Вона точно пам’ятала, що ще вранці була незаміжня і точно не мала доньки. Із знайомих Максимів у неї тільки одногрупник, але вони не бачилися вже років 10. Коханка неіснуючого чоловіка.

Даша сиділа на дерев’яній лавочці біля дитячого майданчика й ліниво поглядала, як п’ятирічна племінниця з компанією дівчаток штурмує різнокольорову гірку. Уже три тижні Соня мешкала в неї. Сестра попросила Дашу на якийсь час забрати дівчинку до себе. У неї складний період. Сестра з чоловіком ділять нажите за їхній короткий шлюб нечисленне майно. Сестра не хоче, щоб Соня бачила, як її тато розпилює навпіл диван і відвойовує старе дитяче ліжечко. Племінниця з нього вже виросла, а в новому шлюбі річ може ще знадобитися.

Переконавшись, що Соня повністю захоплена грою, Даша дістала телефон і відкрила улюблений книжковий додаток. Вона встигла завантажити потрібну сторінку, як на лавочку поруч сіла незнайома жінка.

– Погода сьогодні гарна, правда? – усміхнулася вона.

Даша згідно кивнула. Сонце справді світило зовсім по-літньому.

– Мила у вас дівчинка, схожа на вас.

Двір, у якому жила Даша, зовсім невеликий і дуже дружній. Усі сусіди одне одного знають. Якщо не особисто, то хоча б раз бачили. Діти граються разом, дорослі обговорюють новини, сидячи на лавочках. Те, що незнайомка спокійно почала з нею невимушену розмову, Дашу не здивувало. Тут так прийнято. Вона звикла.

– Дякую. Ви, до речі, дуже молодо виглядаєте, – похвалила жінка.

– Ви теж дуже красива, – усміхнулася Даша, оглянувши співрозмовницю з голови до ніг. Темноволоса, очі зелені, з ледь хижим прищуром.

– Мені дуже приємно, що ви так думаєте.

Вона чомусь зніяковіла.

– Але я віддала б усю свою красу за можливість бути щасливою.

Даша знову усміхнулася. Фраза незнайомки звучала дуже наївно, ніби вимовила її п’ятнадцятирічна мрійниця.

– Мені здається, вам рано зневірятися, – м’яко зауважила Даша. – Щастя обов’язково вас знайде.

Після такого підбадьорливого відповіді жінка раптом підвелася з місця й підсіла ближче до Даші.

– Ви така добра, – промовила вона, трохи нахилившись уперед, – така чуйна.

Даша трохи розгубилася. До таких бурхливих компліментів після цілком звичайної фрази вона виявилася не готова.

– У мене все є. Зовнішність, робота, добре серце. З особистим життям тільки не щастить, – пояснила незнайомка. – Наприклад, нещодавно я зустріла свого принца, але він, на жаль, не вільний.

Вона театрально зітхнула.

– Що ж, так буває, – стенула плечима Даша. – Значить, це не ваш принц. Вашого зустрінете трохи згодом.

– Ні, я впевнена, що він моя доля. Він теж це розуміє, але не може покинути родину. Я така самотня.

Жінка закрила обличчя руками, але не заплакала. У Даші склалося враження, що вона мимоволі стала героїнею якогось спектаклю.

– Знаєте, адже дитиною чоловіка не втримаєш. Навіщо завдавати одне одному стільки проблем? Якщо його душа з іншою людиною, то скільки не тримай, а все одно рано чи пізно він відлетить.

– Ну тут ви, напевно, праві, – розгублено погодилася Даша. Цілком імовірно, що незнайомка неадекватна. Таких краще не сердити.

– Ви зі мною згодні? – здивувалася дамочка. – Це чудово.

Вона зітхнула й на мить замовкла, дивлячись кудись удалечінь.

– Шлюб, мені здається, має бути за коханням. Так, буває таке, що з’являється дитина, і тоді чоловік, робить пропозицію через почуття обов’язку. Але ж це неправильно.

Її зелені очі округлилися. Незнайомка, не відриваючись, дивилася Даші в обличчя.

– Можливо, такий шлюб приречений, – сплеснула руками співрозмовниця. – Він не може бути щасливим. Краще вчасно розійтися, дозволивши кожному бути щасливим окремо, а про дитину піклуватися разом.

– Ну, припустимо, – кивнула Даша.

Незнайомка різко подалася вперед.

– Тільки уявіть, яка це проблема, коли двоє людей терплять одне одного заради дитини, а могли б знайти своє справжнє щастя. Один із них, до речі, уже знайшов. Іншими словами, у нас уже троє нещасних людей. Уявіть, Дашо, ви тільки уявіть.

Даша мимоволі відсахнулася назад. Ця жінка знає її ім’я. Розмова більше не здавалася випадковою.

– Це погано. Ви праві, – обережно погодилася Даша. – Так, навіщо ви це робите?

– Що роблю?

Незнайомка на мить завмерла, опустила очі, зітхнула кілька разів, а потім раптом випалила:

– Мене звати Марина. Я працюю разом із вашим чоловіком. Ми давно любимо одне одного.

Даша завмерла.

– Як? – ось так – похитала головою Марина. – Я розумію, що вам складно таке почути, але я не можу більше мовчати. Максим розповів мені вашу історію. Зустрічалися, потім розійшлися, але дізналися, що чекаєте на дитину. Максим запропонував одружитися. Звичайний шлюб, перед появою дитини. Він не любив вас, Дашо, але совість змусила піти на необачний крок.

– Яка ще совість? – не зрозуміла Даша.

– Максим прекрасна людина. Ви це знаєте, і я це знаю. Ми любимо одне одного. Тому, Дашо, я прошу вас, відпустіть його. Він і так зробив для вас багато хорошого.

Даша замислилася. Якийсь Максим зробив для неї стільки хорошого, а вона ні сном, ні духом. Цікаво, однак.

– Марино, послухайте, – Даша жестом попросила співрозмовницю замовкнути. – Я не заміжня, і дітей у мене теж немає.

– А як же?..

– Це моя племінниця.

– Але ж ви… ви ж живете тут, у цьому будинку? – Марина махнула рукою в бік Дашиного під’їзду.

– Так, на третьому поверсі.

– На третьому, – підтвердила Даша.

– У тридцять третій квартирі?

– Ні, у тридцять першій.

Марина здивовано закліпала очима. Її обличчя залило фарбою.

– У вас немає чоловіка Максима? – запитала вона.

– У мене немає жодного чоловіка. Ні Максима, ні Сергія.

– Та як же так? – очі Марини розширилися. – Він же показував мені ваше фото, казав, що ви його дружина.

Даша насторожилася.

– Моє фото?

– Ну так, у нього в телефоні на заставці ви з дитиною.

– Нічого не розумію, – задумливо простягнула Даша. – Хоча, зачекайте.

Вона дістала телефон, швидко завантажила свій профіль у соціальній мережі, знайшла серед сотні інших фото потрібний знімок, на якому була зафіксована з племінницею, і показала його Марині.

– Це фото?

Марина ствердно кивнула.

– Ось, ненормальний! – скривила губи Даша.

– Хто? – здивувалася Марина.

– Максим із тридцять третьої квартири.

Вона рішуче підвелася з місця, покликала Сонечку й попрямувала до під’їзду. Марина заметушилася за нею.

– Зараз я цьому самопроголошеному чоловікові влаштую, – обурилася Даша.

Племінницю вона залишила вдома й разом із Мариною прийнялася стукати в двері квартири номер 33. Через пару хвилин двері відчинилися. На порозі з’явився сусід. Даша багато разів зустрічала його на сходовому майданчику. Вони привітно кивали одне одному й ішли у своїх справах. До сьогоднішнього дня Даша навіть не знала імені цього чоловіка.

– О, привіт, любий, а я за грошима. Нашій малечі потрібен новий велосипед.

– Не зрозумів, – розгубився Максим.

– Зараз зрозумієш, – пообіцяла Даша. – У доньки, значить, велосипеда немає, а він подружок на роботі заводить. Як благородно одружився зі мною через дитину.

Сусід хотів був щось заперечити, але, побачивши за спиною Даші незадоволену Марину, замовк. Відпиратися було марно.

– Ненормальний! – пирхнула Марина й обернувшись на підборах, пішла геть.

– Навіщо ти сказав, що я твоя дружина? Ми ж навіть близько не знайомі, – тихо спитала Даша. – Ще й фото вкрав. Не соромно?

– Соромно, – Максим опустив очі.

– Неправда.

– Правда. Просто виходу в мене не було. Думав, заведу інтрижку без зобов’язань, а Марина вигадала собі, що це велике кохання. Довелося сказати, що я одружений.

– Молодець, достойний вчинок, – скривилася Даша.

– Я випадково твій профіль у соцмережах знайшов. Вирішив, що це ідеальний варіант. Живемо в одному під’їзді. Дитина маленька в тебе є. Загалом, прошу вибачення, сам заплутався.

У відповідь Даша лише похитала головою. Усім би таких сусідів, як їй, – дружніх, товариських, майже родичів.
Останні слова Даша почула вже біля своїх дверей.

— І ще раз вибач, — винувато додав Максим.

— Та годі вже, — махнула вона рукою. — Просто більше не одружуй мене без моєї згоди.
Вона повернулася до своєї квартири, зачинила двері й розсміялася.

— Тітко Дашо, а чого ти смієшся? — визирнула із кімнати Соня.

— Та так, сонечко. Виявляється, поки ми з тобою гуляли, я встигла побувати дружиною і мамою.

— А тепер?

— А тепер знову просто тітка Даша.

Наступного дня на сходовому майданчику вона зустріла Максима. Той ніяково привітався й поспішив до ліфта.

— Максиме! — гукнула його Даша.

Він насторожено обернувся.

— Якщо раптом вирішиш знову комусь показувати мої фотографії, то хоча б аліменти не забудь переказати.
Максим почервонів так, що навіть вуха стали бордовими. А Даша зайшла до квартири в чудовому настрої.
Все ж таки добре, що історія закінчилася саме так: без чоловіка, якого в неї ніколи не було, без коханки, яка їй нічого не встигла зробити, і без зайвих драм. Зате з кумедною історією, яку тепер можна буде згадувати багато років і щоразу сміятися.