Вони були домашніми котами. Колись. Поки господарі не вирішили переїхати в іншу країну та не виставили їх на вулицю… Сірий кіт і така ж сіра кішка. І, без сумніву, вони не вижили б, якби не прибились до магазину елітних напоїв, де працювала прибиральницею баба Котя. Так її всі називали, бо любила котів і годувала всіх, наскільки вистачало її малої зарплати.
Бабі Коті було трохи за сорок, але через чистий, але старий мішковатий одяг, відсутність косметики й проступаючої сивини, вона виглядала на всі шістдесят. Жінка не ображалася.
Характер у неї був легкий, товариський, а сердце м’яким і чуйним. Ось вона й приголубила двох бездомів, які тиснулись один до одного біля входу в магазин. Була пізня осінь, вони тремтіли від холоду й дрібного дощу.
Баба Котя пустила їх у підсобку, що знаходилась у самого входу у величезну, розкішну залу, де сновали продавщиці й менеджер. Вони показували добре одягненим покупцям дорогі пляшки з напоями та пояснювали, звідки, чиє виробництво, скільки років витримки…
Жінку менеджер магазину вже тричі попереджав, що перебування котів у їх магазині неможливе. Це псує вигляд і може відлякати покупців. І якщо ще раз, то… Він її звільнить!
Тільки продавчиня не могла відмовити цим жалюгідним очам, що чекали на неї всю ніч до ранку, щоб поїсти й погрітись, тому вона чекала, поки менеджер відвернеться на чергового багатія. Вона пропускала парочку в підсобку, де вони влаштовувались на теплій підкладці на підлозі за віниками, швабрами й відрами.
Баба Котя ставила їм водичку, їжу й ішла працювати, а ввечері вони мали піти. Та вона облаштувала їм за магазином велику дерев’яну коробку. І там вони чекали, коли скінчить дощ, ніч і пройде страх, притиснувшись один до одного.
Перед входом до магазину зупинився величезний автомобіль, заввишки майже в людський зріст. Менеджер магазину вискочив і, шалено посміхаючись та кланяючись, потиснув руку високому, сивому чоловікові в дорогому, чорному костюмі. Менеджер тримав над ним парасольку.
— Як завжди? — запитав він.
— Як завжди, — відповів високий, сивий чоловік.
Він пройшов у залу, де негайно йому було надано крісло й чашка гарячої, ароматної кави.
Баба Котя втягнула цей дивовижний запах, і на секунду їй запаморочилася голова. Так захотілося таку чашечку гарячого, ароматного напою, але…
Треба було працювати, і вона продовжила ретельно мити коридор, де було повно брудних слідів після дощу. Незабаром високий чоловік ішов у бік машини, а за ним поплентався менеджер, тримаючи в руках ящик із найдорожчим напоєм.
Кожна пляшка коштувала рівно втричі більше, ніж баба Котя отримувала за місяць. Дванадцять пляшок — це цілих три роки роботи прибиральниці…
І тут вона помітила, що під ногами сидить парочка її улюбленців. Сірі кіт і кішка вийшли крізь привітчинені двері! Вони в усі очі дивились на високого сивого чоловіка в чорному костюмі. Їхні погляди зустрілись, і на секунду… На якусь миттєву секунду бабі Коті здалося, що його обличчя, немов вирубане з граніту, пом’якшало, а очі, блакитні й гострі, як ножі, потеплішали…
Та тут вперед вискочив менеджер з ящиком у руках і заголосив:
— Скільки разів казати тобі? Не можна тримати котів у магазині!
Він обернувся до високого сивого чоловіка і підлесливим голосом промовив:
— Не хвилюйтеся, зараз ми цих блохастих виженемо, а її звільнимо…
І тут баба Котя побачила, як обличчя високого чоловіка знову стало кам’яним, а блакитні очі спалахнули холодом. Він підійшов до менеджера та вирвав із його рук ящик із дорогими напоями. Потім, розмахнувшись, перекинув одним ривком його через капот свого джипа.
Пролетівши кілька метрів, ящик ударився об бетонний стовп. Пляшки всередині жалюгідно брязкнули й пролили вміст в калюжу, що утворилась після дощу. Після чого ящик упав… Отже, чергова примха багатія, подумала баба Котя. Вона важко зітхнула, а менеджер стояв білий, як крейда. Його губи тремтіли.
Коти, що сиділи біля ніг жінки, дивилися на буйного чоловіка. А в залі настала тиша. Високий сивий чоловік підійшов дуже близько до баби Коті й, присівши навпочіпки, погладив кота й кішку.
— Не бійтеся, малюки, — сказав він. — Підете зі мною.
І він, підійшовши до своєї машини, розчинив задні дверці, після чого зробив широкий запрошуючий жест правою рукою.
Першою пішла сіра кішка. І, скочивши на сидіння, нявкнула своєму коту. Той, подивившись спершу на бабу Котю, побіг слідом за кішкою. Чоловік захлопнув двері й сів на водійське місце. Він сидів і писав щось на клаптику папері. Потім опустив скло й покликав бабу Котю.
— Ось, візьміть, — сказав він. — Подзвоніть мені завтра.
Менеджер не наважився звільнити жінку. І назавтра, після роботи, вона подзвонила за залишеним телефоном. Знайомий голос сказав:
— Залишайтеся на місці. Зараз за вами приїдуть.
Через годину баба Котя стояла у просторому кабінеті, заставленому дуже дорогими дерев’яними меблями. За великим столом сидів сивий чоловік, який вчора приїздив до магазину. Він запропонував бабі Коті роботу — йому потрібно було навести лад у комп’ютерній звітності на двох величезних складах, що розташовувались поряд.
— Крадуть, — зітхнув чоловік, — а я спіймати не можу. І зберігають у мене безкоштовно все, що потрапить, а крім того… — і він знову зітхнув, — Я дуже побоююсь, що зберігають у мене заборонені речовини. Мені тільки цього й не вистачало. Якщо зможете зробити це за пару місяців, то отримаєте гарну винагороду, а для початку… Влаштує вас тисяча доларів на місяць?
Баба Котя здригнулася від такої суми. Вона хотіла щось сказати, але чоловік спокійно продовжив:
— Повірте, для мене це не гроші. Якщо ви наведете там порядок, що нікому до цього не вдавалося, то… Буде більше.
Він витягнув із кишені пачку доларів і простягнув жінці.
— І одягніться. Перукар там, косметолог… Ну, все як слід.
Потім дістав із кишені телефон і, ввімкнувши на ньому відео, показав жінці, як два доглянути коти лежали на великому дивані перед каміном і дивилися телевізор.
— Мені в дитинстві забороняли батьки, — раптом усміхнувся сивий чоловік, — а так хотілося. Потім університет, армія, бізнес. Якось часу не було, а вчора… Ось, трапилось. Згадав усе. Дякую вам!
І він, підвівшись, усміхнувся й потиснув руку жінці. Втім, через тиждень ніхто вже не впізнав би її. Це була гарна, доглянута жінка середніх літ. І чоловіки, що працювали на складі, і постачальники, що привозили й забирали товар, задивлялися на неї.
А ще через тиждень баба Котя зайшла до кабінету начальника й поклала на його великий дерев’яний стіл звіт. Високий, сивий чоловік подивився на неї. Потім узяв у руки папери й став їх уважно вивчати, а коли відклав убік, його обличчя виглядало задоволеним і здивованим.
— Як вам це вдалося? — запитав він. — Я на таке навіть розраховувати не міг. І всього за два тижні!
— Та я ж колишній бухгалтер, — відповіла жінка. — Жодних проблем. Усе знайшла.
Чоловік витягнув із столу щільну пачку грошей і простягнув їй.
— Ні, ні, — сказала та. — Ви ж мені вже дали.
— Не пам’ятаю, — відповів він. — Нічого не пам’ятаю. Пам’ять у мене слабка стала. Ось ви раз на пару місяців і доставляйте мені такий звіт.
Жінка тепер переїхала в іншу квартиру. Поки що в чужу. А через півроку, щось змінилося. До магазину елітного алкоголю під’їхала не нова, але хороша машина яскраво-червоного кольору. З неї вийшла жінка у червоних високих чоботях і діловому костюмі. Вона пройшла в залу.
— Мені потрібна пляшка найдорожчого напою, — сказала вона.
І менеджер, почувши слова «найдорожчого», закрутився на місці, як дзиґа. За хвилину він стояв біля жінки, одягненої в усе червоне.
— Для вас, найкраще, — сказав він і простягнув їй великий букет червоних троянд і пляшку в упаковці.
Він підвів очі, і тут його обличчя набуло спершу яскраво червоного кольору, а потім — білого.
— Баба Котя… — прохрипів він.
Букет разом із пляшкою зісковзнув з його рук. Жінка усміхнулася й відповіла:
— Взагалі-то — Зінаїда Петрівна.
Продавець підняв букет і пляшку. Відштовхнув в бік менеджера, що так і стояв з роззявленим ротом, він вручив усе це Зінаїді Петрівні й провів її до виходу з магазину. Вона зробила крок за поріг, і її охопив холодний вітер, наповнений краплями дощу.
— Мяааааууу… — почула вона й схилила голову.
Там, де раніше сиділи її знайомі кіт і кішка, тепер сиділо і тремтідл крихітне сіре кошеня. Жінка присіла навпочіпки й поклала в калюжу великий букет троянд і пляшку. Вона простягнула праву руку й підняла кошеня.
— Підемо, — сказала вона малюкові.
Той притулився до неї, тихенько нявкнув і перестав тремтіти.
— Додому… — закінчила вона фразу.
Червона машина від’їхала від магазину й, розбризкуючи воду з калюж, помчала у напрямку до їхнього дому. А троянди пливли й пливли по бурхливих потоках, і менеджер все стояв біля виходу й дивився вслід авто, що віддалялось…
