Євген стояв біля вітрини квіткового магазину, дивлячись на яскраві пелюстки троянд і лілій, які нещодавно привезли. Він завжди уникав таких покупок.
Для нього квіти були чимось непотрібним, лише додатковим витрачанням грошей. Але зараз, в цей момент, він відчував, що це саме те, що потрібно зробити. Він знав, що цей букет стане не просто подарунком, а свідченням його розпачу, відчаю і кінця того, що колись було його родиною.
Поглянувши на годинник, Євген знову глибоко зітхнув. Це було таке важке рішення — рішення піти з дому, залишити дружину, залишити дітей. Це було останнє, що він повинен був зробити, щоб не стати остаточно чужим для себе.
“Одні троянди”, — сказав він продавцю, намагаючись хоч трохи зберегти свою рівновагу.
Коли букет був готовий, Євген тримав його в руках, наче цей букет мав би змінити його життя. І все ж це була лише частина великої, правди, яку він мав сказати.
Євген і Наталія були разом вже понад десять років. Спільне життя, будинок, діти, мрії і розчарування — все це утворювало певний калейдоскоп, який їх зв’язував.
І спочатку вони були дуже щасливими. Але з часом щастя почало вивітрюватися, поступово перетворюючись на рутину, в яку вони обоє потрапили.
Як і багато пар, вони почали віддалятися. Євген все більше відчував себе чужим у власному домі. Наталія стала відданою матір’ю і дружиною, але їхні розмови давно не були теплими і щирими.
Вони часто сварилися з приводу дрібниць: хто не так поклав брудні речі, чому не зателефонував раніше, чому не допоміг з домашніми справами. Все це ставало незрозумілим і важким для Євгена, і він почав відчувати, що не може більше залишатися в таких стосунках.
У моменти самотності він шукав відповідей на питання, чому так сталося. Вони ж були колись щасливі. Вони були молодими, закоханими, у них були плани на майбутнє. Тепер вони стали просто співмешканцями, які виконують свої обов’язки.
Його серце більше не билося в такт її словам, а душа вже не горіла бажанням ділитися з нею думками. Євгену стало важко дихати в цьому домі, де все було передбачувано і не мало сенсу.
Він пробував робити вигляд, що все добре. Пробував говорити з Наталею, намагався повертати старі відносини. Але з кожним разом все було складніше.
Він більше не відчував тієї ніжності, яку колись давав їй, а Наталія, хоч і була хорошою жінкою, все більше поглиблювала свої обов’язки мами і дружини, не звертаючи уваги на те, що її чоловік потребує чогось більшого, ніж просто гарного ставлення.
“Ми вже не пара”, — зрозумів Євген одного ранку, прокидаючись поруч із Наталею, коли вона мирно спала, обгорнувши себе ковдрою. Він не любив цього слова, але воно було єдиним, що він міг сказати, дивлячись на їхнє зруйноване спільне життя.
Протягом кількох днів Євген вирішував, як правильно підійти до цього моменту. Він розумів, що цього не уникнути. Йому доведеться сказати Наталії правду, хоч і не знав, як вона відреагує. Він боявся її болю, її розчарування. Але більше він не міг жити в обмані. У нього не залишилось іншого виходу.
Вранці, коли Наталія збирала дітей до школи, Євген вийшов із дому, направившись до квіткового магазину. Він знав, що якщо не зробить цього кроку зараз, то, можливо, ще більше заплутається в своїх почуттях.
Квіти стали його способом сказати те, що йому було важко вимовити. Він не був романтичним, але це був його спосіб донести свою сумну правду. Перший і останній жест.
Вони сиділи в кухні, коли Євген поставив букет на стіл. Наталія тільки подивилася на квіти і тихо запитала:
“Що це? Ти купив їх для мене?”
“Так,” — відповів Євген, роблячи глибокий вдих. Йому важко було навіть вимовити ці слова, але він знав, що вони повинні прозвучати. “Наталю, я… я йду.”
Вона подивилася на нього, і в її очах одразу відобразилася розгубленість.
“Що? Як ти можеш сказати таке?” — її голос переривався від емоцій. “Що ти хочеш сказати цими словами? Ти ж не можеш просто так піти!”
“Я поважаю тебе, але я більше не можу бути з тобою. Я не можу більше жити в цих стосунках. Я не люблю тебе так, як раніше. Я не можу це продовжувати.”
Вона мовчала, не знаючи, що сказати. Вона навіть не відреагувала на квіти, які стояли між ними, ніби були ще одним незручним символом цієї неприємної ситуації.
“Ти йдеш від нас?” — її голос здався порожнім, без надії. “Ти йдеш від дітей? Я думала, ми все подолаємо. Ми ж разом стільки років!”
Євген не міг пояснити, чому це сталося, чому все склалося так. Він не міг сказати, що знову не був щасливий, що відчував себе самотнім і забутим навіть поруч з нею.
“Мені дуже шкода, але я вже не можу бути тим, ким був для тебе”, — він нарешті вимовив ці слова.
Наталія почала плакати. Її сльози лилися по щоках. Євген відчував свою провину, але все одно знав, що він вчиняє правильно.
Вони не могли більше бути разом. І хоча це була найважча річ, яку йому довелося зробити за все життя, він більше не мав вибору.
Того вечора, коли Євген залишав їхній будинок, він відчував тяжкість на душі. Він більше не бачив майбутнього у своїх стосунках з Наталею. Але він також знав, що це був крок до нового початку, крок до того, щоб знайти своє власне щастя.
І хоча цей шлях був болючим, він розумів, що не може більше йти за старими правилами.
Квіти залишилися на столі. Вони були символом розриву, але також і нагадуванням про те, що навіть у найскладніші моменти потрібно залишати хоча б якусь ніжність, хоч би через квіти.
Олеся Срібна
