“Воpoжка мала рацію! Своїм щастям я зобов’язана “старому з бородою”. Через кілька місяців у нас наpoдиться донечка

Ніколи не вірила в передбачення, а тут якась циганка на вокзалі здивувала і змусила задуматися. Наговорила начебто повну нісенітницю, а серце чомусь сильно стукнуло і провалилося кудись, в голові забилася думка: «А раптом це правда?».

Слова циганки були банальними, але в, то, же час загадковими: «Ти чекаєш свою долю і правильно робиш. Не давай своє серце ні першому, ні другому. Прийде твоя Любов не дуже скоро, але жити ви будете довго і щасливо. Дякую за своє щастя скажеш старому з білою бородою і густими бровами. Правду кажу, але збудуться мої слова тільки в тому випадку, якщо нікому про це не розкажеш. Просто вір і терпляче чекай!»

Грошей з мене воpoжка не взяла, чому я дуже здивувалася. Та й на руку мою вона майже не дивилася, більше заглядала в очі.

Мені тоді було двадцять, я збиралася до бабусі на південь, а циганка в яскравих спідницях і хустці з торочками підійшла до мене на вокзалі. З тих пір пройшло шість років, а близького друга у мене так і не було. Кілька разів починала було зустрічатися з хлопцями, але стосунки якось плавно сходили нанівець, навіть не знаю чому.

Основна моя робота – бухгалтер. Це слово зазвичай викликає нудні асоціації. Зрештою, рутина і нескінченні цифри стали дратувати і мене. І тут підвернулася дуже хороша можливість підробити.

– Лілька, ти косу свою не обрізала? Ось і славно, будеш Снігуронькою! – приголомшила мене несподіваним телефонним дзвінком подруга Наташа.

– Як – Снігуронькою? Ти жартуєш?

– Ніяких жартів, все дуже серйозно! – торохтіла вона. – У нашому Палаці культури надають таку послугу – Дід Мороз зі Снігуронькою ходять по всяких ранках і корпоративах, ну, сама знаєш, привітання там, подарунки та інше. А наша Снігуронька зaпaлeння легенів підхопила, в лікарні лежить. Виручай!

– Наташ, відпадає. У мене робота, кінець року, звіти, та й не займалася я ніколи нічим таким – тут у мене в пам’яті спливло обличчя циганки в різнокольоровій спідниці, і я знову, як наяву, почула її голос: «Спасибі скажеш за своє щастя старому з білою бородою і густими бровами!»

«Але ж воpoжка говорила про Діда Мороза! – ахнула я про себе. – Значить, відмовлятися не можна – це шанс!».

– Алло, Лiль, ну де ти там? Погоджуйся, ми непогано платимо, хоч розвієшся трохи, відпочинеш від своєї нудної ​​бухгалтерії! Виходити потрібно буде вечорами і на вихідних, заробиш на нові чоботи! – тріщала Наташка.

– Згодна! – твердо сказала я.

Перший виїзд виявився досить вдалим – я не забула слова, вчасно починала пісеньки і не переплутала іграшки. Нас запрошували в основному батьки маленьких дітей, щоб ми принесли подарунки і пограли з малюками. Знайомлячись з напарником, Артемом, який виконував роль Діда Мороза, я уважно придивлялася до нього.

А раптом циганка сказала правду і саме цей високий сіроокий хлопець – моя доля? Але дуже скоро подібні думки мене покинули. Ми з ним були просто напарниками, і ніяких романтичних почуттів він у мене не викликав. А скоро почалися проблеми. Як виявилося, Артем не проти вuпuтu, а для Діда Мороза це величезний недолік.

– А я знаю, що ви переодягнені! Дідів Морозів не буває, і Снігуроньок теж! – зустрів нас черговий п’ятирічний малюк.

Я в жaxу завмepла, не уявляючи, як вийти з положення. Зате підпилий Артем не розгубився:

– Правильно, хлопець, молодець! Принеси дідусеві водички попити, а я поки знайду в списку твій подарунок, – стягнувши шапку і бороду, промовив захеканий Тьомка. Батьки дитини втратили дар мови, а Артем, не бентежачись, витягнув чергового Спайдермена, вручив його хлопцеві і попрямував до дверей. Мені залишалося тільки червоніти, вибачатися і лаятися потім.

– Та облиш ти, Ліль, не парся! Пацан тверезо дивиться на життя, він, по суті, має рацію. Чого кривлятися, якщо він не вірить в казки! – відбивався від мене Артем.

– Тьома, ну не можна так, зрозумій, це ж наша робота, а я звикла будь-яку роботу робити сумлінно! – намагалася переконати його я.

– Подумаєш, робота! «Ленком», чи що? Послухав віршик, погладив по голівці, вручив подарунок – і грошики твої!

Довелося мені змиритися з легковажністю мого Діда Мороза. Єдине, чого досягла, він пообіцяв мені більше не напиватися.

Там набралися досвіду на привітаннях діточок, ми вже через тиждень пішли на «підвищення» – нам стали доручати відвідування корпоративів. Ніколи не думала, що так багато людей замовляють таку послугу! Виявляється, дорослим теж цікаво, коли до них приходять Дід Мороз і Снігуронька.

І ми стали ходити на нескінченні святкування в офіси і торгові центри, контори та галасливі домашні компанії. На роботі у мене вже почалися святкові вихідні, так що я була вільна і могла підробляти Снігуронькою хоч цілий день. Нaпiдпитку дядьки й тітки з задоволенням зустрічали нас, хором кричали «Раз, два, три, ялиночка, гори!»

А на прохання розповісти віршик запитували: «А анекдот можна?» І співали пару куплетів з репертуару попсових зірок. Ми роздавали подарунки, вітали їх з Новим роком, і все йшло досить успішно. Нетвepeзості Артема ніхто не помічав, бо наші замовники самі перебували вже в досить «підігрітому» стані.

Все б так і тривало без особливих накладок, та ось тільки дорослі любителі казок були занадто гостинними. Вони зазвичай намагалися, у що б то не стало змусити Діда Мороза випити дві-три чарки «за Новий рік». А Тьомка особливо і не пручався. В результаті у мене додалося клопоту. Після третього-четвертого корпоративу мій «Дід Мороз» вже язиком не в’язав, і мені доводилося рятувати становище, а, по суті, відпрацьовувати всю програму самій.

Директор Палацу культури, який не знав про щоденне пuяцтво «Діда Мороза» (я не стала нічого нікому розповідати – не хотілося підставляти), обіцяв хорошу премію, що було дуже до речі. Нарешті, настало тридцяте грудня – останній наш робочий день в цьому році. Нам треба було провести шість корпоративів – в лікарні, двох супермаркетах, в двох квартирах і в компанії, що займається ремонтом комп’ютерів.

Спочатку все йшло досить пристойно, Артем не заривався. Правда, у другому супермаркеті він ввічливо, але твердо відібрав у директора магазину пляшку, з якої той збирався налити йому чаpку, і сунув «здобич» у кишеню. Всі засміялися і зааплодували спритному Дідові Морозу.

Веселі компанії, що зустрічали нас в квартирах, теж не шкодували спиpтнoго – в результаті мій напарник майже висів на мені, коли ми увійшли в двері останнього на сьогодні замовника. Я ще не встигла привітатися і озирнутися з морозу, як почула слова Артема, вимовлені заплітаючись: «А ну-ка, дівчата та хлопці, проводите-ка дідуся в туалет! А подаруночки – потім, потім.»

Я в жaxу зaвмeрла на порозі, не в силах вимовити ні слова. У відповідь на Тьомкuн виступ пролунав регіт комп’ютерників, і його під руки урочисто проводили в туалет. Мені залишалося червоніти під цікавими поглядами веселих хлопців і дівчат. Тьомки все не було, а я була готова розплакатися від розгубленості і образи на свого несерйозного напарника.

Виручив мене незнайомий чоловік в елегантному сірому костюмі, який, побачивши мій стан, встав з-за столу і поспішив до мене: – Чарівна Снігуронька, вам потрібно освіжитися! А то розтанете. Як щодо морозива?

– Краще допоможіть Діда Мороза відшукати, а то мені без нього важко впоратися! Та й мішок з подарунками він з собою забрав! – вирвалося у мене.

В офісі пролунав новий вибух сміху, а незнайомець, строго подивившись на співробітників (від чого вони швидко притихли), серйозно відповів:

– Рівно через п’ять хвилин все буде в порядку. Головне – заспокойтеся, присядьте поки і відпочиньте.

Навколо мене закрутилися, посадили за стіл, почали підсовувати цукерки, бутерброди і чай. Хтось навіть налив горілки, але я не могла, ні пити, ні їсти – в голові крутилася одна думка: «Що ж робити?» Ох, і підвів мене Артем, спить мабуть зараз де-небудь в коридорі або підсобці, а мені доведеться виплутуватися! Хоч би комп’ютерники подання не написали, хоча це навряд чи, он які славні хлопці, а особливо той, в сірому костюмі. До речі, п’ять хвилин вже пройшло, де ж він?

«Здрастуйте, дорогі королі процесорів і флешок, принцеси ноутбуків й інші королі віртуального простору»! – пролунав раптом густий бас, які викликали у мене здивування – у Тьомки ніколи не було такого голосу, та й текст такої придумати він би не зміг.

Комп’ютерники просто оніміли, коли в дверях з’явився справжній Дід Мороз, в шапці і з бородою, з мішком за плечима. Через хвилину всі прокинулись, заплескали в долоні і схопилися зі своїх місць – вони вітали свого колегу, того самого хлопця в сірому костюмі, який раптом чарівно змінився.

На ньому була Тьомкине екіпірування, але мій напарник ніколи так не сипав жартами і компліментами, йому б і в голову не прийшло так напружуватися – адже він ставився до своєї роботи як до звичайної халтури. А незнайомець, вбраний Дідом Морозом, був явно в ударі. Я зовсім забула, що мені теж треба брати участь у програмі, він все взяв на себе – розважав народ по повній. А під кінець ефектним жестом розв’язав мішок і почав викрикувати імена співробітників і вручати подарунки. Всі були в повному захваті!

Після того як всі подарунки знайшли своїх господарів, Дід Мороз разом зі Снігуронькою покинув зал, помахавши всім на прощання величезною червоною рукавичкою. Комп’ютерники просто овацію нам влаштували! Вийшовши в коридор, мій рятівник зняв бороду і шапку.

– Уф, ну і работка у вас! Давно так не втомлювався, – зніяковіло посміхнувся він мені.

– Господи, вибачте заради бога, що так вийшло, – залепетала я, а в голові чомусь зазвучала весела пісенька про п’ять хвилин.

– Мила дівчино, не треба виправдовуватися. Дуже добре, що мені пощастило вам допомогти. Завжди мріяв попрацювати Дідом Морозом! До речі, мене звуть Олег, я – директор цієї фірми.

– Ліля, – представилася я і знову почервоніла – вже вкотре за цей вечір! – А де ж Тьомка? – спохопилася раптом, згадавши про недбалого колегу. Не могла ж я кинути його тут, хоча і дуже хотілося це зробити.

– Не переживайте так, ходімо, я вам його покажу, – Олег доклав до губ палець, взяв мене за руку і повів кудись по коридору.

Артем солодко спав на дивані в приймальні. Без шуби, бороди і шапки він мені здався маленьким і жалюгідним. Вся образа кудись зникла, і я посміхнулася Олегу.

– Не хвилюйтеся, Ліля, мої хлопці його доставлять додому, коли прокинеться. А я хотів би проводити вас – ви не проти? Звичайно, я була не проти. Новий знайомий мені дуже сподобався. Крім того, я була йому дуже вдячна – адже він так виручив мене в цей вечір!

Читайте також: Нехай чоловік краще на заробітках сидить: “Це ви з батьком копійки складали, щоб дім збудувати, дітей вивчити. Я так не хочу”

Він викликав таксі і довіз мене до будинку. А вранці, щойно прокинувшись, я почула дзвінок у двері – це був посильний з величезним букетом троянд від Олега. Незабаром подзвонив і він сам. Новий рік, який я планувала відсвяткувати з подружками, ми з ним зустріли удвох. З тих пір пройшов майже рік. Настали чергові новорічні свята. Але цього разу я не працювала Снігуронькою.

Через кілька місяців у нас з Олегом наpoдиться донечка, і він оберігає мене від роботи і хвилювань. Воpoжка мала рацію! Своїм щастям я зобов’язана Артему – «старому з бородою і густими бровами». Тьомкі ми не тільки сказали спасибі – Олег взяв його на роботу в свою фірму. А оскільки тут порядки суворіші, ніж у Палаці культури, Артем майже кинув пити. Виявляється, йому завжди подобалося займатися комп’ютерами.

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram