Вони всиновили хлопчика, навіть не підозрюючи, що разом із ним у дім прийде таємниця. Дитячий малюнок, закопана коробка в саду й дивна поведінка чоловіка змусили Тетяну зрозуміти: найбільша загроза — не ззовні, а поруч. І правда виявиться важливішою, ніж будь-який скарб.
Тетяна дуже втомлювалася на роботі. Її посада асистента стоматолога вимагала багато зусиль, як фізичних, так і моральних. На ногах цілий день. Пацієнти теж зустрічаються різні. Відразу включатися в домашні справи важко. На щастя, можливості відпочити хоч пів годинки у неї вистачало. Чоловік приходив пізніше, а єдиний син, Михайлик, був хлопчиком тихим і спокійним. Він не був рідним для батьків.
Валентин і Тетяна усиновили його не так давно, тому що своїх дітей не було. Довгий час жінка лікувалася, сподіваючись, що зможе сама виносити дитину. Але нічого не виходило. Зрештою чоловік сказав:
— Знаєш що? Давай візьмемо дитину з дитячого будинку, якогось хорошого хлопця, тільки не немовля, а такого, який міг би бути у нас, за віком, якби одразу після весілля.
— Тобто шестирічного? — засмутилася Таня, якій дуже хотілося возитися саме з малюком.
— Так, шестирічного, який все розуміє і спокійний. Сама подумай, у нас досвіду з малюками немає, і це буде занадто важко. А якщо ти зрозумієш, що справляєшся, то можна ще когось взяти, наприклад, дівчинку крихітну.
Що робити? Таня завжди була покірливою, погодилася й цього разу. Так у їхній родині з’явився Мишко. Хлопчик, який виріс у дитячому будинку, був радий, що потрапив у сім’ю. Що тепер? У нього були батьки, яких він одразу називав мамою та татом. У нього було улюблене захоплення. Він малював.
Таня ж з першого дня прив’язалася до Михайла і полюбила як рідного. А от чоловік спочатку теж добре ставився до хлопчика, але з кожним днем Таня бачила, що він все більше розчаровувався в прийомному синові.
— Якийсь він не такий, як усі, — говорив чоловік.
— Що значить не такий?
— Звичайний хлопчик, навіть краще багатьох, — заступалася Тетяна.
— Та чим краще-то? Сидить як бірюк у своїй кімнаті, креслить щось на листочку. Інші от футбол ганяють, веселяться, а цей що, вирішив все життя просидіти в кутку? Це ж дивись, скажуть, що ми його не пускаємо, і в нас неприємності будуть. Ти не забувай, дитина-то прийомна. За нами тепер особливий контроль.
— Ну ти ж сам хотів його взяти, — нагадала Таня. А значить, що б там не було, він наш.
— Та я ж його не ображаю, — відповідав Валентин. Але взагалі, Таню, дитина — це твоя відповідальність. У мене роботи багато, немає коли з ним возитися.
Валентин позиціонував себе як підприємець і навіть пишався таким статусом. Але насправді його фірма займалася перепродажем товарів сумнівної якості. І сам він увесь час був у боргах. Правда, дружині про стої справи не розповідав, але неважко було здогадатися, що основним годувальником сім’ї була все-таки вона.
Чоловікові Тетяна прямо нічого не говорила. Тим не менше, усе це було неприємно. Але найнеприємнішим фактором було ставлення до їхнього сина. Таня замислювалася про розлучення, адже бачила, що Мишка ображає байдужість з боку тата, і дедалі вона ставала все більше.
Коли чергового разу Валентин прийшов додому втомлений і незадоволений, він одразу насварив сина за розкидані олівці.
— Ти взагалі коли-небудь привчишся до порядку чи думаєш, що все ще в притулку живеш? Де у вас купа прибиральниць? Тут няньок немає. Ти повинен сам стежити за своїми речами, — обурився він.
Ображений Мишко пішов у свою кімнату, а Таня спробувала заступитися.
— Валіку, ну як так можна? Адже він ще маленький. До того ж ніякого безладу він не чинив. Ну подумаєш, кілька олівців упало, потім би зібрав.
— Так-так, усе починається саме з кількох олівців. А скоро він увесь дім нам зруйнує. Браковану дитину ми взяли. Обміняти треба чи просто здати? Нехай у дитячому будинку живе, там йому місце, — не вгавав чоловік.
— Як ти можеш? — ледь не плачучи вигукнула Таня і кинулася в дитячу, щоб заспокоїти сина.
Але Михайлик, мабуть, образився насправді і навіть з нею не захотів розмовляти. Просто зачинився в шафі. Таня сіла на стілець і почала тихенько його умовляти, знаючи, що син все одно її чує.
— Ну не обижайся на тата. Він адже тебе любить так само, як і я. Просто дуже втомився на роботі. У дорослих таке буває. Не справляються зі своїми дорослими справами і зло зривають на тих, хто слабший. А так він пишається тобою, знає, що ти талановитий художник. Ну будеш художником, коли виростеш. Ти зараз дуже гарно малюєш.
Вона відкрила альбом з малюнками, який лежав на столі і побачила нову замальовку. Малюнок вражав точністю деталей.
— Оце так, синочок, а що це ти намалював?
Малюнок був зроблений геніально для такої дитини. На ньому чітко вгадувався їхній сад і чоловік, що закопує якусь коробку. У цьому чоловікові явно вгадувався Валентин. Адже Миша завжди малював те, що бачив. Але що тоді він закопував?
Поки мати, задумавшись, розглядала малюнок, син тихенько вийшов із шафи і підійшов.
— Тобі правда подобається?
— Так, тільки я не розумію, що це. Коли це тато щось закопував?
— Дні три тому. Але він мене помітив і сказав, щоб я забув. А я не можу, — знизав плечима Миша.
Таня заспокоїла сина, похвалила його, а сама підійшла до вікна, дивлячись на стару яблуню. Вони жили в будинку, що дістався чоловікові від батька, зубного техніка. Про нього поголос ходив, що працював він не завжди чесно. Дружині та синові грошей не лишив, тільки цей будинок і маленьку квартиру, в якій жила свекруха.
Правда, Тетяну мало хвилювали ці питання, тому вона про них не думала. Але ось історія Михайла зворушила, розбудивши якусь неясну тривогу.
Наступного дня на прийом прийшов пацієнт, який боявся стоматологів. З його медичної картки жінка дізналася, що звуть його Юрій Олексійович і працює він геодезистом. Потім у своїй м’якій манері переконала його не боятися.
— Ми тільки зробимо знеболююче щипок. Ви нічого не відчуватимете. Алергії немає? — запитала Тетяна.
— Не знаю, не було начебто.
Виявилося, що є. Легко лікар ввів анестетик, як почалася найсильніша реакція. Пішов набряк. Молодий лікарь розгубився. І тільки професіоналізм Тетяни врятував ситуацію. Вона швидко ввела необхідні препарати і все налагодилося. До приїзду швидкої чоловік був у безпеці і дивився на медсестру з вдячністю.
Правда, найбільше Тетяну турбувала ситуація в сім’ї. Розуміючи, що сама вона до правди не дійде, вирішила навідати свекруху. Ніяких стосунків вона з Ніною Федорівною не підтримувала, ані поганих, ані хороших. Мати Валентина була жінкою замкнутою, потаємною, жила окремо, а молодих відвідувала рідко. Навіть поява онука її не особливо вразила. Приїхала, познайомилася, чергово вручила якусь іграшку й усе.
Але ось Тетяна все ж таки вирішила навідати її. Ну хто, як не мати, знає свого сина. І вона не помилилася. Це стало зрозуміло одразу, як тільки Таня розповіла про мету свого приїзду. Ніна Федорівна змінилася в обличчі, якось дивно занепокоїлася, спробувала було відмовлятися, але не витримавши, махнула рукою.
— Ніколи мене, мабуть, ця історія не лишить. Так я й думала, коли ви в будинок Слави переїхали.
— Але В’ячеслав Петрович давно відійшов у вічність, — здивовано нагадала Тетяна.
— Так, але от яку пам’ять про себе лишив. Уся родина їх така була. Розбагатіти мріяли. Славка чому в зубні-то лікарі пішов? Сказав йому хтось, що заробляють вони багато. Так воно й є, звичайно. Могли б і жити як люди, але жадібний він був. Заробляв, а витрачав не на те. Все скуповував золото, платину й ховав потім. Бувало, на їжу не допросишся, а він усе збирав. Я питала: “Ну навіщо?” А він: “Постаріємо, працювати не зможемо — ми куди? А так у нас от яка прибавка до пенсії буде”. Так і не дочекався тієї прибавки. Пішов раніше часу. Усе від жадібності своєї. Адже лікувався тільки дешевими ліками. Все інше дорого йому було.
— Так що ж він у саду свої накопичення закопав? — здогадалася Таня, здивована такої схильністю Ніни Федорівни.
— Саме так. І нікому не сказав, де. А Валентин-то в батька пішов, теж про великі гроші мріє. Про цю історію він знав, а ось де закопане, ні. Так усе ж тепер навколо будинку й перерив. Якби справою займався, стільки б грошей заробив. А так роками з дитинства майже копає і копає. Під кінець уже батька покійного сварив. А ти чого питаєш-то? Знайшов він щось? — насторожилася свекруха.
— Ні, здається, я толком-то й не зрозуміла.
— Ох, краще б не знаходив. Я тобі так скажу. Знайде — і шукай вітра в полі. Ні з ким ділитися не захоче, втече. Я його мрії давно знаю.
Це не особливо заспокоїло. Не тому, що Таня не хотіла чоловіка втрачати, сама відчувала, що життя з ним не буде, але все-таки така зацикленість лякала.
Попрощавшись, жінка пішла додому, а біля хвіртки побачила незнайомця. Тобто спочатку вона його навіть і не помітила, захопившись розкішним букетом білих лілій, який той тримав у руках. “От пощастило комусь”, — захоплено подумала Таня. А чоловік раптом крокнув назустріч і простягнув квіти їй.
— Доброго дня, Тетяно Олегівно. Це вам на подяку за порятунок.
І тільки тут, вдивляючись в його обличчя, жінка впізнала пацієнта з алергією. Навіть згадалося його ім’я.
— Вам спасибі, Юрію Олексійовичу, — ледь не розплакалася вона. Їй так давно не дарували квітів.
Тетяна запросила його додому.
— Сподіваюся, що чоловіка поки немає.
Дійсно, їх зустрів тільки Михайлик. Тетяна квапно накрила на стіл, запросила гостя.
— А як же ви мене знайшли?
— У стоматології адресу вашу спитав. Вас дуже хвалять. Правда, не розповідали, що у вас дитина є, так що я без подарунку. Незручно. Хороший хлопець у вас росте. Малювати любить? Добре виходить.
Він побачив розвішані по стінах дитячі малюнки. Помітив і новий, який Тетяна не вішала, а ховала від Валентина. Той самий, з якого почалися дивні відкриття й тривоги. Він лежав на тумбочці.
— А цей-то взагалі майже професійно намальований. І фантазія працює. Тут же цілий сюжет.
— У тому-то й річ, що це не фантазія, — зітхнула Таня й раптом, сама від себе не очікуючи такої відвертості, розповіла новому знайомому про те, що звичайний, здавалося б, малюнок змінив життя сім’ї.
Юрій слухав уважно, потім спитав:
— І що ж, так нічого і не знайшли?
— Ні, мене навіть не це турбує, а те, як чоловік до цього ставиться. І адже головне, дитина в цьому замішана. Може, тому він так погано ставиться до сина, ніби підозрює його в чомусь. Може, там не тільки щось коштовне, — поділилася своїми переживаннями жінка.
— А знаєте що? Не діло вам так перейматися. Думаю, треба відшукати цей скарб. Я ж геодезист. У мене спеціальне обладнання є. Думаю, з його допомогою можна спробувати. Ну, якщо щось, звичайно, є, — рішуче запропонував Юрій.
Наступного дня Юрій прийшов з георадаром, який міг відшукувати порожнечі й сховані під землею метали. Робити це потрібно було, зрозуміло, потайки від Валентина, тому пошуки відклали до зручнішого моменту. А тим часом на роботі у Тані раптом почалися проблеми. Не на рівному місці, звичайно, і не з її вини, а за допомогою її колеги, асистентки стоматолога, пліткарки й інтриганки.
Олена підклала в сумку Тані ампули з дорогими ліками й звинуватила її у крадіжці. А зробила це не просто так. Олена була родичкою коханки Валентина Ліночки, яка таким чином попросила не просто зіпсувати життя законній дружині, а й зіпсувати її репутацію.
— Розлучення, і буде суд. А Валентинові буде дуже на руку, якщо виявиться, що її репутація підпорчена. Ну й доходу позбудеться, що теж непогано для нас. Не зможе найняти нормального адвоката.
Олена прохання виконала, але директор стоматології не повірив у провину Тетяни. Він знав про її професіоналізм і не збирався звільняти найкращу працівницю за якимось доносом, а вирішив розслідувати цей випадок.
Це не могло, звичайно, повністю заспокоїти Таню, адже вона бачила, що навколо неї стали розгортатися все дивніші події. А через кілька днів Валентин заявив, що йому потрібно поїхати у відрядження на якусь зустріч. Тетяна ж зраділа, адже вони з Юрієм змогли б спокійно обстежити ділянку. Цим вони й зайнялися, ледь Тетяна провела чоловіка, але нічого не знайшли. Порожнечі під землею були, а от металу ніякого. Навіть біля будки старого пса, де нещодавно хтось явно копав землю, нічого не вдалося знайти.
— Ну або тут нічого не було, або твій чоловік переховав усе в інше місце, — припустив Юрій.
— Так, мабуть, він виявився хитріший за мене. Відчув, що я щось запідозрила й переховав, — відповіла Таня. Але я не можу заспокоїтися, поки хоч щось не з’ясую.
Вона провела Юрія, але обоє відчували, що їм не хочеться розлучатися, тому домовилися про нову зустріч, вигадавши для неї якийсь привід. Як тільки він встиг піти, як у двері будинку постукала незнайома літня жінка.
— Доброго дня, мене звуть Зінаїда Кирилівна. Я рідна бабуся Мишка, — представилася вона, ледь привітавшись. — Ви не хвилюйтеся, я його забирати не збираюся, і самій мені від вас нічого не треба. Просто правду розповісти хочу. Ну й з онуком хоч інколи бачитися. Один він у мене лишився.
Таня бачила, що бабуся дуже хвилюється, та й сама вона розпереживалася, передбачаючи, що ця зустріч може мати наслідки.
— А як же ви нас знайшли? — здивувалася вона, згадавши про таємницю усиновлення.
— Це було нескладно. Я онука з виду ніколи не випускала. Адже Мішеньку ви усиновили не просто так. Тобто чоловік твій, Танечко, в курсі був.
— В курсі чого? — не могла зрозуміти Тетяна.
— А от послухай, — почала свою розповідь гостя. — Я сама людина проста, але те, що на очах робиться, зрозуміти нескладно. Працювала прибиральницею в тій же клініці, що й В’ячеслав Петрович. До мене дочка часто заходила, Надя. Там вони з ним познайомилися. Любила вона його, заміж хотіла, а В’ячеслав не став з нею стосунки продовжувати, кинув. У підсумку народила моя Наденька від іншого, а сама не вижила. Я Михайла в дитячий будинок віддала. У віці я, хвора. А В’ячеслав, дізнавшись, що Наді вже немає, сказав мені: “Хоч хлопчик і не мій, але я хочу все, що накопичив, лишити йому, тому що я винен перед Надею”. А я кажу: “Що ти? У тебе ж син є”. А він: “Не мій це син. Я безплідний, усиновив його”.
Таня слухала, затиснувши рукою рот, боячись перервати оповідь вигуком, але все ж таки спитала:
— Так що ж, Валентин хоче якимось чином усунути Михайла? Але це неймовірно.
— Хто знає, чого він хоче. Тобто гроші-то йому потрібні, це точно. Тому-то він і вибрав хлопчика, щоб при собі його тримати. Ти йому не проговорися, а то всім погано буде.
Зінаїда Кирилівна пішла, а Тетяна думала про те, як захистити себе й сина. Не цікавила її ніяка знахідка. Головним було їхнє спокійне життя.
— Мабуть, треба піти від нього раніше, ніж ситуація стане ще гіршою, — подумала Тетяна. Але йти було нікуди.
Вона зустріла сина зі школи, нагодувала його, допомогла зробити уроки й раптом побачила, що на картині з’явилася нова деталь.
— А що це, Михайлик? — запитала вона, побачивши намальовану синю книжечку.
— Зошит якийсь. Я потім уже згадав і домальовував. Тато її теж ховав. “Може, важливо”, — пояснював хлопчик.
— Час від часу не легшає. Але, може, розгадка в цьому зошиті? — подумала Таня.
Валентин повернувся ввечері, коли Михайло вже спав. І одразу почалася сварка. Виявилося, чоловік звідкись дізнався про те, що до них приходив геодезист. І, ймовірно, йому стало відомо й те, що вони щось шукали на ділянці. Але замаскувати свої претензії він спробував під звичайні ревнощі.
— Ти вже зовсім з глузду з’їхала? Коханця водиш прямо в будинок, де дитина живе. Думаєш, я це терпітиму? — кричав він.
— Будь ласка, можеш не терпіти. І взагалі, я думаю, нам треба розлучитися. Син залишиться зі мною, і ніякі аліменти я вимагати не буду, — сказала вона.
Але Валентина мучили не ревнощі. Він боявся, що дружина зі своїм знайомим першими знайдуть скарб, тому звернувся до місцевого мешканця, літнього чоловіка, сказавши йому розібратися з коханцем дружини.
— Він на машині приїжджає, проколеш колеса, а йому самому скажеш, щоб більше сюди не приїжджав і до Таньки моєї не ліз.
Чоловік погодився, але, побачивши Юрія, впізнав у ньому людину, якій був дуже вдячний за грамотне встановлення меж своєї ділянки, тому замість пошкодження машини й погроз розповів геодезистові про плани Валентина.
Тетяна ж розповіла про зошит, який, схоже, був схований разом із скарбом.
— Я впевнена, покійний свекор зібрав там якийсь компромат на Валентина.
— Ну тоді тим більше треба знайти його якомога швидше, — вирішив Юрій.
А Валентин метався, відчуваючи, що всі його плани руйнуються. Адже він усе розрахував точно. Заповіт батька схований. Справжній спадкоємець малий і ні про що не знає. Так що він сам скоро заволодіє всіма цінностями, переведе їх у тверду валюту й втече разом із Ліночкою. Коханку він вважав своєю вірною помічницею. Таємниць від неї у нього не було. Але Ліна ж менш за все була зацікавлена в ньому. Її цікавили тільки гроші. Зумівши вивідати у коханця, куди він переховав скарб, дівчина заявилася до Тетяни:
— Давайте домовимося так. Ви забираєте собі Валентина і взагалі все, що у вас було, а мені 70% від схованого його батьком.
— Дякую, звичайно, — відповіла Таня, — але мені не потрібен ні чоловік, ні його гроші.
Чоловікові, що повернувся додому, вона розповіла про цей візит. І він остаточно зрозумів, він загнаний у кут і скоро втратить усе. Не в силах стримати обурення, він сварився на Тетяну. Михайло ж викликав поліцію. Стражи порядку приїхали вчасно.
Вже в відділенні, не в силах більше брехати, Валентин відкрив усю правду, розповів, куди переховав скарб, і, головне, зошит, у якому дійсно виявилися компрометуючі його матеріали.
Із записів щоденника стала зрозуміла й роль нинішнього головного лікаря клініки. Виявилося, колись він був учнем В’ячеслава Петровича й свідком усіх його махінацій. Після смерті вчителя він пильно стежив за його сином і дружиною, сподіваючись колись викупити в них ділянку й заволодіти скарбом, заритим там. Але, зрозуміло, у протизаконних справах він не брав ніякої участі, так що відповідальності за них не поніс. Але от репутація підпортилася.
Виявлені цінності були повернені на користь держави, але в знайденому заповіті був пункт, що стосується будинку. Його В’ячеслав Петрович заповів онукові, який народиться або з’явиться в будинку. Юристи трактували це на користь Михайла, так що вони з мамою залишилися в будинку на законних підставах.
А ще Таня раділа тому, що отримала пропозицію руки й серця, яку зробив їй Юрій. Вона була щаслива. У хлопчика з’явився надійний тато.
