— Ігорю, ти скоро станеш прозорим. Тебе на рентгені навіть просвічувати не треба. І так все видно. Ти коли востаннє їв суп? Нормальний, гарячий суп, а не цю жовту жижу з пластикового стакана.
Олена Петрівна стояла посеред кухні сина, і руки у неї тряслися дрібно, так неприємно. Їй хотілося схопити рушник — єдину річ на цій кухні, яка виглядала по-домашньому, — і почати ганяти ним усіх присутніх. Але ганяти було особливо нікого. Син Ігор сидів на табуретці, втягнувши голову в плечі й винувато ковзав виделкою злиплі макарони. А невістка?
Даша стояла біля вікна й безтурботно гортала ленту в телефоні. На її обличчі не здригнув жоден м’яз. Ну, може, тільки брова ледь припіднялася. Ідеально окреслена, графітова.
— Олено Петрівно, ну навіщо ви драматизуєте?
Голос у Даші був дзвінкий, як дзвіночок, і такий же порожній.
— Ігор чудово харчується. Ми вчора замовляли відмінні стейки з мармурової яловичини. А суп — це взагалі пережиток минулого. Там одні порожні калорії й вода. Пережиток.
Олена Петрівна захлиснулася повітрям. Вона перевела погляд на сміттєвий відро. Воно було переповнене. Зверху, як похилений пам’ятник сімейному побуту, нависала вежа з коробок від піци. Жирні плями на картоні красномовно говорили про те, що мармурова яловичина в цьому домі трапляється рідше, ніж сонячні затемнення.
— Тобто ось це — майбутнє.
Вона ткнула пальцем у бік столу. Там поруч із ліктем Ігоря лежав пакет із відомої мережі фастфуду. З нього стирчала млява картопля фрі, схожа на втомлених черв’яків.
— Мамо, ну правда, — подав голос Ігор. Він виглядав так, ніби не спав тиждень. Блідий, кола під очима такі, що в них можна картоплю садити. Сорочка на ньому висіла, як на вішаку. Ми багато працюємо, нема коли нам біля плити стояти. Даша втомлюється, у неї проекти, дедлайни.
— Дедлайни у неї, — прошипіла Олена Петрівна, але вже тихіше. Вона відчувала, як усередині закипає важка свинцева злість, від якої потім скаче тиск. Їй хотілося відкрити холодильник, але вона боялася. Боялася побачити там самотню банку енергетика й засохлий лимон. Це була не просто неохайність, це була диверсія. Ворог проник у тил і морів голодом її єдину дитину.
Даша нарешті відірвалася від телефону. Усміхнулася широко, голлівудськи, цілковито не до речі.
— Хочете чаю? Тільки у нас до чаю нічого немає, ми солодке не тримаємо.
Олена Петрівна подивилася на невістку. Дівчина та непогана, ніби гарна. Ігор любить. Видно, як вона йому іноді руку на плече кладе, ніжно так. Але от ця її побутова інвалідність — це ж катастрофа.
— Не треба мені чаю, — відрізала Олена Петрівна. — Я піду, у мене там холодець вариться.
Вона збрехала. Ніякого холодцю не було. Але залишатися тут, у цьому царстві картону й пластику, вона більше не могла. Їй треба було на свіже повітря подихати, заспокоїти серце, яке калаталося десь у горлі.
Вийшовши з під’їзду, вона сіла у свою стареньку Тойоту й вчепилася в кермо. У голові крутився план, страшний план. Вона уявляла, як завтра ж, ні, сьогодні ввечері, наварить п’ятилітрову каструлю борщу густого, бордового, з часниковими пампушками, насмажить котлет соковитих з хрусткою скоринкою, зробить пюре на вершковому маслі й приїде сюди без дзвінка, відчинить двері своїм ключем, Слава Богу, дублікат був, і виставить усе це на стіл. І нехай ця Фіфа тільки спробує пирскнути про пережитки минулого.
«Я їй влаштую дедлайн», — думала Олена Петрівна, заводячи мотор. «Я їй покажу, як чоловіка годувати треба. От ділова ковбаса. Проєкти в неї. А в чоловіка гастрит? Це в неї не проєкт».
Дома, у своїй затишній, пахнучій ваніллю й спеціями квартирі, Олена Петрівна одразу кинулася в бій. Вона дістала найбільшу каструлю, гримнула нею об плиту так, що сусіди знизу, напевно, перехрестилися, дістала буряк, моркву, цибулю. Ніж миготів у її руках, як у самурая. Шинкування капусти перетворилося на акт помсти.
«Нічого!» — бурмотіла вона, лютуючи кромсаючи цибулину. — Нічого, я вас навчу батьківщину любити. Я буду їздити кожного дня. Я заповню їхній холодильник так, що там місця для миші не залишиться, не кажучи вже про попил.
Вона вже уявляла цю розмову, як вона заходить, ставить каструлю й говорить: «Значить так, або ти вчишся готувати, або я переїжджаю до вас на кухню жити». сварка? Так, буде сварка. Даша, звичайно, надує свої гарні губки, Ігор метатиметься між двох вогнів, але зате ситий.
Олена Петрівна зупинилася, щоб змахнути сльози — то чи від цибулі, то чи від образи. Вона підвела очі й наткнулася поглядом на стару чорно-білу фотографію, що стояла на буфеті. На фото була вона сама, молода, років двадцяти, не більше. Смішна зачіска, хімія, плаття в горошок. А поруч монументально височіла Тамара Захарівна, її свекруха. Царство їй небесне, звичайно, але жінка була танк.
І тут Олену Петрівну ніби током ударило. Вона згадала той день, точно такий же сірий вівторок, 30 років тому. Тамара Захарівна прийшла перевірити молодих. Олена тоді працювала на двох роботах, намагалася писати дисертацію й цілковито не встигала по господарству. Вона згадала, як Тамара Захарівна огидно двома пальцями підняла кришку зі сковороди, де лежали підгорілі макарони по-флотськи.
«Лєночко», — сказала тоді свекруха своїм крижаним інтелігентним тоном. «Ти що, хочеш мого сина в могилу звести? Це ж не їжа, це корм. У тебе руки, дитинко, не звідти ростуть. Відійди, не соромся».
Олена Петрівна згадала, як вона тоді замкнулася у ванній і ридала в рушник, щоб чоловік не чув, як їй було соромно, як вона зненавиділа приготування їжі на довгі роки, як кожна спроба підійти до плити викликала в неї панічну атаку. А раптом знову корм? А раптом знову не звідти? Вона опустила ніж.
«Господи!» — прошепотіла Олена Петрівна, осідаючи на стілець. — Я ж перетворююся на неї. Я стаю Тамарою Захарівною.
Вона уявила обличчя Даші. Якщо вона зараз приїде з цією каструлею й почне робити добро, Даша не заплаче. Ні, нинішні дівчата міцніші. Вона просто замкнеться. Вона збудує стіну. Вона налаштує Ігоря проти матері. «Твоя мати порушує кордони», — скаже вона, і буде права. Ігор, її добрий, м’який Ігор, розриватиметься, страждатиме й зрештою обере дружину, бо так треба, і борщ цей стане всім кісткою в горлі.
Олена Петрівна вимкнула конфорку під каструлею з недоготованим бульйоном. Рішучість воювати випарувалася, залишивши по собі порожнечу й розгубленість. Але робити ж щось треба. Не можна ж дати хлопцеві зачахнути на фастфуді.
Наступного дня замість продуктового ринку вона пішла до книжкового магазину, найдорожчого в центрі міста. Вона бродила між полицями довго, відкидаючи блискучі збірники рецептів від знаменитих шеф-кухарів. Надто складно, надто пафосно, надто багато авокадо.
Нарешті вона знайшла те, що шукала. Це була не зовсім книга. Це був розкішний блокнот у твердій палітурці з м’якої, приємної на дотик шкіри кольору топленого молока. На обкладинці золотим тисненням було вибито: «Сімейні традиції». Усередині — щільний якісний папір, трохи жовтуватий, винтажний, і жодної букви, жодного рядка. Чистий аркуш.
У суботу Олена Петрівна знову стояла на порозі квартири сина, але цього разу без каструль. У руках у неї був лише гарний подарунковий пакет. Ігор відчинив двері, насторожено принюхуючись. Не вловивши запаху агресивного борщу, він помітно розслабився.
— Привіт, мам. Ти сьогодні без нічого.
— Привіт, сину. Даша вдома?
Даша вийшла в коридор, склавши руки. Вона була в обороні. Мабуть, Ігор передав їй мамині слова про язву.
— Здравствуйте, Олено Петрівно.
— Здравствуй, Дашенька.
Олена Петрівна усміхнулася настільки тепло, наскільки могла. Не фальшиво, а щиро, згадуючи себе двадцятирічну.
— Я до вас з миром і з подарунком.
Вони пройшли на кухню. Гора коробок від піци зникла, але повітря все одно було застійним. Олена Петрівна поклала пакет на стіл.
— Я тут подумала, — почала вона, підбираючи слова. — Я була неправа того дня, накричала, насварила. Старію, мабуть, характер псується.
Ігор здивовано підняв брови. Даша недовірливо прищурилася. Свекруха, що визнає помилки, — це щось новеньке.
— Ви працюєте, втомлюєтеся. Часи зараз інші, ритм інший. Я розумію.
Вона дістала книгу. Шкіряна палітурка м’яко лягла на стіл.
— Що це? — запитала Даша, підходячи ближче.
— Це кулінарна книга нашої родини, — урочисто оголосила Олена Петрівна.
Даша відкрила книгу, перегорнула одну сторінку, другу, десяту… Вона порожня.
— Тут нічого немає.
— Звичайно, немає, — кивнула свекруха. — Бо тут не повинно бути моїх рецептів чи бабусиних. Це ваша сім’я, Даша, і історія у вас має бути своя. Я не хочу вчити тебе готувати, як я. Я хочу, щоб ми разом придумали, як буде смачно вам.
Даша розгублено дивилася на білі сторінки.
— Я пропоную угоду, — продовжила Олена Петрівна, поки невістка не опам’яталася. — Жодних нотацій, жодних «ти робиш неправильно». Раз на тиждень, скажімо, у суботу, я приходжу до вас, ми вибираємо один рецепт, будь-який, який ти захочеш, хоча б суп з папаєю, і пробуємо його приготувати разом. Запишемо його в цю книгу тільки, якщо вийде смачно. А якщо не вийде, ну, значить, замовимо піцу й посміємося.
У кімнаті повисла тиша. Даша провела долонею по гладкому паперу. У цій пропозиції не було загрози, не було тиску, був виклик, але якийсь ігровий.
— Ну, — простягнула Даша. — Я, взагалі-то, ножа боюся. Я постійно ріжуся.
— А ми купимо тобі спеціальну тертку безпечну. Або я буду різати, а ти командувати й спеції сипати. У тебе художній смак, ти кольори відчуваєш. А куховарство — це та ж живопис, тільки олією по сковороді.
Ігор хмикнув. Крига тріснула.
— Гаразд, — сказала Даша, і в очах у неї з’явився азартний блиск. — Але якщо ми спалимо кухню, ремонт за ваш рахунок, Олено Петрівно.
— Домовилися.
Перша субота була схожа на розмінування бомби. Вирішили почати з простого. Куряче філе в вершковому соусі й рис. Даша тримала ніж так, ніби це була отруйна змія. Олена Петрівна вкусила язика так сильно, що ледь не пішла кров, коли побачила, як невістка кромсає м’ясо великими нерівними шматками. «Мовчи, Лєно! Мовчи». Мантра лунала в голові. Вголос вона сказала: «Відмінно, великі шматочки будуть соковитішими. Чоловічому ротові великий шматок, як то кажуть». Даша хихикнула. Напруга трохи спала.
Поки м’ясо шипіло на сковороді, Олена Петрівна заварила чай. Не просто пакетик у кружку, а справжній ритуал. Вона принесла із собою збір з материнкою, м’ятою та висушеними ягодами. Аромат розлізся по кухні, перебиваючи запах в’ївся фастфуду.
— Знаєш, Даша, — сказала вона, розливаючи чай по чашках. — Я ж, коли заміж виходила, навіть яєшню встигала зіпсувати. Вона в мене то підгоряла, то сира була.
— Та годі, — здивувалася Даша, помішуючи соус. — Ви ж готуєте, як шеф-кухар. Ігор завжди розповідає про ваш борщ із захватом.
— Це зараз, а тоді моя свекруха, Тамара Захарівна, якось сказала, що моїми котлетами можна цвяхи забивати.
Даша витріщила очі.
— Жах ще який. І що ви зробили?
— Плакала, а потім на зло їй навчилася. Але це був неправильний шлях. Крізь злість їжа несмачна виходить, гірчить.
Соус почав густіти. Даша, набравшись сміливості, сипала туди карі. Багато карі. Олена Петрівна бачила, що буде гостро, але промовчала. Нехай це буде їхній експеримент. Коли вони сіли вечеряти, Ігор обережно спробував курку.
— Вогонь, — промугикав він. — У прямому сенсі вогонь, Дашко, ти туди перцю від душі посипала.
— Ой, правда? — Даша перелякано схопилася за виделку. — Дуже гостро?
— Гостро, — визнав Ігор, витираючи іспарину з чола. — Але смачно, чесно, м’яко м’ясо.
Даша сіяла. Вона схопила ручку й відкрила книгу на першій сторінці. «Курка-вогняний дракон», — вивела вона гарним почерком. «Інгредієнти: курка, вершки, сміливість і півбанки карі». Олена Петрівна сховала усмішку в чашці з чаєм. Початок покладено.
Минув місяць. Потім другий. Суботи стали традицією. Книга поступово заповнювалася. Там з’явилися «Салат “Не поріж палець”», «Риба, яка не розвалилася» і той самий пиріг. Сторінки вже не були незаймано чистими. На них з’явилися жирні плямки, сліди від соусу, якісь помітки на полях.
Одного разу в середині листопада вони замахнулися на голубці. Страву складну, що потребує терпіння. Даша возилася з капустяним листям, намагаючись завернути фарш так, щоб він не вивалювався.
— Трясця, вони розгортаються, — нервувала вона. — Олено Петрівно, це якийсь квест з орігамі. Я не можу. Давайте просто все звалимо в каструлю й назвемо «Ліниві голубці».
— Можна й ліниві, — спокійно погодилася свекруха, попиваючи свій трав’яний чай. — Але в тебе майже вийшло. Дивись, ось тут куточок підігни, як конвертик.
Вони базікали про чоловіків, про роботу, про те, яка дурна мода на джинси з низькою посадкою повертається.
Олена Петрівна з подивом виявила, що Даша розумна, начитана й дуже вразлива дівчина, що за цією маскою бізнес-леді й нарощеними віями ховається звичайна людина, яка просто хоче, щоб її любили, а не дзьобали у тім’я. А Даша з подивом зрозуміла, що свекруха не монстр і не наглядач, що з нею можна просто дружити.
Вечеря була чудовою. Голубці, може, й були різного розміру, але смак у них був той самий, родинний. Коли Олена Петрівна зібралася йти, Даша пішла її провести. У коридорі вона раптом незграбно переступила з ноги на ногу й несподівано для самої себе обняла свекруху.
— Дякую, — прошепотіла вона.
— За що? — здивувалася Олена Петрівна, гладячи невістку по спині. — За рецепт?
— Ні. За те, що не прийшли тоді з каструлями. І за порожні сторінки.
Олена Петрівна вийшла в прохолодне вечірнє повітря. Падав легкий сніг. Вона йшла до своєї машини й усміхалася. Книга заповнювалася, стосунки теплішали. Син був ситий.
Вона згадала свій воєнний план двомісячної давнини й подумки подякувала тій старій фотографії на буфеті, що вчасно її зупинила.
Адже головний секрет хорошої свекрухи — це не вміння варити борщ і навіть не вміння вчити інших його варити. Таємний інгредієнт — це вчасно закрити рота, відкрити серце й дати іншим право на свої помилки. Ну й, може, щіпка мускатного горіха. Але це вже деталі.
