Ні, ні, і ще раз: ні! Я ні за що не дам тобі грошей, щоб ти спустив їх у сумнівному бізнесі твого друга!
— Катю, це воно! Цього разу — точно воно!
Михайло не увійшов, він буквально ввалився в квартиру, приніc з собою з вулиці запах вологого асфальту й якоїсь гарячкової, майже хворої ейфорії. Він навіть не зняв куртку, просто кинув на підлогу портфель, з якого тут же викотилася тека з паперами. Його очі горіли тим самим нездоровим вогнем, який Катерина навчилася розпізнавати безпомилково. Це був вогонь людини, якій тільки що продали квиток на «Титанік», переконавши, що це найнадійніший корабель у світі, і тепер він прийшов кликати з собою в подорож найближчого.
Вона сиділа на дивані з книгою. Спокійний, тихий вечір, наповнений шелестом сторінок і м’яким світлом торшера, був безжально підірваний його появою. Вона не сіпнулася. Вона повільно опустила книгу на кавовий столик, акуратно заклавши сторінку пальцем, і підвела на нього очі. Вона не сказала ані слова. Вона просто чекала, даючи йому сцену для його чергового моновисnege. Вона вже знала напам’ять весь репертуар.
— Ти не уявляєш! Олег — геній! Просто геній, я тобі кажу! — він почав ходити по кімнаті, від одного кута до іншого, ніби його тіло не могло вмістити всього того захвату, що розпирав його зсередини. — Це не просто бізнес, це… це ціла екосистема! Прорив! Ти пам’ятаєш, я говорив про «зелені» технології? Так от, це воно, але на зовсім іншому рівні!
Він зупинився, нахилився до неї, і його обличчя було так близько, що вона відчула випромінюваний від нього жар. Його розмова була емоційною, він ковтав слова, поспішаючи вивалити на неї все одразу.
— Слухай, все просто й геніально. Ми створюємо платформу. «Зелений Код». Люди зможуть інвестувати в проекти з переробки сміття, але не просто так, а через… через спеціальні токени! Розумієш? Це як криптовалюта, тільки забезпечена реальною справою! Кожен токен — це твій внесок у очищення планети! А потім, коли проект розкрутиться, ці токени злітають у ціні! Це і користь, і величезний прибуток! Олег уже все прорахував, є бізнес-план, є презентація…
Він випрямився і знову почав свою ходьбу по кімнаті, розмахувавши руками, наче диригуючи невидимим оркестром, що грав тріумфальний марш у його голові.
Катерина дивилася на нього, як дивляться на природне явище, яке спостерігаєш вже всотий раз. Ось зараз піде сильний вітер, потім почнеться гроза, а закінчиться все поваленими деревами та руїнами. Вона знала цей цикл.
Вона пам’ятала «геніальну» ідею з фермою з розведення равликів, на яку пішли їхні перші спільні заощадження. Пам’ятала «інноваційний» сервіс з доставки авторських шкарпеток, який зжер його премію. Пам’ятала «стопроцентний» варіант з вкладенням у якийсь мутний азійський фонд, після якого він ходив чорніший за хмару два місяці й позичав гроші в батька.
Кожного разу головним ідеологом, цим змієм-спокусником, був Олег. Вічний генератор ідей, чарівний прожектер, який умів запалювати вогонь в очах інших людей, але сам завжди залишався осторонь, з чистими руками й без жодного фінансового збитку. Він був художником, який малював свої картини чужими фарбами на чужих полотнах. А її чоловік, Михайло, був його найвідданішим, найзахопленішим і найдурнішим полотном.
— …уявляєш, Катю, нам потрібно зовсім нічого для старту! Олег уже знайшов інвесторів, але потрібен початковий капітал, щоб показати серйозність намірів. Щоб запустити сайт, орендувати маленький офіс… Це наш шанс. Наш! Ми зможемо купити будинок, про який мріяли, ми будемо подорожувати… Я звільнюся з цієї проклятої роботи! Я буду займатися тим, у що вірю!
Він нарешті зупинився й подивився на неї з надією, з благальним, з вимогою. Він виклав усе. Тепер був її хід. Він чекав, що вона ставитиме запитання, почне сумніватися, і тоді він зможе обрушити на неї всю міць аргументів, підготовлених Олегом.
Катерина мовчала ще кілька секунд, даючи його останнім словам розчинитися в повітрі. Вона спокійно прибрала палець із закладки й закрила книгу.
— Міш, ні.
Усього два слова. Вимовлені рівним, позбавленим будь-яких емоцій голосом. Вони пролунали не як відмова, а як вирок. Як констатація факту.
Він остовпів. Він був готовий до суперечки, до переконання, до битви. Але не до цієї глухої стіни.
— Що означає «ні»? Ти навіть не вникла!
— Я не буду в цьому брати участі, — повторила вона так само спокійно, дивлячись йому прямо в очі. І в її погляді не було ні злості, ні образи. Лише бездонна, смертельна втома.
— Що означає «ні»? — повторив він, і його захоплене обличчя почало повільно тверднути, наче застигаючий віск. — Ти що, не зрозуміла? Це не равлики, Катю! Це не дурнуваті шкарпетки! Це майбутнє!
Він зробив крок до неї, і його тон із благання перетворився на наступальний. Переконання не спрацювало, отже, прийшов час для тиску. Це була друга, добре знайома їй стадія.
— Ти просто не хочеш, щоб я вирвався з цього болота! Тобі подобається, що я сиджу в своєму офісі з дев’ятої до шостої, перекладаю папірці й приношу додому свою жалюгідну зарплатню! Тобі так спокійніше! Ти боїшся великого успіху, боїшся, що я стану кимось, а ти залишишся на місці!
Катерина мовчки дивилася на нього. Її спокій виводив його з себе набагато більше, ніж якби вона почала кричати у відповідь. Він знецінював його праведний гнів, перетворюючи його на жалюгідний фарс. Вона бачила цю маніпуляцію наскрізь. Він намагався зробити її винуватою у власній неспроможності, перекласти на неї відповідальність за його майбутній, заздалегідь вирішений провал.
— Це наш спільний шанс! Наш! Ти чуєш? — він майже зривався на крик, ткнувши пальцем у бік вікна, туди, де за межами їхньої квартири простягався світ великих можливостей, доступний усім, крім нього. — Ми могли б жити по-іншому! Але ти своєю обережністю, своїм міщанством тягнеш мене на дно! Ти просто не віриш у мене! Ніколи не вірила!
Ось воно. Головний козир. «Ти в мене не віриш». Ця фраза мала пробити будь-яку броню, змусити її відчути себе зрадницею, поганою дружиною, що сумнівається у власному чоловікові. Раніше це працювало. Раніше вона починала виправдовуватися, умовляти, доводити, що вірить, але… Але сьогодні щось змінилося. Наче всередині неї перегорів якийсь запобіжник, що відповідав за реакцію на його істерики.
Вона не відповіла. Натомість вона повільно, без жодного зайвого руху, простягнула руку й взяла зі столика свій телефон. Михайло на мить замовк, збитий з пантелику цим жестом. Він продовжував стояти посеред кімнати, важко дихаючи, і спостерігав за її діями.
Вона розблокувала екран. Її пальці рухалися по склу з холодною, хірургічною точністю. Вона не дивилася на нього. Вся її увага була зосереджена на прямокутнику в її руках. який світився. Клац, ще клац. Вона відкрила банківський додаток. Михайло бачив зелений логотип банку, миготіння цифр. Він не розумів, що відбувається, і це нерозуміння змішувалося з наростаючою тривогою.
Вона зробила ще кілька дотиків. Створити новий рахунок. Назвати його своїм іменем. Підтвердити. Потім вона повернулася на головний екран, де був видно її основний ощадний рахунок. Сума, яку вона збирала кілька років. Сума, на яку він зараз зазіхав. Вона натиснула «Переказати». Обрала отримувачем щойно створений рахунок. Ввела всю суму, до останньої копійки. На екрані з’явилася смуга завантаження. Секунда. Дві. Пролунав тихий, але виразний звук сповіщення, що підтверджує транзакцію.
Тільки після цього вона підвела на нього очі. Її обличчя не виражало нічого.
— Дивись, Міш, — сказала вона все тим же рівним голосом і повернула телефон екраном до нього. — Ось мій рахунок. На ньому нуль. А ось новий рахунок. На моє ім’я. І на ньому всі мої гроші. З цієї секунди у нас роздільний бюджет.
Вона поклала телефон на стіл. Її жест був остаточним, як удар суддівського молотка.
— Ти можеш вкладати свої майбутні заробітки в бізнес свого друга, у фінансові піраміди, можеш спалити їх на площі — мені все одно. Але моїх грошей ти більше не побачиш. Ніколи. Якщо твій друг такий геній, нехай він тебе й годує, коли ти знову залишишся ні з чим.
Михайло дивився то на неї, то на телефон. Він не кричав. Він не злився. Він просто стояв, і його обличчя повільно набувало попелястого відтінку. Весь його світ, побудований на її терпінні, на її підтримці, на її грошах, які він завжди тримав в умі як запасний аеродром, щойно рухнув. І зруйнувала його не сварка. Його зруйнували кілька безшумних дотиків до екрану смартфона.
Михайло не зрушив з місця. Він так і залишився стояти посеред вітальні, наче статуя, що зображує повну й остаточну поразку. Холодний, цифровий жест дружини виявився набагато більш принизливим, ніж будь-який крик. Він не міг знайти слів. Усі його підготовлені аргументи, всі палкі промови й маніпуляції розбилися об безмовну гладь екрану смартфона.
Він тупо дивився на диван, на книгу, на телефон, що лежав на столику, — на цей маленький вівтар її незалежності, зведений за тридцять секунд. У цій тиші єдиним звуком було його власне важке дихання. Він зазнав фіаско. Але визнати це означало б визнати правоту Катерини в усьому, що сталося раніше. Тому він зробив єдине, що йому залишалося: він дістав телефон і викликав підкріплення.
Минуло хвилин сорок. За цей час Катерина встигла приготувати собі чай і повернутися на диван з тією ж книгою, наче нічого не сталося. Вона демонстративно ігнорувала його присутність, його пригнічене метання з кута в кут. Вона створила навколо себе невидимий кокон спокою, і це бісило його ще більше. Нарешті, пролунав короткий, впевнений дзвінок у двері.
Михайло зворушився, як солдат, що почув сигнал до атаки. Він кинувся відчиняти. На порозі стояв Олег.
Олег був повною протилежністю Михайла. Якщо Михайло був вогнем — хаотичним, що пожирає все навколо й швидко гасне, — то Олег був ідеально відполірованим льодом. Дорогі, але непомітні джинси, кашеміровий джемпер, годинник на зап’ясті, що коштував як три михайлові зарплатні. Він випромінював ауру успіху, спокійної впевненості й легкої зверхності. Він увійшов у квартиру як господар, дружньо ляснувши Михайла по плечу.
— Міш, ну що ти панікуєш? Все вирішувано, — його голос був оксамитовим, обволікаючим, голосом людини, яка звикла переконувати.
Він пройшов у вітальню і, побачивши Катерину, широко посміхнувся. Це була посмішка не для неї, а для публіки. Ідеально відкалібрована, дружня й водночас злегка зневажлива.
— Катюш, здравствуй. Міша тут мені наговорив жахів. Невже ми дозволимо дрібному непорозумінню стати на шляху до нашого спільного світлого майбутнього?
Він сів у крісло навпроти неї, закинувши ногу на ногу. Він не чекав запрошення. Вся його поза говорила: «Я тут, щоб вирішити цю маленьку проблему, тож давайте не витрачатимемо мій час».
Катерина мовчки закрила книгу й поклала її поруч. Вона зустріла його погляд.
— Олеже, давай без цього. Ти чудово знаєш, про що йдеться, — сказала вона рівно.
— Звичайно, знаю! — він розсміявся, наче вона сказала вдалий жарт. — Йдеться про прорив! Міша, мабуть, не зміг донести масштаб. Катю, зрозумій, це не просто «вкластися в бізнес». Це стати частиною чогось великого. Ми створюємо не просто платформу, ми створюємо тренд. Екологія, блокчейн, соціальна відповідальність…
Ці слова зараз відкривають будь-які двері. Через рік люди будуть битися за наші токени, а ми з вами будемо сидіти на терасі вашого будинку біля моря й сміятися над сьогоднішніми страхами.
Він говорив красиво, гладко, пересипаючи модними термінами, як кухар пересипає страву дорогою приправою. Михайло стояв поруч, за його спиною, і вбирав кожне слово, його очі знову починали запалюватися надією. Він дивився на Олега з обожнюванням, як на месію.
— Я розумію, ти боїшся ризику, — продовжив Олег, змінивши тон на м’якший, майже батьківський. — Це нормально для жінки. Ви створені берегти вогнище, а не кидатися в бій. Але іноді потрібно довіритися чоловікові. Дозволити йому ризикнути заради вас обох. Сума, про яку ми говоримо, — це пилина порівняно з тим, що нас чекає. Це просто… вхідний квиток.
Катерина повільно похитала головою.
— Ні, Олеже. Це не вхідний квиток. Це чергова плата за твій гурток «умілі руки», де мій чоловік виступає в ролі витратного матеріалу.
Посмішка на мить сповзла з обличчя Олега. Михайло за спиною сіпнувся, наче його вдарили.
— Катю, це неконструктивно, — Олег швидко повернув собі самовладання. — Ти мислиш категоріями минулого. Равлики, шкарпетки… Це були проби пера. Пошук. Будь-який великий шлях починається з помилок. А зараз ми знайшли золоту жилу. І ти пропонуєш Міші залишитися осторонь і дивитися, як інші стають багатими й успішними? Через що? Через старі образи?
Він нахилився вперед, його голос став майже шепотом, довірливим і переконливим.
— Просто дай йому цей шанс. Останній. Заради нього. Заради вас.
У кімнаті повисло мовчання. Михайло дивився на дружину благально. Олег дивився з упевненістю хірурга, який чекає, коли подіє наркоз. Вони обоє чекали її капітуляції.
І тоді Катерина випрямилася, подивилася спочатку на Олега, а потім перевела важкий, холодний погляд на свого чоловіка.
— Ні, ні, і ще раз: ні! Я ні за що не дам тобі грошей, щоб ти спустив їх у сумнівному бізнесі твого друга! Це вже не перший його проект, і ти вже втратив усі свої заощадження, тепер мої хочеш по світу пустити?
Фраза зависла в повітрі, щільна й важка, як камінь. Сказана в повний голос, вона пролунала не як докір, а як вирок, остаточний і такий, що не підлягає оскарженню. Маска дружнього наставника миттєво з’їхала з обличчя Олега, залишивши після себе жорстку, неприємну гримасу. Ідеально відполірований лід тріснув, і з-під нього проступила холодна, зневажлива злість.
— Послухай мене, — процідив він, і оксамитовий голос змінився різким, металевим скреготом. — Я намагався говорити з тобою по-хорошому, як з людиною. Але, мабуть, тобі це недоступно. Ти сидиш у своїй мушлі й думаєш, що твій маленький світик — це і є вся Всесвіт. Тобі не дано зрозуміти, що таке справжній розмах, справжній ризик і справжні гроші.
Він підвівся з крісла, повільно, наче хижак, що готується до стрибка. Його ввічливість випарувалася, поступившись місцем неприкритій зверхності.
— Ти називаєш це «сумнівним бізнесом»? Та ти навіть не в змозі оцінити ідею, її елегантність! Ти можеш лише збирати свої копійки й трястися над ними, бо це твій стеля. Це все, на що здатний твій курячий мозок. Ти — якір. Ти все життя тягнутимеш Мішу за собою, у своє болото. Воно, звичайно, затишне, тепле, але в ньому можна лише гнити.
Михайло, до цього стояв за його спиною, зробив крок уперед і став поруч зі своїм кумиром. Його обличчя перекривилося від образи й злості. Зрада дружини, її публічне приниження перед його другом переповнили чашу. Він зробив свій вибір.
— Вона завжди такою була! — викрикнув він, і в його голосі змішалися гіркота й лють. — Завжди! Вона боїться всього, що більше її зарплатні та графіка відпусток! Вона заздрить, Олеже! Заздрить, що в нас є мрія, є мета! Вона хоче, щоб я був таким же, як вона, — сірим, нудним, передбачуваним!
Він повернувся до Катерини, і його очі метали блискавки.
— Тобі просто нестерпна думка, що я можу досягти чогось без твоєї згоди! Що в мене є друг, який у мене вірить по-справжньому, а не з жалю! Ти завидуєш нашій дружбі! Ти хочеш, щоб я сидів поруч із тобою на цьому дивані й читав твої дурнуваті книжечки!
Катерина слухала їх, не змінюючись в обличчі. Вона витримала їхню спільну атаку, як скеля витримує удари хвиль. Коли вони обоє видихли й замовкли, очікуючи її реакції — сліз, криків, чого завгодно, — вона повільно підвелася з дивана. Вона була вищою за них обох на зріст, і тепер, випрямившись у весь зріст, вона дивилася на них зверху вниз.
— Геній? — тихо запитала вона, дивлячись прямо в очі Олегу. — Ти називаєш себе генієм? Геній створює. А ти, Олеже, — паразит. Чистої води. Ти знаходиш людей, у яких є хоч якісь ресурси й хоч крапля віри, й живишся цим. Ти ніколи не ризикуєш своїм. Ти не вкладаєш свої гроші, свою репутацію. Ти підпалюєш чужі будинки, щоб погрітися біля вогню, й називаєш це «пошуком золотої жили».
Олег хотів щось заперечити, але вона не дала йому й слова вставити, перевівши погляд на чоловіка. Її голос залишався таким же тихим, але в ньому з’явилася сталь, ріжуча й холодна.
— А ти… — вона зробила паузу, наче підбираючи найточніші, найзнищувальніші слова. — Ти навіть не полотно. Ти просто порожня посудина, Міш. Абсолютно порожня. І тобі відчайдушно потрібен хтось, хто наповнить тебе сенсом, хай навіть фальшивим. Раніше цю роль виконувала я, тепер — він. Ти не мрійник. Мрійники готові працювати, ризикувати своїм, падати й підніматися. Ти просто слабка людина, якій потрібна красива казка, щоб не бачити власної нікчемності. Ти чіпляєшся за нього, бо він дає тобі ілюзію значущості.
Вона окинула їх обоїх одним довгим, зневажливим поглядом.
— Ви ідеальна пара. Один — порожній, інший — готовий цю порожнечу заповнити отруйною брехнею.
Вона замовкла. У кімнаті не було тиші. Повітря дзвеніло від її слів, від жорстокої, неприкрашеної правди, яку вона виплеснула їм у обличчя. Михайло й Олег стояли як громом уражені. Вони були готові до скандалу, але не до такого холоднокровного, безжалісного анатомічного розтину.
Катерина розвернулася, підійшла до дивана, взяла свою книгу й телефон. Вона не подивилася на них більше.
— Тож бери свого генія й іди за ним, — сказала вона через плече, направляючись у спальню. — Може, він кине тобі кістку зі свого столу, коли знайде нового… спонсора.
Двері у спальню тихо зачинилися, відрізавши її від них. А вони так і залишилися стояти посеред вітальні. Двоє чоловіків, що щойно програли головну битву. Морально роздягнені, принижені й уперше в житті залишені наодинці з потворною правдою про себе…
