Зал ресторану «Золотий фазан» ще хвилину тому пахнув печеною качкою, але після слів Ірини в повітрі різко запахло скандалом.
Гості застигли з виделками в руках, а музикант, який саме збирався заграти «Червону руту» на біс, ніяково кашлянув у мікрофон.
— Все, любі гості, свято добігло до свого закінчення, можете розходитись! — голос Ірини пролунав сухо, як тріск сухої гілки.
— Як так? Іро, ти жартуєш? Ще ж зовсім рання година! — вигукнув дядько Степан, підводячись із-за столу. — Тільки-но десерт винесли, я навіть кави не встиг ковтнути!
Ірина, іменинниця, чиє пишне плаття кольору фуксії тепер здавалося бронею, склала руки.
— Годинник показує рівно десяту. Оренда залу закінчилася. За додатковий час розваг, хто хоче, то прийдеться платити! — сказала вона ствердно, обводячи присутніх холодним поглядом.
— Платити? Власному племіннику за вхід на день народження? — тітка Галина сплеснула руками. — Та я тобі цей сервіз, що в коробці стоїть, три місяці вибирала! А ти нас за двері виставляєш, ніби ми в гуртожитку засиділися?
— Тітко Галю, сервіз — це подарунок за минулі роки спілкування, — відрізала Ірина. — А за світло, роботу офіціантів і кондиціонер у цю спеку маю платити я. Хочете танцювати до півночі? Будь ласка. П’ятсот гривень з кожного за кожну наступну годину.
— Та ти просто вимагачка! — підхопила подруга дитинства, Оксана. — Ми ж прийшли тебе привітати, розділити твою радість.
Я через все місто їхала на таксі, витратила купу грошей на зачіску, а ти мені тепер рахунок виставляєш за «повітря»?
— Оксано, твоя зачіска не оплатить оренду цього залу, — спокійно парирувала Ірина. — Хочеш бути гостею — будь нею до десятої. Хочеш бути «нічною пташкою» — оплачуй банкет.
У залі здійнявся справжній гул. Гості розділилися на два табори: ті, хто вже почав шукати сумочки, і ті, хто обурено вимагав «справедливості».
— Це просто нечувано! — кричав кум Андрій. — Може, ти ще почнеш брати гроші за те, що ми твій торт їмо? Чи, може, за кожен крок по цій підлозі?
— А це ідея, Андрію! — Ірина вихопила з рук офіціанта блокнот. — Давай порахуємо. Ти за вечір підходив до фуршетного столу вісім разів. Я мовчала. Але за одинадцяту годину вечора я мовчати не збираюся. Або гаманець на стіл, або куртку в руки!
— Ірочко, доню, схаменися, — спробувала втрутитися мати. — Люди ж подумають, що ми жадібні…
— Мамо, люди подумають, що я вмію рахувати гроші! — вигукнула іменинниця. — Чому я маю дарувати свято тим, хто навіть тосту нормального не зміг вивчити, а тільки й чекає, поки «шара» продовжиться?
Дядько Степан червонів на очах. Він гупнув кулаком по столу, від чого келихи жалібно задзвеніли.
— Значить так! — прохрипів він. — Я за твої додаткові хвилини не дам ні копійки. Але іменинного торта я не доїв. Офіціанте! Загортайте мені мій шматок і шматок дружини з собою. Ми йдемо додому пити чай безкоштовно!
— А коробка для торта коштує двадцять гривень, — миттєво відреагувала Ірина, навіть не моргнувши оком.
Зал на мить затих. Такої холодної розважливості не очікував ніхто. Оксана першою підхопила свою сумочку і, гордо піднявши голову, рушила до виходу.
— Знаєш, Ірино, — кинула вона через плече, — твоє свято було таким же сухим, як і твій характер. Наступного разу запрошуй податкову інспекцію, ви знайдете спільну мову!
— Принаймні вони прийдуть з квітами, а не з пустим конвертом, як дехто! — крикнула наздогін Ірина.
Через десять хвилин зал спорожнів. Залишилися тільки пожмакані серветки і тиша. Офіціант підійшов до Ірини:
— Пані, ви дійсно хотіли, щоб вони пішли?
Ірина сіла на стілець, зняла туфлі на високих підборах і зітхнула з полегшенням:
— Я просто хотіла нарешті побути в тиші. А гроші… це був найкращий спосіб перевірити, кому справді дорогий мій час, а кому — безкоштовна їжа.
Наступного ранку спільний чат у Viber під назвою «День народження Ірочки » нагадував поле бою. Смартфони гостей не вмовкали з шостої ранку.
Тітка Галя:
«Люди добрі, я всю ніч не спала! Тиск 160. Це ж треба таку змію пригріти. Я їй дитячі колготки купувала, коли вона ще під стіл пішки ходила, а вона мені — “п’ятсот гривень за годину”! Це що, ми в ресторані чи на прийомі у платного адвоката?»
Оксана (подруга):
«Тітко Галю, та там клініка! Вона мені за конверт згадала. А те, що я заради її свята манікюр зробила за ціну крила літака, то нічого? Я цей чат не видаляю тільки для того, щоб висловити все, що думаю. Іро, я знаю, ти читаєш! Вийди з тіні, податкова ти наша!»
Дядько Степан:
«Я торт вдома з’їв. Сухий. Як і її совість. Степанівна каже, що треба було рахунок за тамаду їй виставити, бо я весь вечір анекдоти розповідав і публіку тримав. Мої послуги дорожче коштують, ніж її оренда залу!»
Кум Андрій:
«А я от думаю… Може, це пранк був? Ну, прихована камера? Може, зараз вискочить оператор і скаже: “Вас знімали, ось вам ще по келиху за рахунок закладу”? Бо в здоровий глузд це не вкладається».
Ірина:
«Куме, камера вискочить тільки якщо ви оплатите послуги оператора. Доброго ранку всім, хто встиг піти до 22:00 безкоштовно».
У чаті на хвилину запала зловісна тиша. Було чути, як у різних кінцях міста люди люто друкують повідомлення.
Оксана:
«О! Ожила! Іро, ти хоч розумієш, що на ювілей до тебе прийде тільки твій калькулятор і дзеркало?»
Ірина:
«Оксано, на ювілей я запрошу кейтеринг і виставлю термінал прямо на вході. Щоб ніхто не мучився з конвертами. До речі, тітко Галю, ваш сервіз… на одній чашці тріщина. Я вирахую це з вашого “боргу” за цукерки, які ви в сумку згребли перед виходом».
Тітка Галя:
«Які цукерки?! То були мої діабетичні льодяники! Ах ти ж… безсоромна! Ноги моєї в твоєму домі не буде!»
Ірина:
«Слава Богу, економія на капцях. Степане, ви кажете, що анекдоти розповідали? Так от, половина гостей просила вас замовкнути ще після третього. Тож я вам ще й знижку зробила, що не оштрафувала за моральну шкоду».
Дядько Степан:
«Все! Видаляюсь! Номер видаляю! З днем народження, племіннице, сподіваюся, тобі тих грошей вистачить на совість, бо свою ти явно заклала в ломбард!»
Кум Андрій:
«Іро, це вже не смішно. Ти всіх родичів пересварила. Невже ті дві години вартували того, щоб залишитися самою?»
Ірина:
«Андрію, я не сама. Я з почуттям власної гідності. І, до речі, з повною сумою на картці, бо ніхто не “догулював” за мій кошт. Хочете свята — навчіться його цінувати. А чат я закриваю. Хто хоче вибачитися — вхід безкоштовний, але тільки до вечора. Далі — за тарифом».
Користувач Ірина заблокувала можливість надсилати повідомлення в групі.
Минув рівно тиждень. Спільний чат був пооожнім, але телефон Ірини розривався від приватних повідомлень. Найбільше старань докладала Оксана, яка ніяк не могла змиритися з тим, що її «ефектний вихід» не закінчився вибаченнями іменинниці.
У суботу вранці, коли Ірина спокійно пила каву, екран засвітився: «Оксана». Ірина натиснула «прийняти».
— Слухаю тебе, Оксано. Час пішов, перша хвилина безкоштовна, — іронічно почала Ірина.
— Ти знущаєшся?! — верескнула подруга так, що кава в горнятку здригнулася. — Іро, я дзвоню сказати, що ми з дівчатами вирішили: твоя поведінка — це симптом. Тобі треба лікуватися від жадібності! Ми організували дівич-вечір у п’ятницю, і знаєш що? Тебе там не буде!
— Оксано, щоб мене десь «не було», мене спочатку треба туди запросити. А оскільки ви всі на моєму святі рахували кожну копійку в моїй кишені, я б і сама не прийшла. До речі, як збираєтесь платити за рахунок? Знову чекатимете, поки хтось один закриє банкет, а ви скинете по сто гривень через місяць?
— Ми платимо самі за себе! Як нормальні, цивілізовані люди!
— От і чудово. Значить, моя школа пішла вам на користь, — спокійно відповіла Ірина.
Не встигла Ірина покласти слухавку, як у двері задзвонили. На порозі стояла тітка Галя. В руках вона тримала ту саму коробку з сервізом, про яку йшла мова в чаті.
— Забери свій подарунок — замість вітання кинула тітка. — Я не можу тримати в хаті річ, яка нагадує мені про твій сором!
— Тітко Галю, проходьте, не кричіть на весь під’їзд, — Ірина відступила, пропускаючи родичку.
— Не пройду! Я прийшла сказати: дядько Степан після твого «свята» тиждень на рибу не їздить, все перераховує, скільки він тобі за життя подарував. Каже, ти йому за всі поїздки на дачу винна, бо він палив бензин!
— О! То дядько Степан нарешті опанував математику? — Ірина сперлася на одвірок. — Тоді передайте йому, що я порахувала вартість усіх обідів, які він з’їдав у моїх батьків, коли приїжджав «просто перевірити, як справи». Якщо ми йдемо по рахунках, то він мені ще й винен залишиться. На машину вистачить.
Тітка Галя застигла з відкритою коробкою.
— Ти… ти просто камінь, а не племінниця! — прошипіла вона. — Люди кажуть, що ти збираєш гроші на щось велике. Невже воно варте того, щоб рідню розігнати?
— Тітко, я збираю не гроші. Я збираю навколо себе тих, хто поважає мої кордони. Ви всі звикли, що Ірочка — зручна. Ірочка накриє стіл, Ірочка промовчить, коли Степан п’яним співає під вікнами, Ірочка заплатить за таксі Оксані. А коли Ірочка сказала «досить» — вона стала ворогом. То хто з нас камінь?
Через місяць Ірина знову забронювала той самий столик у «Золотому фазані». Але цього разу за столом сиділо лише троє людей: вона, її мати та кум Андрій, який єдиний знайшов у собі сили зателефонувати і просто посміятися з тієї ситуації.
Раптом до їхнього столика підійшов менеджер ресторану.
— Пані Ірино, від закладу — комплімент. Пляшка.
— О? За що така честь? — здивувалася мати.
— За рекорд, — усміхнувся менеджер. — Після вашого дня народження у нас ввели нове правило: «Тариф Ірини». Тепер всі клієнти знають: рівно о 22:00 свято або закінчується, або оплачується похвилинно. Знаєте, наші офіціанти тепер просто щасливі, бо люди почали цінувати їхній час.
Ірина підняла келих:
— Бачите? Навіть ресторан зрозумів.
Кум Андрій засміявся, цокнувся з нею і тихо сказав:
— Знаєш, Іро, ти — перчик. Гіркий, але без тебе страва була б прісною. Тільки обіцяй, що на моє весілля ти прийдеш без секундоміра!
— Обіцяю, Андрію. Але тільки якщо ти не змусиш мене слухати анекдоти дядька Степана більше десяти хвилин!
Скандал із сервізом на порозі став тією самою вишенькою на торті, якої не вистачало для повного краху родинних зв’язків. Тітка Галя стояла в під’їзді, важко дихаючи, і притискала до себе коробку з квітами на картоні, ніби це була священна реліквія, а не набір горняток зі знижки.
— Тримай! — Тітка сунула коробку Ірині в руки так різко, що всередині щось підозріло дзизнуло. — Дивись не поріжся об мою доброту, бо вона тепер гостра, як твоя язиката пика!
Ірина навіть не поворухнулася, щоб прийняти дарунок. Вона спокійно спостерігала, як у сусідніх дверях повернувся замок — сусіди вже припали до вічок, насолоджуючись безкоштовною виставою.
— Тітко Галю, ви ж знаєте, що я не люблю антикваріат. Особливо той, що з тріщиною в репутації, — Ірина склала руки. — Залиште його собі. Будете пити чай і згадувати, як намагалися зекономити на подарунку рідній племінниці, а потім ще й вимагали «продовження банкету» за мій кошт.
— Зекономити?! — Тітка ледь не задихнулася від обурення. — Та я на цей сервіз відкладала з пенсії! Я собі в маслі відмовляла, щоб ти з красивого пила! А ти… ти мені в ресторані чеки виставляла за повітря! Світ такого не бачив! Навіть на похоронах у Гната так не рахували, скільки хто з’їв!
— Ну, на похоронах у Гната ніхто не вимагав увімкнути караоке о півночі, — відрізала Ірина. — Ви переплутали свято з благодійною їдальнею. Я ж вам сказала прямо в залі: час — це гроші. Мій час, час персоналу, світло, музика. Чому ви вирішили, що моє «дякую» має оплачувати ваші гуляння до ранку?
Тітка Галя раптом змінила тактику. Її обличчя з червоного стало блідо-скривдженим, а голос затремтів.
— Ми ж сім’я, Ірочко… Невже папірці дорожчі за ріднтх? Твій покійний батько, якби побачив, як ти дядька Степана за двері виставляла, він би в труні перевернувся!
— Батько навчив мене головного: не дозволяти вилазити собі на голову навіть рвдним, — голос Ірини став крижаним. — Сім’я — це не право на безкоштовний фуршет. Сім’я — це коли ти поважаєш господаря дому. А ви прийшли як споживачі. Принесли сервіз на п’ять копійок, а випити хотіли на триста гривень зверху.
— Та щоб тобі ті гроші боком вилізли! — Тітка Галя не витримала, поставила коробку прямо на килимок під дверима і з гуркотом. — Забирай! І щоб знати не знала тебе більше! Не дзвони, не пиши, і на Різдво кутю сама собі вари!
— Тітко, обережно на сходах, — гукнула Ірина їй у спину. — Там світло ввімкнулося автоматично, але за нього плачу я, так що біжіть швидше, поки не вимкнула за несплату!
Двері ліфта зачинилися з таким гуркотом, що, здавалося, весь будинок здригнувся. Ірина подивилася на коробку, що залишилася під дверима.
Вона обережно відкрила її кінчиком туфлі. Всередині, серед паперу, лежали чашки. Одна з них справді була розбита — мабуть, тітка занадто сильно грюкнула коробкою об підлогу.
Ірина дістала телефон і написала в чат, який щойно розблокувала:
«Тітко Галю, сервіз доставлено. Доставка кур’єром у під’їзд — безкоштовно. Але за прибирання розбитого посуду на моєму килимку я виставлю вам рахунок у понеділок. Гарних вихідних!»
Після цього вона видалила чат назавжди. На душі було дивно легко, ніби вона щойно винесла з квартири старий, важкий мотлох, який роками заважав дихати.
Юлія Хмара
