«Все! Більше я в цьому житті нікому нічого не винна. Чоловіка нема, дочку віддала заміж. Мені сорок п’ять, час влаштовувати своє особисте життя, — Яна підійшла до дзеркала, критично оглянула себе. — Обличчям начебто симпатична. Тим паче косметику дорогу дочка подарувала. Талія кудись поділася. Гаразд, адже на пляж із ним одразу не підемо».
Вона підійшла до ноутбука. Відкрила листування на сайті знайомств. Зі щасливою усмішкою подивилася на його останню фразу: «Яно, ми з тобою вже місяць листуємося. Може, зустрінемося? Набридло самотнє життя».
Потім — на свою відповідь, таку скромну, але романтичну: «Добре. У центральному парку. Праворуч від входу є стежина. Пройди цією стежиною двісті кроків, буде альтанка. Там і зустрінемося».
Його аватарка. Цілком симпатичний чоловік. От тільки зріст який? Незрозуміло. Ну, гаразд! Напевно, вищий за її метр шістдесят шість. Ім’я гарне — Едуард. А сама-то на своїй аватарці красунею виглядає, хоч десять років минуло з тої фотки. Та й тоді це фото було далеко не найостанніше. Ні. Яна за себе не боялася. Зарплата двадцять тисяч гривень. Готує, як кухар високого класу. Вдома завжди лад.
І ось вона в парку. Ні, не біля альтанки, а в заростях акації. У руках маленький бінокль. Дуже рідкісні перехожі проходять повз альтанку. Нарешті, чоловік з букетом. Він! Такий самий симпатичний, як на фото, і зріст не менше метра вісімдесяти. «Так, нехай хвилюється. А я заспокоюся, — зробила десять глибоких видихів, глянула в дзеркальце. — Час!»
Яна повільно йшла до альтанки, а серце калатало дедалі дужче. Ось він повернув голову, ковзнув по жінці байдужим поглядом і втупився кудись, де стежина починається.
— Едуарде! — гукнула вона.
— Яно? — у погляді чоловіка читалося явне розчарування.
Він якось мляво сунув їй букет.
— Ти не радий? — усмішка зникла з обличчя жінки.
— На фото ти виглядала значно молодшою і симпатичнішою.
— Ти, я дивлюся, теж не хлопчик.
— Але ти-то зовсім… — він ненадовго замислився, добираючи слушне слово, — не в моєму смаку.
— І що тепер? — очі жінки сердито спалахнули.
— Ходімо до мене. Сьогодні побудемо разом, а завтра зранку тихо, мирно розійдемося.
— Йди, куди йшов! І букет свій забери!
І вона жбурнула квіти йому в обличчя.
— Ти що собі дозволяєш? — схопив її за плечі, в очах заблищали блискавки.
— Гей, хлопче, охолонь! — пролунав чийсь голос.
У їхній бік ішов невисокий літній чоловік. Підійшов:
— У чому справа?
— Ні в чому, дядьку, — вишкірився Едуард. — Можеш у неї запитати. Я пішов.
І він попрямував стежиною до виходу. А жінка сіла на лавку, заплющила очі долоньками й заплакала.
— Доню, ти чого плачеш? — чоловік сів поруч із нею. — Скривдив тебе цей красень?
Яна провела рукою по очах і пильно подивилася на чоловіка. Той раптом усміхнувся.
— Ви чого усміхаєтесь? — суворо запитала жінка.
— Ні, нічого, вибачте!
— Я очі розмазала?! — скрикнула Яна.
— Трохи, — кивнув він головою. — Давайте я витру!
— Що?
— У мене хустинка чиста.
Він дістав справді чисту носову хустинку й став обережно витирати очі розгубленій жінці.
— Тебе як звати? — раптом спитав він.
— Яна! — і несподівано для самої себе додала. — А вас?
— Юрій. Можна без по батькові, хоч я й у віці.
— Мені вже сорок п’ять, — важко зітхнула жінка.
— Так? — щиро здивувався чоловік. — А мені здалося, що ти ровесниця моєї доньки.
— А скільки вашій доньці? — в очах Яни засвітилася цікавість.
— Тридцять п’ять, — чоловік усміхнувся. — А мені п’ятдесят сім.
— Нормальний вік для чоловіка.
— Згоден! Тим паче пенсію ще не отримую, тому можу не вважати себе старим. Тільки самотньо. Діти роз’їхалися. Дружини три роки тому не стало, — чоловік важко зітхнув і провів рукою по очах. — Любив я її дуже. Досі не можу звикнути, що її немає.
Чоловік замовк, мовчала й Яна. Кожен думав про щось своє. Першим оговтався чоловік:
— Ти, Яно, не думай! У мене все добре. Зарплата велика, я на заводі на верстатах працюю. За місяць відпустка буде. Поїду в гості спершу до доньки, потім — до сина. З онуками поняньчуся.
— У мене теж донька місяць тому заміж вийшла й поїхала до чоловіка. Вона інститут у Києві закінчила. Там із чоловіком познайомилася. Він старший за неї на десять років. Але забезпечений, — Яна раптом засміялася, похитала головою. — А я вирішила життя своє влаштувати. Познайомилася в інтернеті з отим красенем. Та виявилася надто негарною для нього.
— Яно, здається, зараз дощ почнеться. Ходімо кави вип’ємо! — раптом запропонував чоловік. — Тут поряд кафе. І пообідати можна.
— Там ціни, мабуть…
— Не збіднію, — він ніжно взяв жінку за руку. — Ходімо! Якщо, звісно, не поспішаєш?
— Та куди поспішати? Сьогодні субота.
«Ой, а я на підборах із нього зростом! — Яна трохи опустила плечі. — І старший він за мене на тринадцять років. А так легко з ним», — думала жінка.
— Побігли! Дощ зараз хлюпне! — узяв за руку, і вони побігли.
Пили каву з булочками. Кожен думав про своє. «І без косметики вона гарна. Такі жінки на мене ніколи уваги не звертали. Після того як Анни не стало, я й сам ні на кого уваги не звертаю».
«Він зовсім не вміє прати. На сорочці плями так і залишилися. Коли з пральної машинки витягнув, певно, і не подивився, так, не розправляючи, сушити й повісив. І випрасував не дуже».
«Так, на мене, крім Ані, всі жінки, як на порожнє місце дивилися. На роботі весь час брудний, руки в подряпинах, обличчя й шия — теж».
«Весь у якихось подряпинах. Він же казав, на верстаті працює. Побачать мене з ним подруги, засміють».
Літній дощ швидко пройшов. Знову визирнуло сонечко. На вулиці свіжо.
— Яно, я тебе додому проведу?
— Проводжай!
Ішли й знову не знали, про що поговорити. Обоє розуміли, що в їхньому житті відбувається щось не те, але що саме — поки збагнути не могли.
«А вона ж вища за мене. Мабуть, соромно зі мною йти?»
«У парку нормальний чоловік був, а зараз іде й слова не вимовить. Скоро вже мій дім. Більше не побачимось».
«Треба про щось говорити».
«Зараз скаже, що я божевільна!»
Яна нагнулася й зняла свої туфлі на величезному підборі. На обличчі чоловіка з’явилася щаслива усмішка. Він узяв її руку й поклав на свою:
— Давай, туфлі понесу!
— Неси! Але живу я он у тій п’ятиповерхівці.
— Яно, я людина немолода… а ти така гарна… Яно, запиши мій номер телефону.
— Диктуй, — жінка дістала телефон і зберегла номер. — А тепер скажи, навіщо це?
— Якщо зателефонуєш… ну… я обов’язково прийду… кудись підемо.
Яна прокинулася десь о десятій. Куди в неділю поспішати? Можна й у ліжку ще півгодини ніжитися:
«Юра, Юра. Мріяла про високого красеня, а сама думаю про цього Юру. Уявляю, які обличчя в подруг будуть, коли нас разом побачать! Взяти зателефонувати йому. А що скажу?»
Але рука сама потяглася до телефону. Довго роздумувала, та все ж торкнулася пальцем нового номера.
— Здрастуй, Яно! — тут же пролунав радісний вигук, ніби телефон весь час у руці тримав.
— Юрію, а куди ти хотів мене запросити?
— Яно, я за півгодини буду біля твого дому!
— Ні-і-і! — закричала вона й вилетіла з ліжка.
— Чому? — голос у слухавці знітився.
— Я тільки з ліжка встала. Не раніше ніж за годину!
— Зрозумів, дякую!
Зібратися жінці за годину на побачення?! Нереально! За годину глянула у вікно.
«Прийшов. Із квітами, а я ще не нафарбувалася. Ну, й не треба!» Вийшла в передпокій, узяла свої дорогі туфлі на підборах. З хвилину подумала, і… закинула їх у комору. Наділа легкі літні кросівки. І побігла назустріч своїй долі.
