Старе село Вишневе зустріло Олену запахом вогкої землі та диму. Вона не була тут майже десять років — відтоді, як поїхала до столиці, а потім перебралася в іншу область будувати кар’єру.
Втрата бабусі стала для неї болючим ударом, але звістка про спадок — затишну хатину з великим садом — змусила її серце забитися частіше.
Її брат, Андрій, який залишився в рідному селі, зустрів її на старій «Ниві». Він виглядав знервованим, постійно поправляв кепку і уникав прямого погляду.
— Ну що, сестро, готова побачити свої «хороми»? — буркнув він, звертаючи на глуху вуличку біля самого лісу.
— Андрію, я так сумувала за цим місцем. Пам’ятаєш, як бабуся пекла пиріжки з вишнями? Я хочу відновити ту хату, зробити там дачу.
Сонце сідало за горизонт, фарбуючи небо в колір стиглої калини. Олена мовчки дивилася у вікно автівки. Андрій за кермом був незвично балакучим: він розповідав про неврожай, про дорогий бензин і про те, як «бабусина хата зовсім посипалася».
— Розумієш, Ленко, — зітхав він, звертаючи на околицю села, де будинки стояли рідко й самотньо. — Бабуся вкінці дуже просила: «Не мучте хату, вона вже своє віджила». Я її підлатав, як міг, але там руїна. Тобі, як міській дівчині, там і дня не витримати.
Він зупинився біля похиленої мазанки. Стіни були в глибоких тріщинах, замість тину — іржавий дріт, а подвір’я заросло кропивою вище людського зросту.
— Оце вона? — Олена вийшла з машини, примружившись. — Дивно. Я пам’ятаю, що від порога було видно церкву. А тут лише ліс.
— Та церква ж перебудовувалася! Сади розрослися, закрили огляд, — швидко заговорив Андрій, витираючи піт з лоба.
— Ти краще підпиши папери, що я тобі давав. Я знайшов покупця на цю ділянку — старий дід-пасічник хоче тут бджіл тримати. Дасть нам копійки, але то краще, ніж нічого. Поділимо чесно.
Олена підійшла до поріг. Вона відчувала дивне відторгнення від цього місця. Раптом з-за сусідньої напіврозваленої огорожі почувся старечий кашель. З кущів виринув дід Тарас, місцевий пастух, який знав усе село.
— О, Андрію! Знову покупців привіз на хату покійного лісника? — прошамтів дід, спираючись на палицю. — Так вона ж не твоя, хлопче. І не бабусі твоєї була. Що ж ти людям голову морочиш?
Андрій зблід, його пальці вчепилися в кермо з такою силою, що побіліли кісточки.
— Йдіть своєю дорогою, діду! — гаркнув він. — Ми тут сімейні справи вирішуємо!
Олена різко повернулася до брата. — Хата лісника? Андрію, що це означає?
— Та що той старий тямить! — закричав брат, але голос його зірвався на високу ноту.
Дід Тарас підійшов ближче, впізнаючи дівчину. — Оленочко, це ти? Ой, як виросла! А чого ви тут? Ваша ж хата в самому центрі, біля пошти. Там Андрій уже й ремонт зробив, пластикові вікна вставив, кажуть, здавати влітку збирається туристам…
У повітрі повисла важка, дзвінка тиша. Олена дивилася на брата, і в її очах читалося розчарування, яке було болючішим за будь-яку сварку.
— Ремонт, значить? — тихо запитала вона. — Туристам здавати?
— Олено, послухай… — Андрій спробував взяти її за руку, але вона відсахнулася. — Ти в місті багата, у тебе квартира, машина! А в мене що? Я все життя тут, у гною! Я хотів як краще для сім’ї! Ця хата — мій єдиний шанс вилізти з боргів!
— Твій шанс — це вкрасти в мене мою частку, підсунувши мені цю розвалюху? — Олена відчула, як закипає гнів. — Ти думав, я настільки чужа, що навіть не пройдуся рідною вулицею?
— Ти приїхала на два дні! Підписала б і поїхала! Нічого б не змінилося! — вигукнув він, переходячи в наступ. — Тобі ті гроші — на один похід у ресторан, а мені — життя змінити!
— Ти вже його змінив, Андрію, — холодно відповіла Олена. — Тільки не фінансово, а по-людськи. Ти щойно продав свого єдиного близького родича за пластикові вікна та цегляні стіни.
— Ой, не треба моралей! — Андрій зірвав кепку і кинув її в пилюку. — Ти ж не знаєш, як це — рахувати кожну копійку!
— Я знаю, що таке совість. Бабуся завжди казала: «Дім — це не стіни, це люди, які в ньому чекають». Тепер я знаю, що в справжній хаті мене ніхто не чекає.
Олена розвернулася і пішла дорогою в бік центру села, не озираючись на крики брата, який вимагав «повернутися і поговорити як дорослі». Дід Тарас лише зітхнув, дивлячись їм услід, і тихо мовив: «Ех, Андрію… хату вибілив, а душу замастив».
Олена йшла центральною вулицею села, і кожен крок додавав їй рішучості. Гнів, який спочатку був гарячим і хаотичним, перетворився на холодний розрахунок.
Вона не просто збиралася повернути своє — вона хотіла, щоб Андрій щодня бачив ціну своєї брехні.
Коли вона зупинилася біля справжньої бабусиної хати, то ледь впізнала її. Андрій справді постарався: новий паркан, ошатні вікна, свіжа фарба. Він готував цей будинок як прибутковий бізнес, викресливши сестру з планів.
Андрій під’їхав на своїй «Ниві» за десять хвилин. Він вискочив з машини, грюкнувши дверцятами.
— Ну що, подивилася? — буркнув він, стаючи перед хвірткою, ніби перекриваючи вхід. — Потішила самолюбство? Тепер сідай у машину, я відвезу тебе на станцію. Забудь про це. Я виплачу тобі частку… колись.
Олена спокійно дістала з сумочки смартфон і відкрила камеру. — Ти нічого мені не виплатиш, Андрію. Бо я нічого не продаю.
— Що ти мелеш? — Брат зробив крок уперед, його обличчя почервоніло. — Твоя робота в місті, твоє життя там! Тобі цей город нащо? Ти ж манікюр боїшся зіпсувати!
— Моя робота тепер буде тут, — Олена усміхнулася, і ця усмішка була гострішою за бритву. — Якраз шукала місце для дистанційної праці. А кращого офісу, ніж бабусина вітальня, годі й шукати.
— Ти не посмієш! — закричав Андрій. — Я сюди вклав усі свої заначки! Я дах перекрив! Я вікна ставив власноруч! Це мій дім!
— За документами — він наш спільний, — Олена підійшла до нього впритул. — Але оскільки ти намагався мене обдурити й підсунути хату лісника, я передумала бути доброю сестрою. Я в’їжджаю сюди. Завтра. З речами.
— Я тебе не впущу! Я замки зміню! — Андрій майже тупав ногами від люті.
— Міняй, — знизала плечима Олена. — А я приїду з поліцією, адвокатом і паперами про спадщину. І повір, братику, я зроблю так, що ти не зможеш зайти навіть на поріг, поки не компенсуєш мені моральну шкоду за свої казки про «хату з дірками».
— Ти мені життя псуєш! — голос Андрія зірвався на хрип. — У мене ж плани були! Я хотів тут «зелену садибу» відкрити, туристів возити!
— Чудовий план, — кивнула Олена, відмикаючи хвіртку (старий ключ, який вона роками носила як талісман, підійшов ідеально). — Тільки «зелена садиба» тепер буде моєю. А ти, якщо захочеш, зможеш приходити… полоти бур’яни. За окрему плату.
— Та шоб я… та шоб ти знала! — Андрій задихався від обурення, не знаходячи слів, які б не були лайкою.
— Ні, Андрію. Я просто твоя сестра, яку ти недооцінив. Ти думав, що я забула своє коріння? Ні. Я просто навчилася захищати свою землю в міських джунглях.
Вона зайшла на подвір’я і зачинила хвіртку прямо перед його носом. — І ще одне, — кинула вона через плече. — Завтра приїде машина з моїми меблями. Посунь свою «Ниву», щоб не заважала.
Андрій стояв біля паркану, стиснувши кулаки. Він дивився, як у вікнах хати, яку він уже вважав своєю власністю, загорілося світло.
Його план «обхитрити міську дурепу» обернувся для нього найбільшою поразкою в житті. Тепер він мав щодня проходити повз цей дім, знаючи, що всередині господарює та, кого він намагався виставити на вулицю.
Олеся Срібна
