Так сталося, що одружився я не через велике кохання. Дружина знала про мої почуття, в душу не лізла, а господинею відмінною була. Донечку мені подарувала. Будинок чистий, затишний, а душа порожня. Заповнював її чим міг: робота, друзі, футбол. Будь куди і будь чим, тільки не додому. Особливо коли знав що донечка гостює в бабусі.
От і того дня. Ми зібралися з друзями після роботи в парку, випити прохолодних напоїв. Посиденьки затягнулися, а телефонувати дружині я не став, не вважав за потрібне. Навіть вимкнув телефон, щоб і вона мене не чіпала.
Згодом хлопці почали розходитися, а я додому категорично не хотів йти, тож побрів до найближчого кафе. Замовив собі келих прохолодного напою і раптом мої очі прикрили м’які жіночі долоні.
– Відгадай, хто?
Я впізнав би цей голос з поміж мільйону інших.
– Маша! Що ти тут робиш? – здивовано запитав я.
– Так, зовсім не цікаво! – Маша піджала губи і опустила свої, великі зелені оченята. – Зайшла поїсти. У відрядженні я.
Маша – моє перше кохання, моє божевілля. Я знаю її ще з дитинства, наші мами вчилися разом. Загалом, до 15 років ми були просто друзями, потім її батько отримав підвищення і вони переїхали до іншого міста. Протягом двох довгих років ми листувалися і дзвонили одне одному кілька разів на рік. І ось на канікули вона приїхала до бабусі, дорослою, симпатичною сімнадцятирічною красунею, з розкосими зеленими очима. Я довго не міг наважитися, а потім просто поцілував її. Вона відповіла мені. З тих пір ми майже не розлучилися.
Літо пролетіло не помітно – і Маша поїхала на довгі 10 місяців. В моїй голові постійно крутилися думки, що в неї хтось з’явився, що вона обіймає і цілує іншого. Ці думки були нестерпними, вони не давали мені спокою. Тому, коли моя колишня однокласниця Зоя запросили мене на день народження, я відразу погодився. Сподіваючись, що зможу відволіктися. Там я втратив контроль над собою, і випив зайвого. Вранці прокинувся у Зої в кімнаті, а вона лежала поряд.
Відтоді я періодично заходив до Зої. Вона завжди була рада бачити мене, нічого не очікувала, нічого не просила. Вона просто дарувала мені своє кохання, дивилася на мене своїми теплими карими очима, ніжно тримала за руку, говорила слова кохання. Це були ліки від душевного болю, які мені так потрібні були. Егоїстично? Можливо.
Час минав. Маша приїхала на початку літа. Вона стала ще гарнішою: струнка, висока з темно-коричневими локонами. Вона розповіла, що здала сесію достроково, що переводиться на заочне навчання. Я був щасливий.
Того вечора я провів кохану до хвіртки.
– Я не хочу відпускати тебе. – Вона притислася до мене і сказала, що кохає мене.
Вона повела мене у двір. Там, на траві, під нічним зоряним небом сталося те, про що я мріяв. Це було зовсім по іншому, не так як з Зоєю. Я відчував себе щасливим. Я кохав її, вона кохала мене, і цей момент був незабутнім.
– Слухай, Маш, а давай одружимося? – я подивився в її зелені очі.
– Ти кличеш мене заміж? Я згодна! Давай восени! Батькам потрібно все розповісти.
Життя йшло, як завжди. Я не думав про Зою. Моя совість мовчала. Ось тільки в середині серпня від неї прийшло повідомлення з таким змістом: “Я чекаю дитину. Термін 14 тижнів. Сподіваюся, тобі не байдуже на нас.” Мій стан був близький до паніки. Зоя чекаю на дитину, на мою дитину! Я не міг працювати. Моя голова крутилася, інструменти випадали з моїх рук.
Додому я не пішов, ноги самі принесли мене до Машиного будинку. Вона розвішувала білизну на подвір’ї і щось наспівувала, тому не відразу помітила мене.
– Іване, що сталося? Ти сам на себе не схожий!
– Маш, тут така справа. Просто вислухай мене. Не перебивай, добре? – я опустив голову і почав історію.
Маша мовчки слухала мене, кусаючи губи. Сльози виступали на її очах. Я бачив, що їй боляче, але я не міг мовчати. Я клявся в коханні їй, сказав, що допоможу Зої. Хотів обійняти її, а вона відштовхнула мене.
– Мені потрібно подумати. Не дзвони мені сьогодні. Іди додому.
Наступного дня я прибіг до неї повний рішучості і ентузіазму. Я сподівався, що вона пробачила мені.
Двері відчинила Машина бабуся.
– Поїхала Марія, до батьків. Забудь про мою онуку. Йди з миром.
Я намагався дозвонитися до неї, та вона змінила номер. Мені було нестерпно боляче. Я був ображеним на весь світ. І вирішив одружитися з Зоєю, на зло Маші.
Ми одружилися, незважаючи на те, що Зоя була на восьмому місяці. І рівно через місяць вона подарувала мені донечку. Маленький комочок щастя.
От тільки по ночам мені снилася Маша, її великі розкосі зелені очі.
Лізочка росла, стала ночувати у бабусь, і я все частіше почав залишатися на роботі, з друзями. Зоя чекала, не скаржилася на життя і була задоволена всім.
А сьогодні я знову почув її голос. Я чув його вперше за вісім довгих років. Марія майже не змінилася. Вона подивилася на мене, і цей погляд сколихнув мій розум, навіяв спогади.
– Ти чому сам? Де Зоя? – запитала з цікавістю вона.
І тут мене прорвало! Я розповів їй все, що одружився на Зої тільки на зло їй, що ніколи не кохав Зою і мріяв тільки про зустріч з нею. Що вечорами не хочу йти додому, і вимикаю свій телефон. Вона мовчки слухала. Посмішка кудись зникла з її обличчя.
– Тобі ніхто не говорив, що нормальні люди так себе не поводять? – Голос Маші став холодним і якимось чужим. – Бідна Зоя.
Маша встала і пішла до дверей.
– Я проведу тебе?
– Таке відчуття, що ти можеш любити тільки себе. І зовсім не ціниш те, що в тебе є.
Я повернувся додому після півночі. Квартира була порожньою. Я подзвонив Зої, а у відповідь була тиша. Голос Маші наполегливо лунав всередині моєї голови: “Ти можеш любити тільки себе. Ти ніколи не цінив те, що у тебе є.” Невже це правда? Я пішов на кухню, на столі була записка! Тільки 3 слова: “Я не залізна”. У відчаї я зателефонував тещі.
– Зоя з Лізою у мене, щойно заснула. Не дзвони більше! – сказала Ольга Василівна.
Я залишився один, наодинці зі своїми думками, почуттями, спогадами. У моїй голові сформувалася чітка картина: я негідний її, Зоя терпляча, любляча, ніжна. Мені потрібно було б ставитися до неї по іншому, дякувати за затишок, тепло, прихильність, за доньку, яку вона подарувала мені. Цінувати її відданість і терпіння.
Два тижні я жив, як у тумані. Я зрозумів, що хочу бачити Зою поруч зі мною завжди, а Маша – це просто світлі спогади. Моя дружина – моє справжнє кохання.
Я вирішив повернути її, чого б це мені не коштувало. Купив гарний букет для тещі, і поїхав просити пробачення.
Двері відчинила Ольга Василівна.
– Навіщо приїхав? – зітхнула теща, – Ліза у подруги!
– Я до Зої, а це вам, – вручив тещі букет жовтих хризантем.
– Неочікувано! Гаразд, заходь! Вам потрібно поговорити!
Моя дружина метушилася на кухні.
– Ти чому тут? – запитала вона, витираючи руки.
– Приїхав за вами! Зоя, я кохаю тебе! Пробач мені за все! Я ніколи, ти чуєш, ніколи тобі більше не заподію болю! – мій голос тремтів.
Кохана присіла і заплакала. Я стояв і дивився на неї. Мені більше не потрібна була краса Марії, мені потрібна моя дружина з її теплими карими очима. Я хотів зробити її щасливою!
