— Не можу терпіти вихідні. Твої друзі майже живуть у нас, — сказала Катя, грюкнувши дверима за останнім гостем.
Денис повернувся до неї, продовжуючи посміхатися, наче інерсія вечірки ще тримала його.
— Що? Не зрозумів?
— Кажу, твої друзі живуть у нас частіше, ніж у своїх квартирах, — Катя почала збирати з журнального столика келихи.
— Ми ж всього три місяці, як переїхали, людям цікаво, як ми влаштувалися.
Катя подивилася на чоловіка, потім на годинник — друга година ночі, а завтра здача проєкту. Втретє за тиждень гості затрималися за північ, втретє вона працюватиме невиспана.
— Цікаво їм… Може, тоді в неділю в гості до них поїдемо? Щоб різноманіття внести.
Денис сопів, збираючи зі столу колоду карт.
— Ну ти ж знаєш, в Антона з Кирилом берлоги холостяцькі, а у Світлани з чоловіком ремонт.
Катя не відповіла. Три місяці тому вони з Денисом продали будинок на околиці й переїхали до нового житлового комплексу «Панорама» — сучасну студію з панорамними вікнами. Спальна зона була відокремлена лише декоративною перегородкою від вітальні. Місце, яке вона так ретельно облаштовувала, перетворювалося на прохідний двір.
У старому будинку це не було проблемою. Там у них було три кімнати — можна було піти й зачинитися, коли ставало надто голосно. Тут, у відкритому просторі студії, сховатися було нікуди. Лише балкон залишався її прихистком.
Катя мовчки віднесла келихи на кухню. Її погляд упав на дизайнерський блокнот, у якому був ескіз проєкту для замовника. Завтра дедлайн, а вона тільки половину встигла доробити. І тепер замість восьми годин сну в неї залишилося п’ять. Як завжди.
— Знаєш, я думаю, пора поговорити про правила, — промовила вона, збираючись із силами. — У нашому домі.
Денис зупинився на півдороги до спальної зони.
— Які ще правила? У нас що, дитячий садок?
— Ні, у нас сім’я. І я хочу, щоб у нашому домі був… наш простір.
— Катю, це мої друзі. Я їх сто років знаю. Свої люди.
— Вони твої друзі. Але це наш дім.
Денис втомлено протер очі.
— Слухай, мені завтра на роботу, я втомився. Давай не будемо починати…
— Я теж втомилася, Денисе. Я працюю з дому, якщо ти пам’ятаєш. І коли тут постійно хтось їсть, сміється й умикає музику, я не можу зосередитися.
— У тебе ж є навушники з шумозаглушенням, — він знизав плечима, наче вирішив питання.
Катя дивилася на чоловіка й бачила, що він щиро не розуміє. Вирощений у великій родині, де постійно хтось приходив і йшов, він сприймав це як норму життя.
— Справа не в шумі. Справа в тому, що я хочу іншого разу побути вдома. Просто вдома, розумієш? Без необхідності бути гостинною господинею, стежити, чи всім вистачає їжі й випивки.
— Ну годі драматизувати. Подумаєш, посиділи вечір.
— Вечір? — Катя відчула, як усередині піднімається хвиля роздратування. — Антон ночував у нас у вівторок. Кирило з Машою заходили «на годинку» у четвер і пішли об одинадцятій. Сьогодні п’ятниця, і Світлана все вголос гадала, чи не залишитися їм із чоловіком на ніч. У мене таке відчуття, що я живу в хостелі.
— Я думав, тобі подобається, коли у нас весело…
— Мені подобається, коли у нас спокійно. Коли я можу сісти і випити кави, не думаючи, що потрібно запропонувати її ще п’ятьом людям.
Денис мовчав. Уперше за їхню розмову він дивився на неї уважно.
— Гаразд, давай спати. Завтра вирішимо.
Катя кивнула, розуміючи, що розмова знову ні до чого не призвела. Попереду була ще одна ніч без сну й новий день без рішень.
Вранці Катя прокинулася від звуку чийохось сміху. Вона різко сіла у ліжку — годинник показував восьму, за перегородкою чулися голоси. Денис уже встав, його сторона ліжка була пуста.
— У нас гості? О восьмій ранку? — пробурмотіла вона, накидаючи халат.
Вона вийшла з-за перегородки. Антон розташувався на їхньому дивані з чашкою — тією самою, з блакитним обідком, яку їй подарувала мама. Її особиста чашка.
— Доброго ранку, Катюш! — радісно вигукнув він. — Перепрошую, що так рано. Я повз проїжджав, думаю, загляну. Кави зварив на всіх, там у турці ще залишилося.
Денис винувато усміхнувся:
— Антон дзвонив у домофон, я й відчинив. Ти так міцно спала, я навіть будити не став.
Катя стримано кивнула, роблячи вигляд, що не помічає свою чашку в руках гостя. Розмова чоловіків тут же перейшла на вечірні плани.
— То що, годині о сьомій підтягуйте до нас, — говорив Антон. — Свєтка сказала, що салати зробить, а ви вино візьміть, те червоне, яке минулого разу було.
— Ти про сухе в глечику? — уточнив Денис.
— Ага, воно.
Катя завмерла. Це було те саме вино, яке вони купили на річницю весілля — спеціально відкладали для особливої нагоди. Дві пляшки по чотири тисячі кожна.
— Ми не підемо сьогодні, — втрутилася вона, сідаючи за стіл зі своїм ноутбуком. — У мене дедлайн, а Денису треба виспатися.
Чоловіки переглянулися.
— Який дедлайн у суботу? — здивувався Антон. — У вас же вихідний!
— У дизайнерів не буває вихідних, — відрізала Катя, відкриваючи програму для креслення. — Особливо коли цілий тиждень немає можливості нормально попрацювати.
Денис покашляв.
— Може, я один схожу ненадовго?
— Як хочеш, — Катя не відривала погляд від монітора.
Коли Антон пішов, Денис підсів до неї.
— Слухай, ти чого? Не могла при ньому про це…
— Про що саме? Про те, що ви збиралися взяти наше колекційне вино на п’янку? Чи про те, що я хочу хоч один вечір провести вдома в тиші?
— Катю, вони наші друзі.
— Твої друзі, Денисе. І вони поводяться так, наче живуть тут. Антон уже знає, де у нас лежить кава, турка й цукор. Він навіть не спитав, чи можна ними скористатися!
Денис устав, пройшовся по кімнаті.
— Та яка різниця? Невже тебе напружує, що друг зварив усім каву?
— Мене напружує, що в моєму домі немає місця для мене! — Катя грюкнула ноутбуком. — Я не можу працювати, не можу відпочити, не можу навіть випити кави зі своєї чашки! Тому що всі навколо вважають мій дім громадським простором!
— Перестань драматизувати, — скривився Денис. — Ти просто не виспалася.
— Звісно не виспалася! Тому що вчора ваша компанія до другої ночі грала в карти! І це не перший раз.
— У всіх так буває, нічого особливого.
— Ні, Денисе. Не у всіх так буває.
Вона вийшла на балкон, зачинила за собою двері. Єдине місце, де ще можна побути самій. Величезна красива студія перетворилася на прохідний двір, а балкон два на півтора метри — на особистий простір.
Ввечері, коли Денис збирався до друзів, Катя сиділа за робочим столом. Вона навіть не повернулася, коли він підійшов попрощатися.
— Я ненадовго, години до одинадцятої повернуся.
— Угу.
— Може, передумаєш? Свєтка питала, чи прийдеш ти.
— Ні.
— Як знаєш. — Він пом’явся в дверях. — Ти справді не хочеш, щоб друзі приходили?
Катя підняла голову.
— Я хочу, щоб у нас був особистий простір. Хочу іншого разу запросити когось, а не терпіти вторгнення. Розумієш різницю?
— Але раніше тебе це не напружувало…
— Раніше у нас був будинок із трьома кімнатами, а не студія. І раніше друзі не приходили що-вихідних. І вже точно не заявлялися о восьмій ранку варити мою каву в моїй турці.
Денис хмикнув, але не став сперечатися.
— Гаразд, повернемося до розмови, коли ти будеш у настрої, — кинув Денис і вийшов, голосніше, ніж потрібно, грюкнувши дверима.
Катя здригнулася. Усередині все тремтіло — не від образи навіть, а від якогось глибинного гніву. Три місяці вона намагалася натякати, терпіла, старалася бути «гарною дружиною». А їй у відповідь — «коли ти будеш у настрої». Наче проблема в її примхах, а не в тому, що її дім перестав бути її домом.
Вона працювала майже до півночі, закінчила проєкт раніше строку й вимкнула ноутбук, коли почула, як повертається ключ у дверях. Денис повернувся, і, судячи з нетвердої ходи, не одна келих вина там був випитий.
— Кать, ти не спиш? — він пройшов на кухню, грюкнув дверцятами холодильника. — Я приніс тобі тірамісу, Свєтка зробила.
Катя промовчала. Було в цьому жесті щось принизливе — наче їй кинули кістку, щоб не скулила.
— Слухай, я все думав про нашу розмову, — Денис сів на край ліжка. — Ти справді так втомилася від компанії?
— Я втомилася від того, що у мене немає вибору, — Катя повернулася до нього обличчям. — Раніше я могла піти до своєї кімнати, коли ставало надто голосно. Тепер моїм прибіжищем став балкон. Два квадратні метри на власній території.
Денис помовчав, насуплюючись.
— Але це ж наші друзі…
— Друзі питають, чи можна прийти. Друзі цікавляться, чи зручно господарям. Друзі помічають, коли комусь незручно.
— А ти їм хоч раз сказала, що тобі незручно?
Катя набрала повітря, щоб відповісти, і раптом знітилася. Ні, не говорила. Вона завжди посміхалася, частувала, слухала їхні жарти. Тому що… тому що так потрібно. Так прийнято. Вона ж господиня дому.
— Я говорила тобі, — тихо промовила вона. — Багато разів.
Денис кивнув.
— А я не чув, так?
— Не хотів чути.
Він устав, пройшовся по кімнаті, потім зупинився біля вікна.
— Знаєш, сьогодні Кирило запитав, чому тебе немає. А я почав пояснювати про дедлайн, а потім… потім раптом зрозумів, що увесь цей час просто ігнорував твої прохання. Мені здавалося, ти просто не любиш моїх друзів.
— Справа не в тому, що я їх не люблю, — Катя похитала головою. — Справа в тому, що вони вважають мій дім продовженням свого. Що я повинна бути завжди готова їх прийняти, нагодувати, положити. Що у мене немає права на особистий простір і тишу.
Повисла пауза. Денис присів на підвіконня, дивлячись на нічне місто за вікном.
— А ти знаєш, коли я ріс, у нас вічно хтось жив, — сказав він нарешті. — Батькові друзі, мамині родичі. Я звик, що дім — це таке прохідне місце, де завжди шумно й людно. Мені в голову не приходило, що може бути інакше.
— А я виросла єдиною дитиною в тихих батьків, — відповіла Катя. — Я звикла, що дім — це фортеця, де ти можеш відпочити від людей. Де ніхто не вривається без стуку.
— Як Антон сьогодні вранці?
— Так, — вона слабо усміхнулася. — Як Антон з моєю чашкою в руках.
Денис зітхнув і сів поряд із нею.
— Вибач. Я справді не бачив, наскільки тобі важко. Мені здавалося, що ти просто… ну, трохи бурчиш.
— А мені здавалося, що ти не поважаєш мій простір. — Вона нервово м’яла край ковдри. — Денисе, я не хочу бути поганою. Не хочу забороняти тобі бачитися з друзями. Просто… чи можна ми будемо вирішувати разом, коли їх запрошувати? І заздалегідь домовлятися, коли вони залишаються з ночівлею?
— А що щодо завтрашнього дня? — запитав він. — Свєтка з чоловіком хотіли приїхати на шашлики.
Катя на мить заплющила очі, стисла пальці.
— Завтра я хочу тиші, — сказала вона твердо. — Хоч один день на тиждень.
Денис кивнув і взяв телефон.
— Зараз напишу, що не вийде.
— Дякую, — вона вперше за день відчула, що може вільно дихати.
Вранці Катя прокинулася пізніше, ніж зазвичай. За вікном сяяло м’яке осіннє сонце. У квартирі стояла незвична тиша.
Вона вийшла з-за перегородки й виявила Дениса на кухні. Перед ним стояли дві чашки кави й тарілка з тостами.
— Доброго ранку, — він усміхнувся. — Я вже поснідав, але зробив і тобі.
— Дякую, — Катя сіла навпроти, із задоволенням вдихаючи аромат свіжозвареної кави. — Що плануєш на сьогодні?
— Хотів посидіти вдома, повалятися з книжкою. Якщо ти не проти.
— Не проти, — вона взяла свою чашку. — Треба ж, не звикла, що на вихідних така тиша.
— Сподобалось?
— Дуже.
Денис обережно взяв її за руку.
— Знаєш, я все думав про те, що ти вчора сказала. Мабуть, ми можемо домовитися. Я буду питати тебе, перш ніж кликати гостей. Скажімо, вечір п’ятниці — наш день для зустрічей, а неділя — день тиші.
— І якщо до нас приходять, то не пізніше одинадцятої йдуть, — додала Катя. — Не те щоб я хотіла всіх виганяти, але…
— Я розумію. А ще я поговорю з Антоном щодо ранкових візитів.
— І щодо моєї чашки?
Денис розсміявся.
— Щодо всього. Обіцяю.
Катя дивилася у вікно, де в блакитному небі пливли рідкісні хмари, і відчувала, як усередині розцвітає щось нове. Не тільки полегшення від того, що її почули. Але й тиха гордість. За те, що вперше за багато років вона твердо сказала «ні». Відстояла своє право на особистий простір. На те, щоб її дім був справді її домом, а не хостелом для вічних гостей.
Цікаво, думала вона, невже все могло вирішитися так просто? Досить було просто перестати мовчати, щоб усе змінилося?
— Про що думаєш? — запитав Денис.
— Про те, що не вихідні винні, а моя мовчанка, — Катя усміхнулася. — І дякую, що зрозумів мене, інакше… — вона запнулася.
— Що інакше?
— Інакше ми б перегоріли, як багато наших знайомих. Нас просто не стало б як сім’ї, — вона подивилася йому прямо в очі. — Знаєш, кожного разу, коли я відступала, у мені щось гасло. Кожного разу, коли я посміхалася крізь силу гостям о третій годині ночі, коли мені треба було працювати вранці. Кожного разу, коли я бачила, як Антон п’є з моєї чашки. Це були дрібниці, але вони вбивали нас по краплі. І найстрашніше, що я навіть не наважувалася сказати про це.
Денис стиснув її руку.
— Я не думав, що все настільки серйозно.
— Тому що я мовчала, — вона похитала головою. — І знаєш, що найдивовижніше? Досить було просто сказати вголос те, що я відчуваю.
