Вона заприсяглася бути вірною: Поxoрон Марія майже не пам’ятає. Спочатку невтішну наречену відпоювали ліками, а потім «швидка» забрала її в лікарню

На клaдoвищі було тихо, тільки листя дерев шелестіло на вітрі. Марія поклала на могuлу букет ромашок. Раніше Богдан дарував її улюблені квіти, вона посміхалася, гадала на пелюстках і останній пелюсткі випадало слово «любить».

В ту останню зустріч, він теж подарував їй ромашки. Великі, красиві, з яскраво-жовтими серединками. «Я люблю тебе і завжди буду тобі вірною, люблячою дружиною. Обіцяю! Присягаюся!», – обняла його міцно-міцно Марія.

«Почекай з весільною клятвою. Ще сукню тобі не дошили», – пожартував у відповідь коханий.

До дати їхнього весілля залишалося три тижні. Дівчина чекала її з нетерпінням. І гадки не мала, що до вічної розлуки з Богданом – всього кілька годин.

А вночі бліда, як стіна, мати розбудила її та прошепотіла: «Богдана більше немає. Авaрія» Поxoрон Марія майже не пам’ятає. Спочатку невтішну наречену відпоювали ліками, а потім «швидка» забрала її в лікарню.

Потім Марії довго снилися ромашки з жовтими сонечками, сміх Богдана та її обіцянка бути йому вірною все життя. Дивлячись на фото коханого, вирішила, що якщо пообіцяла – то стримає слово. А горе не вщухало, боліло в серці.

Марія намагалася відволіктися навчанням, потім роботою, але легше було на клaдoвищі, біля могuли. Здавалося, Богдан тут, поруч. Подумки розмовляла з ним, розповідала про новини в селі, просила поради.

Минув рік, інший. Подруги намагалися розважити Марію, запрошували в гості або на прогулянки. Дівчата переконували її, що треба жити далі, відкрити серце для нового кохання. Адже вона ще така молода. Але Марія тільки мовчала.

І сьогодні вона з букетом ромашок сидить біля могuли коханого. І на душі – неспокій і буря почуттів: злість, безсилля, розгубленість.

Кілька тижнів тому Марія вперше за багато часу зустріла товариша брата, Павла, з яким разом росли. Той подивився на неї проникливим поглядом – в саме серце. І стільки в його очах було добра, співчуття, душевності.

Марія відчула, що Павло хотів щось сказати, але, мабуть, не наважився. Їй чомусь теж захотілося з ним поговорити, піти на це тепло, на світло його щирих карих очей. Відчула – і злякалася. Намагалася стерти з пам’яті той епізод, але марно.

Розповіла про переживання коханому. «Богданчику, як мені бути? Ти в сирій землі, а я … живу далі. Ну чому? Хіба я маю право бути щасливою? Думати про щось інше. Я тобі присягнулася, – говорила з милим Марія. – Пробас мені мою слабкість, Богданчику».

Не знала, що ще сказати, як загладити провину. Задумалася. Стало тихо. Раптом дівчина почула ляскання крил. Неподалік від неї, на могuлу Богдана біля букета ромашок опустився білий, як сніг, голуб.

Марія здивовано спостерігала за птахом. Той ходив по гранітній плиті пам’ятника, потім подивився на неї пильно, защебетав, змахнув крилами і злетів у синяву небес.

Читайте також: Рідний брат не покликав мене на весілля тільки тому, що я товста. Та я всім втерла ніс

Через кілька днів Марія зважилася розповісти про той випадок сестрі. А вона притиснула її і зітхнула: «Може, Богданова душа просила тебе відпустити її? Тому що їй треба жити вічним життям, а тобі – земний. Мені здається, Богдан хоче тебе підбадьорити, бо ти заслуговуєш кращого. Він буде радіти, коли тобі буде добре».

Незабаром після розмови з сестрою Марія знову зустріла в місті Павла. Привіталася першої і посміхнулася.

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram