— Все чужому, дочці нічого. Олена Петрівна, мама Вероніки, скільки донька її пам’ятала, завжди любила робити добрі справи й, отримавши зарплату, відразу ж бралася акуратно її ділити.
Собі на комуналку, у притулок для бездомних, на подарунок сусідам, у яких виходить заміж донька, на насіння та саджанці для групи бабусь-садівниць, які щороку висаджують під вікнами їхньої панельної дев’ятиповерхівки чудову клумбу. А що залишилося — вже з того на харчування та всякі там зошити до школи доньці, на обновки їй за сезоном. І, в принципі, дуже довгий час Вероніці здавалося, що все йде в їхній родині нормально. Вона навіть пишалася тим, які вони з мамою хороші, чесні, правильні.
— Я не егоїсткою росту, — гордо часто говорила іншим дітлахам у дворі Віроніка й щедро роздавала свої іграшки іншим дітям, а ще вимагала від них теж ділитися. Причому іноді це відбувалося в досить суворій формі. Вероніка просто виривала щось із рук товаришів по іграх і передавала іншим діткам, кому, на її думку, було потрібніше.
Звичайно, ці добрі справи часто стикалися з несприйняттям і протестом з боку їхніх батьків, так що врешті-решт від Вероніки всі почали тікати. І взагалі-то мама вчила її бути сильною, цінувати правду й іти в її відстоюванні до кінця. Але дівчинка у свої 8 років вперше, так би мовити, зрадила мамині ідеали. Вона перестала вчити інших дітей робити добрі справи. Більше того, не завжди навіть поступалася своїми іграшками.
А потім були шкільні роки, і, в принципі, вони були цілком звичайними. Вчилася Вероніка непогано. Завела собі друзів, і, природно, що в міру дорослішання в неї почали з’являтися свої погляди й мрії, які, на жаль, не завжди знаходили розуміння в її матері.
Наприклад, у восьмому класі Віроніка мала поїхати до літнього табору. Вона з нетерпінням чекала цієї події, але мама несподівано оголосила:
— Канікули ти проведеш у селі в далеких родичів, у дядька Сергія й тітки Ольги. Вони фермерською справою вирішили занятися, — сказала мама Вероніці. — Але грошей небагато, тому кинули клич родині, хто вільними руками допомогти може. Заодно нам восени продуктами допоможуть. Цибулі мішок обіцяли, картоплі ще, капусти квашеної.
І взагалі-то Віроніка не звикла багато сперечатися з матір’ю, але тут обурилася. У літній табір, про який були всі її мрії, їхали її найкращі подружки.
— А ти що, забула? — погрозила їй перед самим носом пальцем мама. — Я остання буква в алфавіті, тож їдеш у село, і крапка.
Це літо запам’яталося Віроніці виснажуючою працею і ще купою домашніх справ від господарів. Вони не дозволяли даремно їсти свій хліб. По суті, навіть погуляти, знайти нових друзів серед однолітків їй було ніколи, не кажучи вже про те, щоб підготуватися до школи, почитати, що задавали на літо з літератури. І в місто Вероніка від’їжджала без обіцяних овочів. Тітка Ольга з дядьком Сергієм сказали її матері, коли та за донькою приїхала, що годувати, поїти підлітка — це дорого, що так винагороди у вигляді натуральних продуктів не буде.
Потім наступні роки, аж до випускного, проходили для Вероніки більш-менш спокійно. Але мама як і раніше любила робити добрі справи. Вона намагалася віддати побільше грошей іншим, а ще якось раз пожертвувала сусідові, який плакав у них під дверима, мовляв, дружина не дає на напій, золоті сережки, що належали Вероніці й дісталися їй від бабусі.
— Ти з розуму з’їхала? — вперше в житті підняла голос Вероніка на маму. І взагалі вперше дозволила собі таку грубість.
Олена гірко заплакала й звинуватила дочку у черствості.
— Сама, мовляв, адже не носила сережки, була алергія на золото, а сусіда дружина з дому виганяла, збиралася з ним розлучатися. Егоїстка! — кинула Олена найбільше звинувачення й образи зі свого арсеналу. — Тебе ніхто в житті любити не буде, таку злу.
— Можеш подумати, тебе всі люблять, лише використовують, — не лишилася, так би мовити, в боргу Вероніка. — Та якби тато був живий, він би цього не допустив.
Після цього Олена не розмовляла з донькою майже тиждень. Зайшло за живе, що називається, бо батько Віроніки був першою та єдиною любов’ю Олени. Вона поклялася, що більше ніколи заміж не вийде.
— Знаєш, я не можу більше мовчати, бо ти мені як сестра, — сказала якось Катерина, однокласниця й найкраща подруга Вероніки. — На мою думку, зараз саме час тобі від матері, як то кажуть, — вона підняла вказівний палець, — сепаруватися. Тож давай зі мною до економічного інституту. Що скажеш? Поселимося в гуртожитку, будемо зовсім вільні й дорослі, серйозні й незалежні.
Перед Віронікою постало нелегке вибір, бо її мама, взагалі-то, розраховувала на те, що донька залишиться з нею й буде допомагати у всьому. Наприклад, у дівчини були обов’язки: 5 днів на тиждень вона мусила ходити по квартирах самотніх людей літнього віку. Їх взяла, так би мовити, під свою опіку негласно її мама. Там Віроніка мила підлоги, прала й прасувала постіль та інші речі, готувала їсти. Потім зі списком покупок бігала по магазинах і аптеках, а двом бабусям вона ще вголос по 2 години читала книги. І мама була дуже-дуже незадоволена, коли донька сказала, що не факт, що виходитиме допомагати в колишньому темпі, бо буде навчання. Плюс ще Вероніка планувала вийти на роботу.
— Зайві гроші нам дуже потрібні, — вигукнула радісно її мама. — У Смирнових син одружується, нас запросили. Треба, звичайно, гідний подарунок, а то зганьбимося перед іншими гостями.
— Вибач, але я на весілля до Смирнових не піду, — тремтячим голосом сказала Вероніка. — Все одно я їх навіть не знаю майже. Краще черевики нові на зиму куплю. Старі в ремонт не приймуть, зовсім підошва відривається. Вибач, мамо, але я не стану так більше жити. Все для чужих і нічого для себе.
— Та ти як ти тільки… — Олена аж до мови втратила від такої поведінки доньки.
— А ти забула що, що я це остання буква в алфавіті? — викрикнула їй у лице Олена.
— Так, тільки про це й чую все життя. І знаєш що? Втомилася. Я сьогодні, між іншим, у Марини Семенівни була, книжку їй читала, а потім взяла й заплакала.
— Це ще чому? — здавалося, цілком щиро здивувалася Олена. — Що трапилося, доцю?
— Трапилося те, що я у власній родині не можу знайти розуміння, — гірко усміхнувшись, відповіла Вероніка. — І знаєш, я з тобою, чесно, ніколи раніше не говорила. Марині Семенівні все зуміла розповісти. І вона мене зрозуміла. І знаєш, що сказала? Що добрі справи не можна робити так, щоб при цьому страждав ти сам або твої близькі. А ти, мам, що робиш? Ні, повір, — Віроніка махнула руками, — мені дуже шкода, що в Амазонці ліси вирубують. Але, по-твоєму, заради цього варто рідну дитину без ялинки на Новий рік залишати? Пам’ятаєш, як ти зробила, коли мені дев’ять було? І нічого, що ти бігала допомагати сусідам троянди саджати під вікнами, а я мучилася від зуба, бо ти вирішила, що донька потерпить, зачекає ще день до стоматолога, а квіточки садити — найкраща погода. Не можна почекати.
Вероніка ще багато чого сказала. Вона з усіх сил намагалася переконати маму в тому, що вона в принципі не проти того, щоб творити добро. Але ж мають бути межі.
— Геть! — тихо, глухо проговорила Олена. — Забирайся. Немає в мене більше доньки.
— Ти серйозно? — попри все, Вероніка не в силах була повірити в те, що сталося.
— Іди, — мати відвела погляд. — Іди. Ти, егоїстка.
— Мені дуже шкода, — зітхнула дівчина, — що ти сама в цьому полоні опинилася.
Того ж дня дівчина зібрала речі й залишила цю квартиру. На перший час прихилила сім’я Каті, а потім обидві подруги перебралися до гуртожитку. Почалося студентське життя. У Вероніки виходило добре вчитися. Плюс вона підробляла офіціанткою та ще іноді консультантом у магазині іграшок. Вона завела нових друзів, і в неї навіть з’явився хлопець. А у вільний час, ну, все ж таки Вероніка сама, без впливу мами теж тягнулася робити добрі справи. Отже, завдяки її ініціативі, незабаром в інституті виникла група молоді, що регулярно відвідувала собачий притулок і збирала по своїх рядах то на корм, то на лікування якогось чотириногого невдах. А ще Вероніка мінімум раз на тиждень навідувала когось із знайомих старих і допомагала їм, чим могла. Загалом, життя йшло своєю чергою.
От тільки дівчина знала, відчувала, мама серйозно образилася на неї. Перші 2 місяці окремого студентського життя вони взагалі не спілкувалися, потім почали іноді дзвонитися. А навесні вона вперше приїхала в гості додому, але відчувалося, між ними стоїть бар’єр. А потім раптом мама захворіла. Вероніка, дізнавшись про це, природно, зібралася додому, але Олена відмовилася.
— За мною невістка тітки Ольги доглядає. Людмилою її звуть. Гарна жінка і з освітою медсестри, — сказала вона.
Вероніка розгубилася, але погодилася. Подумала, що мамі так зручніше, що людина, яка піклується, завжди поруч. Але раптом дівчині подзвонила її знайома бабуся Марина Семенівна й покликала на серйозну розмову.
— Людмила — це не так просто, — почала Марина Семенівна. — Знаю, недобре пліткувати, а лише думаю, правда це.
— Яка правда? — насторожилася збентежена Вероніка.
— Та те, що вона квартиру вашу задумала відібрати, — налякала її жінка.
Вероніка задумалася. Звучало не дуже, але раптом могло виявитися правдою. І ось, подзвонивши з мамою й ненав’язливо дізнавшись, коли цієї Людмили не буде в квартирі, зайшла додому.
— Все добре, — відповіла, дивно посміхаючись, її мама. — Все в порядку. Я от і допомогу отримую, і добру справу зробила.
— Яку, мам? — насторожено запитала Вероніка.
І, почувши відповідь, була просто обурена. Справа ж була в тому, що Людмила розповіла її матері, як вони бідують. Чоловік роботу знайти не може, бо вживає, а вона одна б’ється і дуже втомилася, тому й зарплата маленька, і взагалі. І от Людмила попросила: “Оформи, мовляв, на мене квартиру, а я буду доглядати за тобою все твоє життя, що залишилося”.
— Мамо! — вигукнула Вероніка. — Як ти могла? Це ж твоє єдине житло і моє теж.
— У тебе тут, між іншим, немає жодного квадратного метра. Ти тут лише прописана була, — піджавши губи, сказала Олена. — Ти молода, освіта в тебе хороша буде, ти собі на квартиру заробиш. А Людмила з чоловіком з провінції, і їм тяжко. Не можна бути такою егоїсткою, доцю, — закінчила вона. — Людмила добро робить, про мене піклується. Що ж я злом маю відповідати їй?
Віроніка вийшла з квартири мами в такому стані, що ледь трималася на ногах. Вона поділилася тим, що сталося, з Катериною, а потім з Мариною Семенівною. Жінка поспівчувала й сказала, що подумає, що тут можна зробити. А через 2 дні терміново покликала до себе Вероніку, і з’ясувалося неймовірне.
Виявилося, що у Марини Семенівни був давній друг Федір Петрович, син якого працював юристом. У нього була своя фірма. Жінка до нього звернулася за порадою, а він поділився тим, що ця сама Людмила нещодавно приходила до нього на консультацію. Хотіла дізнатися, як можна виселити Олену з квартири, чи оформити у будинок для літніх людей. Не гаючи, Вероніка стала благати юриста, щоб він відкрив очі на правду її матері.
— Гаразд, я допоможу вам, — зітхнув Олександр. — Випадок і справді незвичайний.
Ця була дуже складна розмова. Мама дівчини не могла відразу повірити в те, що Людмила насправді не бажає їй добра.
— Взагалі-то це незаконно буде, — зрештою не витримав Олександр. — Але я можу зробити відеозапис того, як ваша доглядальниця розмовляє зі мною про те, як від вас позбутися.
Тоді Олена Петрівна нарешті майже повірила, і коли Людмила повернулася до квартири, то в присутності і юриста, і доньки запитала її про все. Дівчина була здивована від того, якою нахабною виявилася Людмила. Вона кричала про те, що квартира вже належить їй, що вона тут господиня.
— Ви аферистка, — перебив її Олександр. — І, повірте, коли мої люди візьмуться за вас, ви пошкодуєте про те, що зробили.
І справді, завдяки професійній допомозі Олександра та його команди юристів, квартиру вдалося повернути колишній господині. І тепер, коли Олена все зрозуміла, вона зі сльозами попросила вибачення в доньки, а Вероніка запевнила її в тому, що давно вже пробачила. Крім того, дівчина повернулася жити до мами й поступово вдалося повернути їй здоров’я. Але головна зміна полягала в тому, що тепер взаємини матері й дочки змінювалися на краще. Вони обидві зрозуміли дуже багато. І хоча Олена як і раніше любила робити добрі справи, але тепер вона не забувала при цьому й про себе, про свою родину. І ось що було дивно. Трохи змінивши пріоритети, у неї навіть вийшло зберегти головне, а саме потроху продовжити піклуватися про тих самотніх літніх жінок.
