Мій чоловік, Василь, пішов у кращі світи вісім років тому. Я залишилася господарювати у нашій старенькій, але затишній «сталінці» з високими стелями.
Тут усе дихало історією: і важкі дубові двері, і старовинний буфет, який мій дід привіз ще після війни. Для мене це була пам’ять, а от для невістки, Сніжани, — «хлам, який давно пора вивезти на звалище».
Діти, звісно, про мене не забували, принаймні так вони вважали. — Мамо, ну що ви вигадуєте? У вас усе добре, ми ж постійно допомагаємо, — казав син. А я про себе думала: хто «ми»?
Син, Матвій, який забіжить на каву раз на два тижні, поглядаючи на годинник? Чи невістка, яка робить таку величну послугу, просто вітаючись зі мною крізь зуби? Остаточно все прояснилося на Покрову.
Саме тоді я гостро відчула, що стала для них просто елементом інтер’єру. Не матір’ю, не бабусею, а просто старою жінкою, яка заважає їм жити своє «сучасне» життя.
Я залишилася одна. — Тісто якесь забите, — кинула Сніжана, навіть не скуштувавши мій фірмовий яблучний пиріг з корицею.
Вона сиділа, втупившись у смартфон, безкінечно гортаючи стрічку новин. Я мовчки пішла на кухню, налила собі чаю з чебрецем і сіла біля вікна.
За хвилину зайшов Матвій. — Мамо, все було дуже смачно, дякуємо, — сказав він, дивлячись кудись убік. — Нам уже час, бо за Тарасиком треба в школу заїхати.
— Та посидьте ще трішки, скуштуйте хоч шматочок пирога, — попросила я, киваючи на стіл. — Дякую, мамо, але Сніжана зараз на якійсь особливій дієті, їй борошняне не можна, — швидко промовив він.
«Борошняне їй не можна, а заварні тістечка з кондитерської, які я бачила в її сумці, мабуть, можна?» — подумала я, але вголос нічого не сказала, лише гірко посміхнулася.
Сніжана демонстративно взяла ключі від машини і голосно зітхнула: — Матвію, ми їдемо чи ні? Це прозвучало як наказ. — Мамо, я зателефоную завтра, — кинув син і швидко поцілував мене в щоку. Двері зачинилися. Я залишилася одна. Один на один з цілим пирогом, який так старанно пекла зранку.
На душі стало трохи легше Наступного ранку я знову зайшла на кухню. Пиріг на столі виглядав як німий докір моїм намаганням бути корисною.
«Може, сусідів пригостити?» — майнула думка, але одразу зникла. Навіщо нав’язуватися? Я ввімкнула радіо, щоб бодай якось розігнати цю тишу.
Там розповідали про користь медитації та «усвідомлене споживання». Перемкнула хвилю. На іншій станції обговорювали тренди в дизайні інтер’єру: «Геть старі меблі, геть килими, тільки мінімалізм і сірі стіни». Я зітхнула і вимкнула приймач. Раптом задзвонив телефон.
— Алло, мамо? — почула голос Матвія. — Слухай, ти не ображайся за вчорашнє, добре? Сніжана просто дуже втомлюється на роботі, ще й дитина…
— Я не ображаюся, — тихо відповіла я. — Я вже звикла, що у вас усе списується на «втому». А те, що до моїх страв навіть не торкаються, це теж від утоми?
— Ой, мамо, ну починається… — зітхнув він. — Ти ж знаєш, що ти прекрасно готуєш. — То чому ж ніхто не їсть? — Бо… у Сніжани свої погляди на харчування. Вона вважає, що це все занадто калорійно.
Я просто не хочу зайвих суперечок у родині. — Суперечок? То я тепер причина ваших суперечок? На тому кінці дроту запала тиша. Я чула, як на задньому плані шумить вода і дитячий голос вигукує: — Тату! А коли ми поїдемо до бабусі Лесі? Я хочу на горище!
На душі раптом стало так тепло-тепло. — Ось власне, — прошепотіла я. — Коли до бабусі? Матвій замислився на секунду, а потім скоромовкою промовив: — Може, наступними вихідними. Я зателефоную, мамо, па. Він поклав слухавку ще до того, як я встигла запитати про онука.
Дні тягнулися повільно і одноманітно. Навіть старий годинник на стіні, здавалося, цокав гучніше, відраховуючи хвилини моєї самотності.
Пиріг я врешті-решт загорнула у плівку і поклала в холодильник. Радше зі злості на саму себе, ніж з надії, що його хтось з’їсть. У четвер пообіді зателефонувала пані Орися, моя сусідка по під’їзду.
— Лесюню, ти там жива ще? Щось тебе зовсім не видно і не чути. Молодь тсвоя зовсім тебе забула? — Жива, Орисю, куди ж я дінуся. Але іноді здається, що я невидимка.
— То кидай усе і піднімайся до мене на каву. У мене є свіженькі пампушки з маком, ще теплі. Справжні, домашні! Я швидко накинула халат і піднялася поверхом вище.
Пані Орися зустріла мене в кухонному фартуху, вся в борошні. — Сідай, дорогенька. Чого така зажурена, наче не жива? — Та, знаєш… приходили мої на свята, але краще б не приходили.
— Хто? Матвій зі своєю «фіфою»? — З невісткою, так. Прийшли, посиділи, наче на голках. Я їм пиріг спекла, старалася. А вона на нього так подивилася, наче я їй щось погане пропоную. Пані Орися аж сплеснула руками.
— Ой, дорогенька, я тебе прошу! Зараз молодь якась не така. Все їм не те, все не так. То глютен, то лактоза, то ще якась кака. А де повага до старших?
Де подяка за те, що мати наварила-напекла? — Мабуть, тепер це не в моді, — гірко додала я. Пані Орися зітхнула і підсунула мені тарілку з пампушками.
Валерія Тодоренко
