— Ні! Я більше не буду їздити до твоєї тітки, щоб допомагати їй по дому, Дмитре! Мені набридло їздити в сусіднє місто й вислуховувати, яка я погана.
— Так, тіточко… Так, звісно… Ми постараємось. Обов’язково, — голос Дмитра, що лився з коридору, був в’язким і улесливим, як розтоплений мармелад. — Усе, бувай, цілую.
Клацання покладеної на важіль слухавки пролунало в вечірній тиші квартири неприродньо голосно. Катя, що стояла біля кухонного столу, не обернулася. Вона продовжувала методично, з якоюсь відстороненою точністю, різати яскраво-червоний болгарський перець. Ніж із глухим, рівним стуком опускався на дошку: тук… тук… тук… Цей звук був єдиним, що порушувало мертвенну тишу після закінчення розмови. Вона знала цей тон. Вона вивчила всі його відтінки за три роки їхнього шлюбу. Це був тон винуватого хлопчика, який зараз прийде просити про щось, заздалегідь знаючи, що його прохання — це маленький, добре замаскований шантаж.
Він увійшов на кухню, шарпаючи домашніми капцями по лінолеуму. Зупинився за кілька кроків за її спиною. Катя відчувала його присутність кожною клітиною шкіри, як відчувають наближення грози. Повітря згустилося, стало важким, наелектризованим. Вона продовжувала різати перець, перетворюючи його соковиту плоть на акуратні, однакові кубики. Їй здавалося, що якщо вона зупиниться, то світ рухне.
— Катюш… — почав він, і від цього ласкавого суфікса у неї звело щелепи. Він завжди використовував його, коли збирався навантажити на неї черговий тягар. — Тітка дзвонила. Просить на цих вихідних приїхати, допомогти з вікнами. Весна ж, помити треба, а в неї спина болить, сама не впорається.
Ніж завмер, вдивляючись у дошку. Тиша, що настала після його слів, була оглушливою. У ній, як у стоячій воді, відбивалися дві попередні суботи, вбиті на поїздку в пильне, пропахле сипістю і злістю сусіднє місто. Відбивалися їдкі зауваження тітки про те, що вікна треба мити не «цією вашою хімією», а газетою з оцтом, і що в Каті руки ростуть не з того місця. Відбивалося принизливе відчуття, коли Дмитро, чуючи все це, лише винувато посміхався і підтакував, боячись перечити жінці, яка його виховала.
Катя повільно обернулася. Її обличчя було спокійним, майже безтурботним, і це було страшніше за будь-яку гримасу гніву. Вона дивилася прямо на нього, не кліпаючи. Дмитро не витримав її погляду, забігав очима по глянцевих фасадах кухонного гарнітура, по магнітиках на холодильнику.
— Ну що ти мовчиш? — залепетав він, відчуваючи, як його ретельно вибудована позиція починає кришитися під цим крижаним мовчанням. — Їй же допомогти нікому. Зовсім одна… Ми ж єдині, хто в неї є.
І в цю мить щось усередині неї, якась туго натягнута струна, з оглушливим дзвоном лопнула.
— Ні, — відрізала вона. Слово було коротким, твердим і гострим, як уламок скла.
Він знітив. Він був готовий до умовлянь, до суперечки, до зітхань, але не до цієї монолітної, непробивної відмови.
— Що значить «ні»? Кать, ти чого?..
І тоді греблю прорвало. Уся отрута, вся втома й приниження, що накопичувалися місяцями, вилилися назовні опічним потоком. Вона зробила крок до нього, і він інстинктивно відступив.
— Ні! Я більше не буду їздити до твоєї тітки, щоб допомагати їй по дому Дмитре! Мені набридло їздити в сусіднє місто й вислуховувати, яка я погана постійно!
Вона не кричала, вона говорила з натиском, вбиваючи кожне слово йому в свідомість.
— Мені набридло бути прислугою для жінки, яка мене ненавидить і навіть не намагається цього приховати! І ще одне, Дмитре, якщо їй нема кому допомогти, може, час задуматися, чому? Може, тому що вона своєю жовчю й злістю всіх поглинула? Їдь сам. І можеш там залишатися.
Обличчя Дмитра повільно набувало кольору недозрілої сливи — плямами, від шиї до скронь. Він дивився на Катю так, наче вона раптом заговорила невідомою йому, гортанною мовою. Його світ, у якому допомога тітці була аксіомою, що не потребувала доказів, щойно зіткнувся з чимось чужорідним і ворожим. Він завжди сприймав їхні поїздки як якусь повинність, так, але повинність благородну, майже священну. А вона взяла й осквернила її, назвавши прислужуванням.
— Ти… ти що таке говориш? — видихнув він, і в його голосі змішалися розгубленість і насувальне обурення. — Яке «прислужування»? Яке «ненавидить»? Це жінка, яка мене на ноги поставила, коли рідна матір хвостом майнула й зникла! Вона своє життя на мене поклала, заміж не вийшла, щоб чужий чоловік у домі племінника не ображав! Вона працювала на двох роботах, щоб у мене були не обноски, а нормальний одяг, щоб я в табір літом їздив! А ти… ти відмовляєшся їй вікна помити?
Він говорив із запалом, із праведним обуренням людини, що захищає святиню. Він вибудовував перед Катею образ великомучениці, що поклала себе на вівтар його благополуччя. У його картині світу тітка була монолітною фігурою з граніту та самопожертви, і будь-яка критика в її бік була блюзнірством. Він очікував, що цей монолог, перевірений роками й відточений у його власній свідомості, змусить Катю засоромитися, почувати себе дріб’язковою й невдячною егоїсткою.
Але Катя не опустила очі. Вона вислухала його тираду з тим же холодним, аналізуючим спокоєм. Вона більше не була на кухні. Подумки вона вже перенеслася в той самий пропахлий отрутою дім.
— Твоя мати тебе кинула. Це трагедія. Твоя тітка тебе виховала. За це їй, безумовно, можна бути вдячним, — її голос був рівним і позбавленим емоцій, наче вона зачитувала факти з чужої біографії. — Але твоя вдячність, Дмитре, чомусь має оплачуватися моїм приниженням. Ти бачиш її жертву. А я бачу її рахунки, які вона мені раз за розом виставляє.
Вона усміхнулася, але в цій усмішці не було веселощів.
— Ти пам’ятаєш, як ми минулого місяця їздили їй паркан лагодити? Ти возився зі штакетником, а я носила тобі воду й інструменти. Я напередодні зробила нову стрижку. Пам’ятаєш, що вона мені сказала, коли ти відійшов покурити? Вона підійшла, оглянула мене з голови до п’ят і процідила: «Раніше так тільки хлопчиків вошавих стригли. Огидно». І посміхнулася своєю цукерковою усмішкою. А ти повернувся, і вона тут же: «Катенька в нас красуня, будь-яку зачіску собі може дозволити». Ти навіть не помітив, як у мене змінився вираз обличчя. Ти просто не хотів помічати.
Дмитро нахмурився, намагаючись відігнати неприємне спогад. Він дійсно щось таке пам’ятав, але зписав це на старче базікання.
— Вона літня людина, у неї свої уявлення про красу…
— Літня людина? — Катя звела брови. — А на Великдень, коли я привезла паску з найкращої кондитерської міста, тому що в мене не було часу пекти самій? Вона взяла шматок, понюхала його, як щось зіпсоване, і відсунула тарілку зі словами: «Хімія одна. Справжня хазяйка не полінується забруднити рук, для родини спекти». А потім піввечора розповідала тобі, як вона, бувало, по ночах пекла пироги для тебе одного. Це теж «свої уявлення»? Чи це був спосіб показати мені, що я нікчемна господиня, не рівня їй?
Вона зробила паузу, даючи словам вбитися в нього.
— Апогей усього був її останній подарунок мені на день народження. Пам’ятаєш ту блузку? Отруйно-зелена, з скрипучого поліестеру, на два розміри більша. Ти ще сказав, що колір цікавий. А знаєш, що вона сказала, коли вручала її мені наодинці, поки ти в машині копався? «Носи, Катенько. Тобі з твоєю фігурою все одно що носити, а ця хоч недоліки прикриє». Вона не літня, безневинна людина, Дмитре. Вона вправний, жорстокий маніпулятор, який отримує задоволення, принижуючи інших. Вона не потребує допомоги. Вона потребує жертви. І ти щоразу із задоволенням приводиш їй мене на заклання.
Наведені Катею приклади повисли в повітрі кухні, як три незаперечні докази. Вони були дріб’язковими, побутовими, майже незначними поодинці, але разом складалися в задушну картину методичного, садистського знущання. Дмитро мовчав. Він більше не міг захищати образ святої мучениці. Катя не брехала — він сам був свідком цих сцен, просто його мозок, натренований роками почуття провини, навчився їх ігнорувати, розмивати, зписувати на «важкий характер» і «старість». Він дивився на ніж у її руці, на купку ідеально рівних червоних кубиків на дошці, і йому раптом стало не по собі. В її спокої й точності було щось лякаюче.
Праведний гнів, що кипів у ньому хвилину тому, зійшов, залишивши після себе в’язкий, неприємний осад. Захист провалився. Тоді мозок, інстинктивно шукаючи порятунку, обрав єдину решту тактику — напад. Якщо не можна вибілити тітку, потрібно чорнити обвинувача.
— Так ось воно що, — повільно промовив він, і його голос набув нової, холодної й жорсткої інтонації. Улесливий племінник зник, на його місці з’явився ображений чоловік. — Справа не в тітці. Справа в тобі. Тобі просто не вистачає великодушності. Черствоств в тебе багато, а от великодушності — ані краплі.
Він зробив крок уперед, повертаючи собі втрачений простір. Тепер уже він наступав.
— Ти не розумієш, що таке справжній обов’язок. Ти виросла в повній родині, з мамою та татом, у тепличних умовах. Тобі не доводилося виживати. А вона мене витягнула. Із бруду витягнула! І тепер, коли їй потрібна найменша дрібниця — просто людська участь, — ти починаєш рахувати образи? Записувати в блокнотик кожне її невдале слово? Це дріб’язково, Катю. Це так дріб’язково егоїстично. Ти просто не хочеш жертвувати своїм комфортом, своїми дорогоцінними вихідними, заради людини, якій я зобов’язаний усім.
Він говорив впевнено, вкладаючи в слова всю силу своєї образи. Він перетворював її аргументи на порох, її приниження — на примху, а свою нездатність захистити дружину — на її ж душевну скутість. Це був сильний хід, і він це знав. Він бачив, як здригнулися її до того непроникні губи. Він чекав, що вона зараз вибухне, почне виправдовуватися, і тоді він знову опиниться в сильній позиції.
Але Катя не вибухнула. Вона, навпаки, стала ще спокійнішою. Вона поклала ніж на стіл, витерла руки об рушник і подивилася на нього так, як лікар дивиться на пацієнта, якому потрібно повідомити неприємний діагноз.
— Ти помиляєшся. Я все чудово розумію, — промовила вона тихо. — Я розумію, що тобі простіше назвати мене черствою егоїсткою, аніж визнати одну просту річ: ти її боїшся. Ти до смерті боїшся її невдоволення, її докорів, її маніпуляцій. Ти боїшся відчути себе винуватим, невдячним сином. І тому ти готовий підставити під її удар кого завгодно, аби самому залишитися хорошим хлопчиком в її очах.
Кожне її слово було точним уколом у найвразливіше місце.
— Це не мій обов’язок, Дмитре. Це твій. Твоя вдячність. Твоя ноша. А ти не хочеш нести її сам. Ти приводиш мене в її дім і використовуєш як живий щит. Поки вона відволікається на мене, поки вона п’є мою кров, насолоджуючись своєю перевагою, вона не чіпає тебе. Ти отримуєш кілька годин передишки. Ти можеш спокійно лагодити той клятий паркан чи фарбувати рами, відчуваючи себе прекрасним, турботливим племінником, поки твою дружину поряд методично втоптують у багно. Це не допомога, Дмитре. Це зрада. Ти просто купуєш власний спокій ціною моєї самоповаги.
Слово «зрада» вдарило Дмитра під ребра, вибивши з легенів усе повітря. Він похитнувся, наче від фізичного поштовху. Усе, що він говорив до цього, вся його оборона, всі звинувачення — все це було частиною звичного ритуалу, словесного танцю, який вони виконували вже не вперше. Але Катя змінила правила. Вона вийшла з кола й завдала удару звідти, звідки він не чекав. Вона не просто відмовилася їхати — вона розтворила його душу тупим консервним ножем і вивалила на кухонний стіл усе його малодушшя, весь його застарілий, липкий страх.
Він дивився на неї, і вперше за довгий час по-справжньому бачив. Він бачив не просто втому дружину, а жінку, яку він сам, своїми руками, роз за розом підводив до краю прірви й залишав саму. Порожнеча, що розкрилася в його грудях, була страшнішою за будь-який крик. Аргументи закінчилися. Виправдання розсипалися в прах. Залишилася лише гола, потворна правда, яку вона йому пред’явила.
Катя, бачачи його розгубленість, не відчула ані краплі тріумфу. Її обличчя залишалося безпристрасним, як у хірурга, що закінчив складну операцію. Вона мовчки обійшла його, пройшла у вітальню й узяла з журнального столика свій телефон. Дмитро залишився стояти на кухні, посеред запахів перцю, свого сорому й уламків їхнього сімейного життя. Він чув, як вона сіла на диван. Тиша тривала недовго, усього кілька секунд, але в ній умістилася ціла вічність.
Потім тишу порушив сухий, діловий звук дотиків пальців до екрану смартфона. Тап-тап-тап. Пауза. Знову розмірене постукування. Дмитро не витримав і, мов на ватяних ногах, пішов у кімнату. Катя сиділа прямо, не відкидаючись на спинку дивана, і дивилася у сяючий прямокутник. Її обличчя, освітлене холодним світлом екрану, здавалося чужим, відстороненим.
— Так… — промовила вона вголос, ні до кого конкретно не звертаючись, наче озвучуючи свої думки. — «Клінінгова компанія». Чудово. «Чистий дім». Подивимося відгуки… непогано.
Дмитро завмер у дверному прорізі, не розуміючи, що відбувається. Це було схоже на сюрреалістичний сон.
— Послуги… Генеральне прибирання квартири до п’ятдесяти квадратних метрів. Миття вікон, сезонне. Те, що треба. — Вона знову зробила кілька дотиків. — Замовити. Субота, двадцять другого числа. Час… нехай буде з десяти ранку, щоб вона встигла прокинутися й випити свій цикорій. Адреса… вулиця Соборна, будинок сім, квартира сорок три. Контактна особа… Дмитро.
Вона підвела на нього очі, і в її погляді не було нічого, крім ділової зосередженості.
— Твій номер телефону продиктуєш, чи я його в контактах знайду?
Він не відповів. Він не міг. Він просто дивився, як руйнується його світ, під акомпанемент кліків по екрану.
— А, ось він. Вводжу… Сплатити онлайн. — Її палець знову забігав по екрану, вводячи дані її власної банківської картки. — Готово. Підтвердження замовлення прийде тобі в СМС протягом п’яти хвилин.
Вона відклала телефон на диван, екраном униз. І лише тоді, коли холодне світло згасло, вона знову стала схожою на його дружину. Але говорила вже як абсолютно чужа людина.
— Проблема вирішена, Дмитре. Тітці помиють вікна. І підлогу. І навіть пил з її порцелянових слоників витруть. Професіонали, з гіпоалергенною хімією, а не «вульгарна дівка з руками не з того місця».
Вона встала й підійшла до нього впритул. У її голосі не було ні злості, ні образи — лише крижана, остаточна констатація факту.
— Ось. Це вартість твого душевного спокою на ці вихідні. З моєї картки. Я сплатила рахунок за твій борг, за твою вдячність і за твій страх. Тепер тобі не доведеться зраджувати мене, аби довести свою любов до неї. Можеш спокійно їхати в суботу до тітки. Можеш сидіти поряд із нею, пити чай і слухати, які криворукі фахівці приїхали. Тобі більше не потрібен живий щит. Я виходжу з цієї гри.
Він стояв, розчавлений і знищений. Він дивився на жінку, яка щойно не просто розірвала їхні стосунки — вона їх знецінила, перевела в грошовий еквівалент і сплатила, як звичайну побутову послугу. У цій холодній, діловій жорстокості було щось набагато страшніше й остаточніше, ніж у будь-якому скандалі. Це був кінець. І в насталій тиші він вперше чітко зрозумів, що залишився зовсім сам. Між ним і його всепоглинальною тіткою більше нікого не було…
