Вона завжди швидко впадала в паніку, якщо щось не ладналося або їй здавалося, що не ладнається. Ну чому у когось краще ніж у мене

Існує безліч людей, які просто не можуть жити спокійно. Якщо у них в житті настає світла смуга, все вдається, і мрії збуваються, вони все одно незадоволені і стурбовані. «Не до добра», – кажуть вони і починають судорожно перебирати всі ті нещастя, які могли б з ними статися, але чомусь не відбуваються, мучаться, озираються по боках, порівнюють себе з оточуючими і, майже завжди, приходять до висновку, що несправедливо скривджені життям.

Галину я знаю зі шкільної лави. Вона завжди швидко впадала в паніку, якщо щось не ладилося або їй здавалося, що не ладиться. Причому, вона не намагалася розібратися, що до чого, пошукати причину, знайти вихід, а відразу починала нарікати на життя, шукати винуватих і горювати з приводу власної невдачливості.

Йшли роки, а Галка не змінювалася. Вірніше, змінювалася, але в бік посилення особливостей її характеру, так, до того ж, вона стала ревниво і з помітною заздрістю ставитися до тих, хто більш вдалим, а таких, природньо, виявлялося більшість. Навіть не тому, що інші справді вдалими, а просто вони ставилися до життєвих труднощів і проблем зовсім інакше, ніж Галина.

Спілкуватися з нею з роками ставало все важче, і, скажу чесно, я іноді стала уникати зустрічей і спілкування. Важко про щось говорити з людиною, кожне речення якого починається словами: «Звичайно, тобі добре.Тобі мене не зрозуміти. Тобі щастить і так далі». Навіть в якихось неприємностях,які траплялися зі мною, вона знаходила привід позаздрити і сказати, що я легко відбулася, а от у неї така ж ситуація вилилася у трагедію.

Читайте також: Лілія Подкопаєва поділилася ніжними знімками зі своїм новим коханим Ігорем Дубинським ( фото)

Насправді, таким людям, як моя знайома, дуже важко живеться. Якщо подумати, найчастіше занепокоєння виникає, коли людина не в силах подивитися на речі прямо або просто боїться уявити собі всі можливі варіанти невдач. А порівняння себе з іншими, це визнання, що вони є в житті переможцями, а ти – програла. По суті, в цей момент «відмовляє» здоровий глузд, і ти починаєш жити не своїм життям, повної, як здається, виключно невдач, що, в першу чергу говорить про неповагу до своєї природи.

Коли б ми не взялися проводити паралель свого життя з життям іншої людини, обов’язково будемо переможені, розпластані і ніколи не зможемо стояти в повний зріст, тому що в заздрості це просто неможливо. У нас є тільки наша енергія, ми можемо її розвивати, а можемо не розвинути.

При чому тут інша людина? Інший, він і є інший, з самого нарoдження. Кожен повинен жити своїм життям, а не озиратися на інших. Але що зараз відбувається? На порівняннях людей будуються цілі індустрії, а у людини розвиваються неврози. Нас експлуатують, показуючи, що такі, як ми є – ми недосконалі! У нас недосконала фігура, одяг, здоров’я. У нас карієс, лупа, цeлюліт і т.д. Про це нам постійно твердять з екранів телевізорів, зі сторінок газет і журналів.

Нам показують інтер’єри, від одного погляду на який починає рости комплекс неповноцінності. Ще вчора нам наше життя подобалася, здавалася радісною і повною приємних речей, але при погляді на рекламу, сторінки глянцевих журналів, починаєш думати, що он там, на цих сторінках інша, досконале життя.

І люди вразливі, слабкі, схильні до тривоги, невпевнені в собі, отримують цілком відчутні стреси від подібних порівнянь. Але найголовніше, вони втрачають смак до життя, яка їм починає здаватися убогою і позбавленою всього хорошого. Власну недосконалість стає серйозним комплексом, але найсумніше, коли цим же комплексом заражаються діти. Скільки вже написано, скільки сказано про натовпи молоді, яка прагне до столиці за красивим життям ?! Скільки розбитих і покалічених життів і нездійсненних надій – дорога ціна за невміння знайти себе ?!

Саме по собі бажання жити краще, красивіше, цікавіше, багатше – природне для будь-якої людини. Але усвідомити те, що, наприклад, Білл Гейтс або султан Брунею мають фору в поривах до досконалості життя і недосяжні з багатьох причин, життєво необхідно. Як і зрозуміти, нарешті, що ми ні в чому не досконалі! Але хто сказав, що ми ПОВИННІ бути досконалими? Ми унікальні – кожен по-своєму, і ось це – найголовніше! І якщо ми це, врешті-решт, не зрозуміємо, то так і залишимося жити, оплакуючи себе.

Джерело

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram