— Твоя яблуня знову мені на грядку тінь кидає. Ти подивись. Зовсім осліпла, чи що? У мене там огірки задихаються без сонця, а вона тут джунглі розвела. Спилюй давай, або я сама з ножівкою прийду.
Альбіна завмерла з лійкою в руках. Вода з носика пролилася на сандалію, але вона навіть не смикнулася. Ранок, який обіцяв бути таким тихим, розлетівся в щент. Знову цей скрепучий, як незмазаний віз, голос. Марія Іванівна, гроза кооперативу “Ромашка” та персональний кошмар Альбіни.
Альбіна поставила лійку на землю. Важко. Спина зранку знову нила. Прополола вчора моркву — на свою голову. Вона підійшла до паркану. Сітка рабиця, будь вона неладна. Прозора, як натяк. Нічого не сховаєш. За нею стояла сусідка — маленька, сухенька, у злинялій хустці, пов’язаній на кшталт бандани, і в старому халаті, який пам’ятав, мабуть, ще час дефіциту. Руки в боки, обличчя — печене яблуко, тільки кисле.
— Маріє Іванівно, — намагаючись тримати голос рівним, почала Альбіна. — Ця яблуня там росте років двадцять, ще до мене росла. І до вас, смію зауважити. Сонце рухається, тінь зміщується. За годину вона піде.
— Розумна, бачте! — завищала старенька. — Сонце у неї рухається, а огірки мої стоять, мерзнуть. Та й взагалі, вчора в тебе світло горіло на веранді аж до півночі. Спати заважало. Прожектор.
Альбіна закатила очі. Ну от як з нею розмовляти? Хотілося просто втекти, продати дачу до бісової матері, купити будиночок у глухому селі, де до найближчого сусіда три кілометри лісом. Але дачу вона любила: свої півонії, старий будиночок з верандою, ранкову каву під спів птахів — поки не прокидався радіовузол за парканом.
— Я штори повішу щільніші, — буркнула Альбіна і пішла до дому.
Спина пряма, голова гордо піднята. Не діжде стара, щоб вона розплакалася чи у відповідь почала верещати. Хоч, чесно кажучи, іноді хотілося просто сісти на ґанок і завити. День був безнадійно зіпсований.
Спека стояла нестерпна. Повітря тремтіло над грядками, пахло нагрітим пилом і кропом. Альбіна тинялася по хаті, перекладала книжки, намагалася читати, але букви скакали. У голові крутилася образа. Та що їй треба? Живе сама, нікого не чіпає, музику не вмикає. Після того скандалу рік тому, коли Марія Іванівна викликала дільничного через “гучне радіо”, Альбіна слухала музику тільки в навушниках.
До обіду спека загнала її в тінь за будинком. Там, біля самого паркану, росли густі кущі порічок та аґрусу, затишний куточок. Альбіна притягнула туди шезлонг, взяла миску з черешнями й вирішила просто полежати, дивлячись у небо. Може, хоча б так заспокоїтися.
Тиша. Тільки джмелі гудуть, та десь далеко гавкає собака. І раптом — тихий дивний звук, ніби хтось скулить або всхлипує. Зовсім поруч, просто за кущами, на ділянці сусідки.
Альбіна завмерла. Черешня застрягла в горлі. Прислухалася.
— Ну от, Машенько…
Голос старої жінки звучав зовсім не так, як зазвичай. Без металу, без вереску. Глухо так.
— Ось і дожила. Вісімдесят. Подумати тільки.
Альбіна навіть дихати перестала. Вісімдесят. У цієї мегери сьогодні ювілей.
— Ніхто не дзвонить, — продовжувала бубнити сусідка.
Вочевидь, вона сиділа на своїй лавочці просто за кущами.
— Телефон мовчить, зараза. Може, зламався? Та ні, гудок є.
Почулося шарудіння, потім дзенькіт скла — наливає щось.
— Ну, будьмо здорові, Маріє Іванівно. З днем народження тебе, стара дурепо, за здоров’я сина, щоб йому там добре відпочивалося в його Туреччині. Ніколи йому матері подзвонити. А я ж пиріжків напекла б, якби сказав, що приїде…
Тихий, придушений плач, такий самотній, що в Альбіни мурашки по шкірі побігли. Вона лежала у своєму шезлонзі й відчувала себе шпигункою, яка підглядає за чужим горем. Значить, син у Туреччині, а мати тут сама, зі своїми огірками, з тінню від яблуні… Воює з вітряними млинами просто, щоб голос подати, щоб переконатися, що вона ще існує, що її хтось чує. Хай навіть лають у відповідь.
Альбіна сіла, поглянула на годинник. Тринадцята година. У сусідки ювілей — вісімдесят років. І вона там сама п’є і розмовляє сама з собою.
— Так, — сказала Альбіна вголос. Рішуче встала. Шезлонг жалюгідно скрипнув.
Що робити? Іти просто так — безглуздо. «Здравствуйте. Я підслухала, що ви нікому не потрібні». Ще й палицею отримаєш. Потрібен привід, потрібен жест.
Кухня зустріла духотою. Альбіна розчинила вікна настіж. Що в нас є? Яблука зморщені, але ароматні. Яйця сільські, зранку у молочниці брала. Борошно, цукор, сметана… Шарлотка. Найпростіше, найдачніше. Та якщо додати кориці та ваніліну, а зверху цукрової пудри…
«Вона ж мене пошле, — думала Альбіна, нарізаючи яблука. — Скаже, що я її отруїти хочу, чи знову почне про тсвої огірки верещати». Але перед очима стояла картина — самотня сутула спина і телефон, який мовчить. Ні, треба йти. Зрештою, поганий мир краще доброї сварки. А тут навіть не мир — тут рятувальна операція.
Пиріг піднявся на славу, пухкий, золотистий і з хрусткою скоринкою. Запах розлігся по всій хаті. Запах затишку, дитинства, свята.
Альбіна обережно витягла форму з духовки. Гаряче.
Поки шарлотка охолоджувалася, вона перерила весь комоду, знайшла чисту льняну серветку з вишивкою, знайшла якусь стару листівку, з квітами, без напису. Рука тремтіла, коли писала: «З Днем народження, здоров’я та довгих літ». Просто й без пафосу. Поглянула на себе в дзеркало — розпатлана, ніс у борошні, щоки червоні від духовки. Та й бог з ним, не на бал іде. Причесалася пальцями, поправила хвіст, пиріг на блюдо, серветку зверху, глибокий вдих.
— З Богом, — прошепотіла Альбіна.
До хвіртки Марії Іванівни було метрів двадцять, але вони здалися марафоном. Ноги ватні. Альбіна підійшла до паркану. Тихо. Може, заснула чи пішла куди? Постукала. Залізна хвіртка відгукнулася гулим брязкотом.
— Кого там чорти носять? — почулося з глибини ділянки. Голос знову був боєвий. Вочевидь, сльози вже висохли. Броня відновилася.
Альбіна ковтнула. Відступати нікуди.
— Це я, Маріє Іванівно. Альбіна, сусідка.
Вона підійшла до калітки, але відчиняти не поспішала. Прищурилася на сонці, розглядаючи ворога.
Альбіна посміхнулася. Вийшло, напевно, криво, але щиро.
— Маріє Іванівно, відчиняйте. Я не сваритися, у мене до вас справа важлива.
— Яка ще справа? — буркнула сусідка, але засув відсунула. Цікавість — страшна сила. Сильніша за будь-яку ворожнечу.
Хвіртка зі скрипом відчинилася. Альбіна ступила на ворожу територію. Тут було ідеально: грядки, як по лінійці, квіти підв’язані… І запах. Пахло левкоями та чимось старим, лікарським.
Альбіна простягнула блюдо, накрите серветкою.
— Маріє Іванівно, — почала вона, дивлячись прямо у злинялі блакитні очі. — Я тут, взагалі… пташка на хвості принесла, що у вас сьогодні свято, ювілей.
Старенька завмерла. Обличчя її витяглося, а рот привідкрився.
— Яка ще пташка? — прошепотіла вона.
— Та звичайна, дачна. — Альбіна трохи припідняла серветку. Аромат кориці та яблук ударив у ніс. — Ось шарлотка, ще гаряча. З Днем народження вас, сусідко. Вісімдесят — це вам не жарти. Це ого-го.
Марія Іванівна дивилася то на пиріг, то на Альбіну. В її очах плескалася така недовіра, така розгубленість, що в Альбіни знову стиснулося серце. Старенька моргнула раз, другий. Губи затремтіли. Вся її войовнича поза, вся ця надутість і злість раптом опала, немов підколотий повітряна кулька.
— Ти… це мені? — Голос зірвався на писк.
— Сама спекла. Сама, — кивнула Альбіна. — Із антонівки. Ну, не стояти ж нам тут. Запрошуйте до столу, імениннице. Чайник-то є, певно?
Марія Іванівна раптом голосно всхлипнула, по-дитячому притулила руку до рота, намагаючись стриматися, але сльози вже котилися по зморшкуватих щоках, залишаючи мокрі доріжки.
— Ой, дівонько… — Вона махнула рукою, відвертаючись. — Ой, сором то який. А я ж на тебе… А ти… Ну все, все.
Альбіна, плюнувши на субординацію, підійшла до неї й обережно обійняла за худі, гострі плечі.
— Припиняйте сирість розводити. У нас пиріг холоне.
— Заходь, заходь, — заметушилася бабуся, витираючи очі кінчиком хустки. — Зараз, я зараз… У мене і самовар є електричний, і варення аґрусове . Заходь на веранду.
На веранді було прохолодно й охайно. Кружевні скатертини, старі фотографії в рамках на стінах. З портретів дивилися суворі чоловіки з вусами й усміхнені жінки. Поки Марія Іванівна гриміла посудом у кухоньці, Альбіна розглядала обстановку. Самотність тут жила в кожному кутку, в ідеально розставлених чашках, у стопці журналів «Сад і город» за минулий рік.
Ось сусідка винесла пузатий чайник і дві парадні чашки з золотим обідком.
— Сідай, Альбіночко, сідай, мила.
Вона порізала пиріг тремтячими руками. Шматки виходили нерівні, кришилися, але це було неважливо.
— Смачний який… — жувала Марія Іванівна, і сльози знову набігали на очі. — Як мама пекла. Сто років такого не їла.
Розпочалася спочатку не клеїлася. Стрибали з погоди на ціни, з цін на огірки, але потім, після другої чашки чаю з янтарним варенням, яке справді виявилося божественним, Марію Іванівну прорвало.
Вона розповідала про чоловіка, якого схоронила десять років тому, про те, як будували цей будинок — кожен цвях своїми руками, про сина Віталика, який «велика людина у місті, бізнесмен, вічно зайнятий».
— Він хороший, — виправдовувала вона його, дивлячись у чашку. — Просто життя таке зараз, метушня. Забув, мабуть… Секретарка не нагадала. А сам?.. Ну, буває. А я тут одна, стіни давлять. Вийду в город — тиша. Хоч вовком вий. Ось і починаю чіплятися. То до тебе, то до голови. Злість, вона ж, знаєш, кров розганяє. Ніби як жива, поки лаюся.
Альбіна слухала й кивала. Вона розуміла більше, ніж хотілося б визнати.
— А я ж чому злюся-то? — зізналася раптом сусідка, хитрозоро примружившись. — У тебе сміх такий дзвінкий. Гості приїжджають, весело вам… А я слухаю й думаю: «Ех, була б я молодою…» Завидно мені, дурі старій. Ось і ворчу.
— А ви заходьте, — просто сказала Альбіна. — Наступного разу, як шашлик будемо смажити, чого через паркан-то дивитися? У мене подруги веселі, вони вам сподобаються.
— Та ну тебе, — заніміла Марія Іванівна. — Куди мені до молодих? Хіба що тільки пирогом пригостити. Я ж пиріжки знатні роблю. Тісто — пух.
Вони сиділи аж до самого вечора. Тіні стали довгими, спека спала. Яблуня, через яку зранку була війна, тепер мирно шелестіла листям, накриваючи тінню вже не огірки, а дві постаті на веранді. Альбіна дізналася, що помідори треба поливати тільки теплою водою й тільки під корінь, що від попелиці краще всього допомагає настій часнику, а не хімія з магазину, і що у Марії Іванівни в молодості була така сама талія, як у неї.
Пішла Альбіна уже у присмерках.
— Ти це… — Марія Іванівна стояла біля хвіртки, притискаючи до грудей порожню тарілку з-під шарлотки. — Вибач мені за яблуню… Нехай росте. Огіркам все одно спекотно. Нехай хоча б у тіньочку посидять.
— Дякую, — усміхнулася Альбіна. — А ви, якщо що треба, в магазин там чи до аптеки — телефонуйте. Чи просто через паркан покличте. Тільки не лайтеся.
— Гаразд, не буду, — урочисто пообіцяла бабця. — Тепер не буду.
Серпень промайнув непомітно. Війни за парканом немов і не було. Навпаки, тепер кожен ранок Альбіни починався не з крику, а з делікатного покашлювання біля сітки рабиці.
— Альбіночко, спиш? — шепотіла Марія Іванівна. — Я тут кабачків порізала молодих. Тобі треба, а то в мене їх сила-силенна.
Вона стала для Альбіни кимось на зразок позаштатної бабусі й начальниці служби безпеки в одній особі. Варто було комусь чужому пройти повз двір, Марія Іванівна тут же з’являлася біля паркану, як вартовий.
— Куди преш? — грізно питала вона якогось заблукалого грибника. — Не бачиш, приватна територія, тут люди відпочивають. А ну йди звідси, поки собаку не спустила!
Собаки в неї не було, але голос був такий переконливий, що вірили навіть місцеві дворняги.
Наприкінці вересня, коли Альбіна закривала сезон і пакувала речі в машину, до неї підійшла сусідка. У руках — трилітрова банка з солоними огірками.
— Ось, візьми в місто. Хрусткі, з дубовим листям. Віталік-то мій так і не приїхав… Ну й чорт із ним. Самі з’їмо.
Очі в неї були сумні, але вже не тужливі. Живі очі.
— Дякую, Маріє Іванівно. — Альбіна обійняла її, вдихнувши запах сухих трав і старого будинку. — Я приїду через два тижні все перевірити. Привезу вам ліки, що просили, і того зефіру смачного.
— Чекатиму, — кивнула старушка. — Ти не переживай за будинок-то, я придивлю. Миша не проскочить, а якщо хто полізе — я ухватом зустріну.
Альбіна сіла в машину, завела мотор. У задньому дзеркалі вона бачила маленьку постать біля воріт, яка махала їй навздогін сухою долонею. Дача більше не здавалася полем бою. Тепер це був дім. І, здається, найнадійніша фортеця у світі, поки на варті стоїть Марія Іванівна.
Альбіна усміхнулася, увімкнула музику погучче і вирушила на трасу. На душі було тепло, як від доброго пирога з корицею.
