— Все, досить! — вигукнула Наталя одного вечора, коли Гліб замість «Дякую за вечерю» надіслав їй стікер із котом, що кланяється. — Ми перетворюємося на додатки до своїх процесорів. Ці вихідні оголошуються зоною цифрової детоксикації.
Гліб та Наталя належали до тієї специфічної категорії сучасних городян, чиї великі пальці рук мали значно розвиненішу мускулатуру та швидкість реакції, ніж литкові м’язи, через щохвилинне скролінг-споживання нескінченного контенту. Їхнє спільне життя поступово перетворилося на паралельне існування у віртуальних світах.
Вечері в їхній затишній родині останнім часом нагадували таємний з’їзд мовчазних ілюмінатів або пацієнтів, що проходять світлову терапію: кожен нерухомо дивився у свій персональний екран, іноді ледь помітно посміхаючись. Комунікація звелася до того, що вони пересилали одне одному меми або посилання на відео через месенджер, сидячи на відстані пів метра одне від одного на одному дивані.
— Все, Глібе, досить! Моє терпіння офіційно вичерпано! — раптово вигукнула Наталя одного вечора.
Гліб помітно здригнувся, ніби в нього раптово відібрали кисень, але, побачивши в очах дружини той самий рішучий блиск, який зазвичай передував генеральному прибиранню або перестановці меблів, зрозумів: суперечки марні. Більше того, він усвідомив, що будь-який опір призведе до блокування не лише пароля від Wi-Fi, а й фізичного доступу до холодильника. План «повернення до витоків» був розроблений миттєво і безжально: планшети, обидва ноутбуки, ігрова приставка та навіть розумні колонки, які постійно підслуховували їхні розмови, відправляються в старий металевий сейф у передпокої.
— А як же смартфони? Наталю, невже і їх теж у заслання? — з неприхованою надією та легким тремтінням у голосі запитав Гліб, міцно притискаючи свій девайс до грудей.
— Смартфони ми залишаємо, але з суворим протоколом. Нажаль, ми зараз не можемо собі дозволити абсолютний цифровий детокс. — відчеканила Наталя. — Вони лежатимуть на підвіконні у вітальні в «режимі очікування». Це виключно з міркувань безпеки: для термінових дзвінків від батьків та критично важливих сповіщень. Але – ніяких соцмереж, жодних новинних стрічок, жодних ігор у туалеті. Тільки звук голосу і вібросигнал на випадок справжнього апокаліпсиса.
Коли роутер видав свій останній прощальний піск і його зелені вогники згасли, у квартирі раптом запанувала така неприродна, густа тиша, що здавалося, ніби було чути, як у сусідів за стіною з гуркотом падає самооцінка через низьку кількість лайків. Гліб та Наталя незграбно сіли на дивані й подивилися одне одному в очі — вперше за довгий час без посередництва камери. Вже п’ята хвилина перебування без доступу до Інтернету здавалася їм нескінченною годиною в залі очікування на вокзалі.
— Ну… — нарешті перервав тишу Гліб, нервово перебираючи пальцями по власних колінах, намагаючись знайти неіснуючу кнопку «Home». Його мозок відчайдушно потребував швидкого дофаміну. — Як справи на роботі? Як ти взагалі… почуваєшся? — Глібе, ми живемо разом під одним дахом уже сім років. Ти чудово знаєш, як мої справи, бо я вчора писала про це в нашому чаті, — зітхнула Наталя, підпираючи щоку рукою. — Спробуй напружити пам’ять і розповісти мені щось таке, чого я не бачила у твоїх «сторіз» або репостах за минулий тиждень. Спробуй бути оригінальним у реальному часі.
Виявилося, що сучасній людині розмовляти без візуальної підтримки картинками, мемами та гіфками — це неймовірно складне випробування. Гліб щиро намагався переказати сюжет смішного відео з незграбним собакою, яке він бачив зранку, але без самої динамічної картинки це виглядало як дивні звуки та конвульсії: «Ну, він такий біжить, а потім бац — і наче такий звук “бьойнг”, і він падає, але смішно… розумієш?». Наталя дивилася на нього з щирою сумішшю жалю, тривоги та легкої нудьги.
Через годину Гліб уже тричі «випадково» підходив до підвіконня, де смартфони лежали рівно, як священні реліквії на вівтарі.
— Я просто на секундочку перевірю, чи не прийшло критичне сповіщення про зміну курсу валют або оновлення системи безпеки банку. Раптом там хакерська атака? — бурмотів він, простягаючи руку до металевого корпусу.
— Сядь на місце і дихай глибше! — суворо, як суворий наглядач, казала Наталя. — Смартфон мовчить. Ніяких важливих сповіщень нема. І ми в Ужгороді, не смикайся так, коли раптом повна тиша. Якщо що — ми обов’язково це почуємо. Повернися в реальність!
Щоб хоч якось врятувати залишки здорового глузду та не почати рахувати ворсинки на килимі, було вирішено дістати з найтемніших глибин антресолей стару «Монополію». Як з’ясувалося пізніше, це була фатальна помилка.
Позбавлені можливості відволікатися на повідомлення від колег чи перегляд Reels, Гліб та Наталя занурилися в гру з агресією первісних людей, які щойно втратили доступ до хмарного сховища зі своїми спогадами. Кожна спроба купівлі ігрової вулиці або будівництва готелю супроводжувалася дебатами, які за рівнем напруги, децибелів та маніпуляцій могли б легко конкурувати з засіданням Ради Безпеки ООН у найбільш кризовий момент.
— Ти знову змахлював! Я бачила! Ти непомітно взяв дві купюри по п’ятсот замість однієї, коли я відвернулася за чаєм! — кричала Наталя, вказуючи на його банк.
— Це не я змахлював, це твоя особиста когнітивна упередженість прогресує через гостру відсутність дофаміну від лайків! — професійно відбивався Гліб, використовуючи терміни, які він десь вичитав у статтях про психологію.
Гра закінчилася епічним фіналом: маленька фігурка металевого песика з гуркотом полетіла в стіну, а ігрові гроші розлетілися по всій кімнаті, як сухе листя під час буревію. Виявилося, що коли в людей забирають гаджети, їхні приховані внутрішні демони миттєво виходять назовні, вимагаючи негайної компенсації у вигляді виграшу в настільній грі.
Близько третьої години ночі Гліб остаточно не витримав. У тиші квартири йому причувся ледь помітний звук вібрації на підвіконні. Серце закалатало в грудях, як у підлітка на першому побаченні. «Це воно! Це точно воно! Термінове сповіщення державної ваги!» — промайнуло в голові. Скрадаючись по холодному паркету, затамувавши подих, він схопив свій телефон, відчуваючи його приємну важкість.
На екрані виблискувало сповіщення: «Ваш щотижневий звіт про екранний час готовий: вітаємо, використання гаджетів знизилося на 95%!». Гліб завмер. Це був ідеальний шанс. Він вирішив лише на одну маленьку хвилинку відкрити стрічку новин — суто для того, щоб переконатися, що планета Земля все ще існує і сонячна система не розвалилася. Холодне синє світло екрана осяяло його обличчя, наче перші промені сонця — мандрівника в пустелі.
— Попався, цифровий грішнику! — раптом почувся суворий шепіт Наталі прямо за його спиною. Гліб підскочив від несподіванки. Наталя стояла поруч, і — о іронія! — вона теж міцно тримала свій телефон у руках.
— Ти теж не втрималася? — прошепотів Гліб, відчуваючи дивне полегшення від того, що він не один такий слабкий.
— Я… я просто хотіла оперативно перевірити, чи не прийшло тривожне сповіщення від служби безпеки нашого розумного дому про протікання води чи злам замків… — почала вона офіційним тоном, але потім винувато опустила очі. — Насправді я просто дуже хотіла подивитися, яку погоду обіцяють на завтра.
Вони мовчки сіли на підвіконні поруч, плечем до плеча, тримаючи свої смартфони, які в нічній темряві здавалися маленькими, теплими і дуже рідними звірятами.
— Знаєш, — тихо сказав Гліб, нарешті вимикаючи екран і кладучи телефон назад на підвіконня. — Найстрашніше не те, що ми залежні від техніки. Страшніше те, що ми розучилися бути наодинці з собою. І, чесно кажучи, одне з одним ми теж трохи розучилися бути. Ми звикли до посередників.
— Це щира правда, — погодилася Наталя, притулившись до його плеча. — Але повна, радикальна ізоляція — це як жорстка дієта на одній лише воді. Рано чи пізно ти все одно зірвешся і почнеш поглинати «цифрову ковбасу» у вигляді безглуздих відео з тіктоку серед ночі.
Вони зробили свої висновки з цього експерименту. Наступного ранку сейф був урочисто відчинений, але роутер тепер був налаштований на автоматичне вимкнення о 22:00 щовечора. Смартфони залишилися жити на підвіконні — тепер не лише заради безпеки, а й як постійне нагадування: ці пристрої лише інструменти для життя, а не його господарі.
А ту саму «Монополію» вони, від гріха подалі, віддали сусідам. Бо реальні сімейні стосунки значно важливіші за нерухомість на кольоровому картоні, навіть якщо в тебе немає під рукою жодного емодзі, щоб висловити свою любов і вдячність словами.
