Спадщина буває різною: хтось отримує антикварні меблі, хтось — акції великих компаній, а Насті дістався «скарб», що став її персональним прокляттям.
Це був набір каструль із надміцного сплаву, прикрашений гравіюванням, який її бабуся, Ганна Марківна, вважала сімейною реліквією.
Вечеря, що змінила все
Усе почалося в день читання заповіту. Настя, молода дизайнерка, яка мріяла про подорожі, сподівалася на невелику суму грошей для квитка в один бік. Натомість адвокат урочисто відкрив величезну дубову скриню.
— «Моїй онуці Анастасії я заповідаю набір каструль “Вічність”», — зачитував адвокат. — «З умовою: вони мають передаватися з рук у руки в стінах цієї квартири. Якщо каструлі покинуть дім або будуть продані — все інше майно, включно з квартирою в центрі міста, перейде до фонду захисту безпритульних котів».
Настя дивилася на важкий, блискучий метал. Її тітка Лариса, яка розраховувала хоча б на виделки, одразу вибухнула:
— Це абсурд! Настю, ти ж розумієш, що це просто старий посуд? Віддай їх мені, я знайду їм місце на дачі. — Не можу, тьотю Ларисо. Ви ж чули: якщо я їх вивезу, я втрачу дах над головою.
— Ти егоїстка! — вигукнула Лариса. — Ти тримаєшся за ці залізяки, щоб володіти квартирою одноосібно? Та ці каструлі — це кайдани! Ти ще згадаєш мої слова.
Минуло три роки. Настя жила в розкішній квартирі, але відчувала себе в’язнем. Каструлі виявилися неймовірно примхливими. Вони вимагали спеціального чищення щотижня, інакше починали тьмяніти, а за умовами заповіту, «реліквія має сяяти, як совість господині».
Її хлопець, Максим, терпів це пів року. Одного вечора стався фінальний розрив.
— Настю, збирайся. Я забронював готель у Карпатах на вихідні. Нам треба дихати чимось іншим, а не випарами поліролі для металу!
— Я не можу, Максе, — Настя терла кришку каструлі м’якою ганчіркою. — Сьогодні субота. Час профілактичного очищення сплаву. Якщо з’явиться бодай плямка, адвокатська контора, яка перевіряє стан майна раз на місяць, здійме ґвалт.
— Ти серйозно? — Максим підійшов і вирвав ганчірку з її рук. — Ти проміняла наше життя на каструлі? — Це не просто каструлі! Це мій дім!
Якщо я піду проти волі бабусі, куди я піду? У твою орендовану однокімнатку на околиці? — У ту «однокімнатку», де є жива людина, а не холодний алюміній! — кричав Максим. — Ти стала тінню цієї кухні. Ти розмовляєш про товщину дна частіше, ніж про наші плани!
— Ти просто не розумієш відповідальності! Це спадщина! — Настя вже майже плакала.
— Це не спадщина, це діагноз. Бувай, Настю. Сподіваюся, твій борщ у цих каструлях буде дуже смачним, бо їстимеш ти його на самоті.
Настя залишилася сама. Кожна спроба завести нові знайомства розбивалася об «умови зберігання». Вона не могла поїхати у відпустку, бо не довіряла ключі нікому — раптом хтось подряпає дно каструлі на три літри?
Одного вечора до неї завітала подруга дитинства, Олена. Вона довго мовчки дивилася, як Настя розставляє посуд за розміром на спеціально замовленій вітрині з підсвічуванням.
— Настю, подивися на себе, — тихо сказала Олена. — Тобі двадцять вісім. Ти виглядаєш старшою за свою маму. У тебе під очима кола від постійного стресу.
— Я просто втомилася, — різко відповіла Настя. — Велика власність — це велика робота.
— Власність? — Олена засміялася, але в її сміху була гіркота. — Це вони володіють тобою. Ти боїшся вийти в магазин на годину довше, щоб, не дай Боже, вологість у повітрі не зіпсувала блиск твого «скарбу».
Ти заручниця набору для супу! — Не смій так казати! Бабуся хотіла мені стабільності! — Бабуся хотіла, щоб ти нікуди не пішла від її пам’яті. Вона збудувала цей мавзолей, а ти добровільно лягла.
Коли Олена пішла, Настя сіла посеред кухні. На неї дивилися вісім каструль — ідеально чистих, холодних і байдужих. Вона зрозуміла, що за цей блиск вона заплатила сміхом, подорожами, коханням і навіть звичайною можливістю бути безтурботною.
Вона була багатою власницею нерухомості, але за стінами її квартири життя тривало без неї, а всередині — панувала тиша, яку порушувало лише цокання годинника і відблиск металу на стінах.
Минув ще один рік. Блиск каструль «Вічність» став майже нестерпним — вони сяяли так яскраво, що сліпили очі, коли ранкове сонце заглядало в кухню. Настя здригнулася від власного відображення в кришці п’ятилітрової каструлі: виснажене обличчя, тонка лінія губ і очі, в яких не залишилося іскри.
Того дня вона вперше за довгий час відкрила ноутбук не для того, щоб замовити спеціальну пасту для полірування, а щоб знайти Максима.
Остання надія
Екран висвітив його сторінку. На фото він усміхався на тлі засніжених гір, а поруч була жінка з розпатланим волоссям і щирим сміхом. У її руках була звичайна похідна кружка, закопчена від багаття. Настя відчула, як усередині щось боляче стиснулося. Вона написала йому.
— Максе, привіт. Можемо зустрітися? Мені треба… мені треба вийти з цього дому.
Відповідь прийшла лише наступного ранку: — Вибач, Настю. Я зараз у Непалі. Ми з Катею переїхали сюди на пів року. І, чесно кажучи, я вже забув дорогу до твого «музею». Сподіваюся, твій посуд усе ще в ідеальному стані.
Настя відклала телефон. Руки тремтіли. Вона підійшла до вітрини, схопила найменший сотейник і з силою замахнулася, щоб ударити ним об підлогу. Але в останню секунду зупинилася. Страх залишитися на вулиці, страх перед порожнечею без цієї єдиної «справи» її життя виявився сильнішим за гнів.
Вона вирішила діяти інакше. Настя зателефонувала адвокату бабусі, пану Мартинюку.
— Я хочу відмовитися від спадщини, — твердо сказала вона в слухавку. — Я передам квартиру котам, а каструлі… нехай забирають у музей чи здають на брухт. Я хочу почати все спочатку.
Пан Мартинюк довго мовчав, лише було чутно, як він перегортає папери.
— Анастасіє, ви неуважно читали додаток до заповіту, — його голос звучав сухо й байдуже. — Пункт 12.4: «У разі добровільної відмови від спадщини після терміну понад три роки, спадкоємець зобов’язаний відшкодувати фонду витрати на утримання майна та аудит за весь період».
— Скільки це? — прошепотіла Настя. — Сума перевищує вартість вашої квартири. Ганна Марківна була дуже передбачливою. Ви не просто власниця, ви — довічний охоронець. Вийти з гри можна лише… природним шляхом. Або сплативши борг, а грошей у вас немає.
Настя вибігла на вулицю. Вона хотіла піти до друзів, але Олена вже пів року не брала слухавку — їй набридло слухати про «складні умови зберігання металу». Тітка Лариса, з якою Настя намагалася помиритися, відповіла коротко:
— Ти вибрала залізяки, коли ми були сім’єю. Тепер живи з ними. У мене свої онуки, і мені немає діла до твоєї золотої клітки.
Настя стояла посеред галасливого міста, і раптом усвідомила: вона розучилася жити. Вона не знала, про що говорити з людьми, якщо тема не стосувалася побуту. Вона не мала професійних навичок, бо всі замовлення з дизайну розгубила, витрачаючи час на нескінченне чищення «Вічності».
Вона повернулася додому. Квартира зустріла її важкою тишею. Настя підійшла до плити, на якій стояла каструля. Вона була порожньою. Настя вже давно не готувала в них нічого складного, щоб не зіпсувати внутрішнє покриття.
— Ну що, — звернулася вона до свого відображення в металі. — Ми залишилися удвох.
Вона взяла м’яку оксамитову ганчірку і почала повільно, механічно натирати кришку. Зовні заходило сонце, люди поверталися додому до близьких, а Настя продовжувала свою нескінченну службу. Вона була багатою, вона була забезпеченою, але в її житті не залишилося нікого живого — лише вісім ідеально чистих каструль, які переживуть її, так і не дізнавшись смаку справжньої вечері.
Змінити щось було вже пізно: клітка зачинилася не тоді, коли не стало бабусі, а тоді, коли Настя сама повісила на неї замок, повіривши, що речі важливіші за людей.
Галина Червона
