Одного разу в маленькому селі на березі річки жила дівчина на ім’я Марина. Вона була неймовірно красива, з очима, як чисте небо, і волоссям, яке спадало на плечі золотими хвилями. Її доброта і щирість притягували до неї людей, але серце її належало лише одному — Олексію.
Олексій був простим хлопцем, який працював на полях, допомагаючи своїм батькам. Він був сильним і мужнім, але його найбільша сила була в його душі. Зустрівши Марину одного літнього вечора біля річки, він відразу зрозумів, що знайшов своє справжнє кохання.
Вони зустрічалися потайки, гуляючи під зоряним небом і мріючи про спільне майбутнє. Їхні серця билися в унісон, і вони були впевнені, що нічого не зможе розлучити їх. Але доля мала інші плани.
Батько Марини був заможним землевласником і прагнув, щоб його донька вийшла заміж за багатого і впливового чоловіка. Він дізнався про стосунки Марини з Олексієм і був обурений. Він наказав Марині більше не бачитися з Олексієм і пригрозив прогнати її з дому, якщо вона не підкориться.
Марина, роздираючись між любов’ю до Олексія і обов’язком перед родиною, плакала ночами. Вона знала, що батько ніколи не дозволить їй бути з Олексієм. Але її кохання було надто сильним, щоб вона могла відмовитися від нього.
Одного вечора вони зустрілися востаннє біля річки. Марина розповіла Олексію про вимоги батька і про те, що вони більше не можуть бути разом. Їхні сльози змішалися, і вони обіймалися, відчуваючи, як їхні серця розриваються від туги.
“Я завжди буду любити тебе, Марина,” сказав Олексій, тримаючи її руки. “І я ніколи не забуду наші щасливі миті разом.”
“Я теж люблю тебе, Олексію,” відповіла Марина. “Але я повинна піти. Прощавай.”
Вони розійшлися, залишивши частину своїх сердець біля тієї річки. Марина вийшла заміж за багатого чоловіка, якого обрав її батько, але її душа завжди належала Олексію. Вона жила в розкішному домі, але її серце завжди залишалося у тому маленькому селі, де вона вперше відчула справжнє кохання.
Олексій залишився в селі, працюючи на полях і думаючи про Марину кожного дня. Він ніколи не одружився, бо знав, що ніхто не зможе зайняти місце Марини в його серці. Він жив своїм життям, але кожного вечора приходив до річки, де вони колись були щасливі, і дивився на зірки, пам’ятаючи своє єдине кохання.
Так вони жили окремо, але їхні душі завжди були разом, зв’язані незримими нитками нещасливого кохання.
