нехай обшукують мої речі. Офіційно, із понятими.
Свекруха злегка сіпнулася. Її впевненість дала тріщину.
— Що ти тут театр влаштовуєш? — пробурчала вона. — Ще поліції мені тут не вистачало… Сусіди що скажуть?
— А мені начхати на сусідів, — відрізала я. — Мені не начхати на моє ім’я. Або ми зараз набираємо 102, або ви прямо зараз вибачаєтеся переді мною. І більше ніколи, чуєте? Ніколи не відкриваєте рота в мій бік із подібними звинуваченнями.
— Макаре, — писнула свекруха, шукаючи захисту в сина. — Ти бачиш, як вона зі мною розмовляє? В моєму домі!
Макар мовчав. Він дивився на мене. Здається, він уперше побачив, що я можу бути такою. Нарешті до нього дійшло, що його тактика «потерпи» веде шлюб до катастрофи.
Він зробив крок і став поруч зі мною. На моєму боці.
— Мамо, — тихо, але твердо сказав він. — Марина права. Це серйозне звинувачення. Якщо ти впевнена — викликаємо поліцію. Якщо ні — вибачся.
Ніна Іванівна підібгала губи так, що вони майже зникли.
— Отак, значить… На матір — поліцію… Ну й живіть як знаєте. Напевно, я сама його кудись сховала… Стара вже стала.
Вона демонстративно відвернулася до вікна. Це було не вибачення, але це була капітуляція.
Ми вийшли з її кімнати. Макар обійняв мене на кухні. Цього разу я не відсахнулася.
— Пробач мені, — тихо сказав він. — Я був дурнем. Думав, так буде простіше для всіх.
— Не буде, Макаре. Якщо я дозволю витирати об себе ноги тут, ми принесемо цей бруд і в нашу нову квартиру. Я хочу, щоб ти захищав нашу сім’ю. Навіть від своєї мами. І, я ж тобі казала, маю вихід на ці два місяці. Пам’ятаєш мою колишню колегу Софію? Ну от, вона на пів року їде до Канади. Я вже домовилася з нею, вона пустить нас пожити. Оплачуватимемо тільки коммунальні послуги. Але, це не “халява”, не думай. Я їй “зісватала” дуже гарного замовника взамін. Там сума гонорару буде така, що навііть перевищить вартість оренди її квартири на 60 днів.
— Я зрозумів, — він поцілував мене. — Більше ніяких «потерпи».
Наступного дня перстень «знайшовся». Ніна Іванівна нібито знайшла його у кишені свого зимового пальта. Вона не вибачилася особисто, просто мовчки поклала його на стіл, щоб ми бачили.
