— Іди сюди, подивись, що ти наробила.
Алевтина кричала, як потерпіла. Маленька, худуща, з нечесаним волоссям дівчинка забилася у будку до Бобіка. Пес дуже любив дівчинку. І, мабуть, вважав її своєю. Коли розлючена мати намагалася витягти її з будки, пес сміливо ставав на її захист і гарчав на Алевтину.
— Ну й сидіть обидва голодні.
Жінка пішла, махнувши на них рукою. Бобік був ланцюговим псом. Тобто сидів на ланцюзі. Голод для нього був знайомий не з чужої розмови. Господиня часто забувала його нагодувати. І тільки дівчинка завжди ділилася з ним своєю скудною вечерею. Вони були не просто друзями. Вони були родиною. Іноді мати зачиняла двері на ключ, і дівчинка залишалася на всю ніч на вулиці. Таке бувало й зимою — тоді Бобік грів дівчинку всю ніч.
Так було не завжди. Колись давно в дівчинки був тато. Та й мама була зовсім інша. Тато не жив з ними, але дуже часто приїздив у гості. Та одного разу мама довго з кимось сварилася по телефону. Після цього до будинку під’їхала гарна машина, з неї вийшла жінка в хутрі. Мама довго лаялася. Потім машина поїхала, забираючи з собою пані в хутрі.
Того вечора мама вперше зачинила будинок ізсередини, і Оля залишилася на вулиці. Була пізня осінь. Дівчинка замерзла. Вона інстинктивно притулилася до собаки. Потім перебралася до неї в будку. Там і проспала до ранку. Вранці мати навіть не згадала про доньку. Вона відчинила двері і кудись швидко пішла. Повернулася через пару годин ледь тримаючись на ногах і з пляшкою під пахвою.
З того часу так і повелося. Мати пила непробудно. Сьогодні дівчинка ненароком перевернула пляшку з останками якоїсь каламутної рідини. За що й була покарана. Рятуючись від матері, вона сховалася у Бобіка в будці. Після сварки мати зайшла в будинок і, як завжди, замкнула двері. Оля зрозуміла, що їй знову доведеться ночувати на вулиці.
Оля прокинулася від яскравого світла і раптового тепла. Спочатку дівчинка не зрозуміла, що відбувається. Вона виглянула з будки. Будинок був охоплений полум’ям. Збіглися сусіди, вила сирена пожежної машини, навколо метушилися люди, вони кричали, дехто голосив. Сусідська бабуся плакала й примовляла:
— Та ж там маленька дівчинка, врятуйте її.
Ну, на будку поки що ніхто не звертав уваги. Потім хтось сказав:
— Треба собаку відв’язати, а то згорить.
До Бобіка простягнулися чужі руки. Він попереджуюче загарчав.
— Ну й чорт із тобою, — відповів рятівник, та все ж повернувся і відчепив ланцюг від гака, забитого в землю.
Будинок загасили. Дівчинку в будинку не знайшли. Ніхто навіть подумати не міг, що вона увесь цей час сиділа в будці з собакою.
Вночі Оля вилізла з будки. Спробувала увійти в будинок, але двері забили дошками. Вікна теж були заколочені. Вона не знайшла нічого кращого, як залізти до сусідки, тітки Дуси, в літню кухню. Взяла зі столу сухий хліб, який приготували для курей, і пару яєць. Цим вони з Бобіком і пообідали. Тітка Дуся вранці здивувалася пропажі. Подумала — треба щурів отруїти, зовсім зухвалими стали.
Алевтину поховали від сільради. І тільки на третю добу помітили, що в дворі згорілого будинку ходить дівчинка. Сусідка сказала, що в неї є телефон її батька. Треба йому повідомити про те, що сталося. Олю до себе взяла поки що тітка Дуся. Бобік сам перебрався до сусідки і став стерегти її курник з власної ініціативи. За це господиня годувала його обїдками зі столу, чим пес був несказанно радий.
Батько дівчинки приїхав через тиждень. Вони довго розмовляли в опікунській раді. Так, у свідоцтві про народження він був вписаний. Але забрати дівчинку до своєї сім’ї він не мав можливості. Дружина не дозволить, щоб нагуляна дитина жила з ними в одному домі. Ну що ж, на тому й вирішили. Оля їде до дитбудинку. А батько буде платити аліменти.
А в цей час, коли в кабінеті вирішувалася доля дівчинки, під дверима сиділа тітка Дуся. Вона була ще дуже навіть молода. Їй було від сили всього 36 років. Доля розпорядилася так, що дітей у неї не могло бути. І вона від цього дуже сильно страждала. Чоловік пішов від неї, як тільки дізнався про це.
Вона несміливо постукала у двері і, не дочекавшись дозволу, увійшла в кабінет.
— А можна не віддавати Олечку в дитбудинок? Нехай вона краще в мене житиме. Адже шкода дівчинку. Їй і так у житті дісталося.
У кабінеті настало тяжке мовчання.
Всі подивилися на батька дівчинки.
— Я не проти, я б і сам її забрав, та дружина… вона не дозволить.
Отак і вирішилася доля маленької Олі.
І от, Бобік і Оля знайшли собі новий дім. Тітка Дуся була дуже добра. Вона ласкаво стала звати Олю — донечкою. Оля ніяк не могла звикнути до нового життя і частенько Дуся знаходила її в будці у Бобіка. Але поступово дівчинка звикала до звичайного життя. Батько намагався якнайчастіше приїздити до них і привозити подарунки.
Гроші він переказував їм через пошту, бо опікунська рада вимагала звітності. Час ішов, Олечка підростала. Її вже було не пізнати. З незграбного підлітка вона перетворювалася на красуню. Але як добре їй не жилося з Дусею, мамою вона її так і не стала називати. Бобік постарів і все частіше спав у своїй будці, лише зрідка виходив з неї потреби заради, або розім’яти лапи. Оля з сумом дивилася на свого друга. Вона приходила до нього, гладила по голові й розповідала йому свої найпотаємніші секрети.
Одного разу Бобік не прокинувся. Оля довго плакала. Олі вже виповнилося 16 років, і в неї з’явився перший залицяльник. Рудий Васько з паралельного класу. Оля прийшла під вишню й довго розповідала Бобіку, який він хороший.
З Дусею у неї були добрі стосунки, але любов була однобока. Дуся душі не чаяла в дівчинці. Оля ж ставилася до неї з повагою, не більше. У секрети не посвячувала. Але слухалася Дусю беззастережно. У короткі зустрічі з батьком вони втрьох сиділи за столом, діловито обговорюючи потреби Олі. Потім сухо прощалися, навіть не обіймалися.
Перше кохання накрило дівчинку, як снігова лавина. Вона все частіше почала приходити до вишні й розповідати Бобіку про свої почуття. Дуся помітила зміну в настрої доньки й вирішила обережно розвідати, що ж з нею трапилося. Вона знала про її візити до вишні. Тихенько сховалася за кущами малини й чекала приходу Олі.
Лихо! Не уберегла дочку. Що ж робити? Після того як вона почула зізнання під вишнею, Дуся вирішила, що одна вона з цією бідою не впорається. Подзвонила батькові дівчинки й домовилася зустрітися з ним поза домом. Зустрілися вони над річкою. Подалі від сторонніх вух.
— Не уберегла я доньку, вже й не знаю, як і трапилося. Дитинка в неї буде. А хлопець одружуватися не хоче. Та й яке весілля, діти ж зовсім.
Дуся розплакалася. Батько Олі стояв збентежений. Сам не розумів, що робити. До закінчення школи залишалися півтора місяці.
— Може, поговорити з батьками хлопця?
— Я не впевнена, що це добра ідея. Хіба що з самим хлопцем. Я його знаю і де він живе.
Вони попрямували в селище. Але тут їм пощастило. Як то кажуть, на ловця й звір біжить. На велосипеді назустріч їм їхав рудий Вася. Батько Олі помахав йому рукою, пропонуючи зупинитися. Хлопець послухався. Після короткої розмови стало зрозуміло, що толку не буде. Парубок був наляканий. Але при цьому чітко тримав оборону. Він ще занадто молодий, щоб заводити сім’ю.
І Дуся, і Іван зрозуміли, що розхльобувати цю кашу їм доведеться самотужки. Раптом Дуся запропонувала несподіваний вихід із ситуації.
— А що, якщо Олечку відправити одразу після іспитів у дальнє село до моєї родички? Нехай вона там народить, а запишемо дитинку на мене. Мені то що, хто на мене пальцем ткне — вмить відкушу. А дівчинку від ганьби врятуємо. У мене якраз родичка акушеркою в тому селі — все й улаштує.
На тому й вирішили.
Повернулися додому. Якраз Оля прийшла зі школи. Дуся накрила на стіл і покликала доньку вечеряти. Напередодні була дуже довга й складна розмова. Оля спочатку все заперечувала. Але, зрозумівши, що батьки хочуть їй тільки добра, все їм розповіла. Після іспитів Олю відправили у «заслання». Услід за нею поїхала й Дуся.
Дуся з донькою оселилися у своєї родички. Марія прийняла їх радісно. Літо було в розпалі, город у Марії величезний — нудьгувати не довелося, знайшлася робота для всіх. Оля із задоволенням колупалася на грядках. Особливо їй подобалось поливати город.
Ввечері вони втрьох ходили прогулятися на річку. Вона була неглибока, але на бистрині — з головою. Одного разу Дуся й Марія сиділи на березі й обговорювали поточні справи. А Оля вирішила скупатися. Жінки відволіклися на хвилинку, а коли спробували знайти очима Олю, зрозуміли, що її підхопила течія й понесла.
Дівчина періодично зникала під водою. Потім знову з’являлася на поверхні. Жінки побігли вздовж берега, щоб перехопити Олю до порогів. Раптом почувся плеск води, ніби хтось стрибнув у воду. Коли вони добігли до вигину річки перед самими порогами, то побачили, що Оля лежала на березі, а поруч із нею сидів рудий Васько.
Як він дізнався, куди поїхала Оля, було таємницею, вкритою імлою. Але те, що він приїхав, говорило про багато чого. Потім він розповів про те, як усвідомив після від’їзду Олі, що жити без неї не може. І розповів усе своїм батькам. Мати, звісно, кричала на нього, а батько, на подив, був спокійний і сказав, щоб він їхав хоч на край світу й знайшов дівчину, і без неї не повертався.
Отак він і опинився тут, та ще й так вчасно. Оля плакала на плечі у Васька. Вони ще трохи посиділи на березі, зачекали, поки Оля заспокоїться, і пішли додому. Вдома їх чекав ще один сюрприз. На лавочці біля будинку сидів Іван, батько Олі.
— Євдокіє, мені треба з вами поговорити.
— Добре, ходімо в сад.
Вони пішли в сад, Іван довго не міг почати розмову. Дуся намагалася розрядити обстановку й розповіла про події, що трапилися на річці. І про те, що швидше за все їх доньку чекає заміжжя, і їх так добре розроблений план уже не знадобиться.
Іван раптом узяв Дусю за плечі й, дивлячись їй прямо в очі, заговорив швидко, наче боявся не встигнути.
— Євдокіє, я вже давно зрозумів, що все моє життя до зустрічі з тобою було нікчемним і пустим. Я розлучився з дружиною й приїхав до тебе. Не проганяй мене. Я хочу решту життя прожити біля тебе й своєї дочки.
На сімейній нараді вирішили, що обидва весілля відбудуються в один день. Після весілля Васька приніс у будинок цуценя. За забарвленням воно було дуже схоже на Бобіка. Його так і назвали. Зробили йому гарну будку. Але на ланцюг саджати не стали. Перед Новими роком Оля народила дівчинку. Назвали її Світланою. Вона була схожа на Васька, як дві краплі води, така сама руда!
Життя потекло розмірено й без пригод, якщо не враховувати того, що, підростаючи, Світланка часто гралася з Бобіком у нього в будці. І навіть бувало, засинала вдень поруч із псом. Ще одна подія потрясла все селище. Дуся народила доньку. Бабці торочили: «Оце ж треба, у 45 років!»
Щастя не обирає, коли постукати у двері, воно просто приходить.
