— Все, мамо, ми втомилися. Квартира твоя, а нерви — наші. Ми з’їжджаємо, тому що жити під твоїм контролем — неможливо!
— Ні, Анно, тільки чорний. Сірий — це поступка, а ми не йдемо на поступки, коли йдеться про репутацію, — голос Ірини Дмитрівни, твердий і нездатний заперечень, пролунав у стерильному просторі бутіка елітних меблів. Вона впевненим жестом вказала на масивний шкіряний диван, що займав центральне місце в залі. — Він буде бездоганно виглядати у вашій вітальні. Підкреслювати становище.
Максим мовчки стояв осторонь, почуваючись зайвим на цьому показі чужого смаку. Він бачив цінник, прикріплений до дивана, і цифри здавалися йому безглуздим жартом. За ці гроші можна було купити хорошу машину. Його машину.
— Мамо, він, звісно, вражає, але може, розглянемо щось зручніше? — Анна, як завжди, спробувала знайти обхідний шлях, аби не вступати в пряму суперечку. — Чорна шкіра… Ми ж думаємо про… ну, про майбутнє…
— У майбутньому ви наймете клінінгову службу, яка підтримуватиме чистоту, — відрізала Ірина Дмитрівна, навіть не повертаючи голови. Вона вже розмовляла з менеджером, обговорюючи умови доставки. — Не будете ж ви самі мити підлогу в трикімнатних апартаментах? Не кажіть дурниць.
Максим стиснув зуби. «Ваша вітальня», «ваші апартаменти». Відтоді як теща оголосила про свій весільний подарунок — ту саму трикімнатну в престижному житловому комплексі, — він не чув від неї займенників «ви» або «ваше». Усе подавалося через призму її особистого проєкту: «Я дібрала вам плитку для санвузла», «Я вже домовилася з архітектором», «Ми встановимо тут німецьку кухню». Молодят у цьому рівнянні, здавалося, не існувало. Були лише виконавці її волі.
— Мені здається, такий диван надто масивний, — наважився вставити слово Максим. — Він займе весь вільний простір. Може, розглянемо кутову модель, із текстилю?
Ірина Дмитрівна повільно обернулася й окинула зятя поглядом, яким дивляться на нерозумну дитину.
— Максиме, любий, кутові дивани з текстилю — це для типових квартир. Ви тепер — родина іншого рівня. Моя донька не буде існувати в атмосфері студентського побуту. Я гадала, ти це усвідомлюєш.
Вона промовила це з крижаною поблажливістю, яка зачепила сильніше за сварку. Анна кинула на чоловіка винний погляд, мовляв, «вибач, потерпи». І він терпів. Заради неї. Він любив Анну і був вдячний тещі за підтримку, але з кожним днем ця вдячність усе більше нагадувала важкий, задушливий борг.
Після меблевого салону вони попрямували до квартири. Там кипіла робота — бригада, найнята Іриною Дмитрівною, закінчувала оздоблення. Теща ходила по кімнатах, як командуючий завойованою територією, віддаючи короткі, чіткі розпорядження.
— Так, цю стіну залишаємо під художній розпис. Тут буде дитяча. Анно, я вже записала тебе до провідного репродуктолога міста, наступного тижня почнете спостереження. Із цим питанням зволікати не можна, час працює проти нас.
Максим завмер на порозі майбутньої дитячої. Вони з Анною навіть не обговорювали це серйозно, плануючи пожити кілька років для себе. А тут, виявляється, усе вже вирішено. І лікар, і терміни, і кімната. Його думка знову нікого не цікавила. Він відчув, як усередині піднімається глухе роздратування, холодне й важке, як свинець.
Увечері, коли вони нарешті залишилися самі у своїй орендованій квартирі, Анна обійняла його.
— Максиме, не сердися на маму. Вона просто бажає нам усього найкращого.
— Найкращого за її мірками, Аню, — тихо відповів він. — Вона не залишає нам навіть можливості обрати самостійно. Складається враження, що це її квартира, а ми в ній лише тимчасові мешканці.
Розмова не клеїлася. Анна була втомлена, а Максим почувався загнаним у кут. Кульмінація настала наступного дня. Ірина Дмитрівна зателефонувала йому в офіс.
— Максиме, добрий день. Не відволікаю? У мене для тебе новина. Я поспілкувалася зі старим партнером, у нього велика девелоперська компанія. Він готовий взяти тебе керівником відділу логістики. Дохід утричі перевищує твій теперішній.
Максим мовчав у слухавку, не вірячи своїм вухам.
— Ти ж розумієш, що зять Ірини Дмитрівни не може працювати рядовим спеціалістом у якійсь фірмі. Це не відповідає статусу. Тож налаштовуйся. Співбесіда формальна, я все влаштувала. У п’ятницю, об 11-й ранку. Чекаю тебе потім на ланч, обговоримо деталі.
Вона поклала слухавку, не чекаючи на відповідь. Максим сидів, втупившись у монітор. Він любив свою роботу, свій колектив, свої завдання. А тепер йому пропонували стати маріонеткою в чужій корпорації, просто щоб відповідати вигаданому статусу. У цей момент він ясно усвідомив, що квартира була не подарунком. Це був аванс за викуп їхніх з Анною життів. І золота вуздечка, накинута йому на шию, почала невблаганно затягуватися.
Пропозиція про роботу прийшла електронною поштою в розпал робочого дня. Вона лежала в його скриньці, як яскравий, чужорідний об’єкт серед сірої рутини листів і завдань. Максим перечитав її кілька разів, і з кожним прочитанням слова на екрані, здавалося, починали вібрувати, наповнюючись майже відчутною енергією. Очолити новий ІТ-напрямок у компанії, що швидко зростає. В іншому місті. Повна самостійність, карт-бланш на формування команди, проєкт із чистого аркуша під його особисте керівництво. Це була не просто робота. Це був шанс. Шанс створити щось своє, справжнє, без огляду на чужі очікування та «становище в суспільстві».
Увесь день він рухався як у тумані, автоматично відповідаючи на дзвінки та виконуючи доручення. Але всередині в нього все гуділо. Це була свобода. Відчутна, реальна можливість вирвати себе й Анну з липкої павутини опіки Ірини Дмитрівни, яка з кожним днем усе тугіше обплутувала їхнє існування.
Увечері він розповів усе Анні. Він не почав із того, що це втеча. Він говорив про можливості, про проєкт, про нове місто. Він бачив, як її очі загоряються тим самим вогнем, що горів у ньому. Вона бачила не труднощі, а пригоду.
— Максиме, це ж фантастика! — вона схопилася з дивана й обійняла його. — Свій напрямок! Ти ж завжди хотів цього! Ми поїдемо, винаймемо спочатку маленьку квартиру, потім оформимо іпотеку… Купимо ту кумедну червону кавомолку, яку бачили. Усе буде так, як ми самі вирішимо!
У її голосі звучав непідробний захват. У цей момент Максим зрозумів, що вона відчуває те саме задушливе відчуття, що й він, просто боїться собі в цьому зізнатися, розриваючись між любов’ю до нього та дочірньою прихильністю. Їхня спільна радість була такою сильною й чистою, що на якийсь час їм здалося, ніби все вже вирішено й жодних перешкод не існує. Вони сиділи до глибокої ночі, будуючи плани, сміючись, і вперше за останні місяці дихали на повну.
Рішення повідомити новину Ірині Дмитрівні визріло само собою. Вони вирішили зробити це разом, телефоном. Спробувати пояснити все спокійно й по-дорослому. Наївні. Анна набрала номер.
— Мамо, привіт. У нас важливі новини, — почала вона бадьорим, але трохи напруженим голосом.
— Які ще новини? Ви передумали щодо розпису? Я вже внесла передоплату, — пролунав у слухавці діловий тон Ірини Дмитрівни.
— Ні, мамо, справа не в цьому. Максиму надійшла блискуча пропозиція щодо роботи. Керівна посада, дуже перспективний проєкт.
— Ну нарешті, — у голосі тещі почулося задоволення. — Я ж казала, що його таланти оцінять, коли він опиниться в гідному оточенні. Це в корпорації у Аркадія Петровича?
— Ні, мамо. Це в іншій компанії. І… в іншому місті. Ми прийняли рішення переїхати.
На тому кінці дроту на кілька секунд запанувала порожнеча. Не тиша, а саме вакуум, у якому, здавалося, застигли всі звуки.
— Ти зараз жартуєш, я сподіваюся, — крижаним тоном промовила Ірина Дмитрівна. Це було вже не питання, а констатація.
— Мамо, це величезна можливість для Максима, для нас…
— Ні про який переїзд не може бути й мови, — обірвала її мати. Голос її став твердим, як сталь. — Ви нікуди не поїдете. Чи ти забула про апартаменти? Я дарую їх вам, щоб ви жили тут, у гідних умовах, а не для того, щоб ви поневірялися якимись глушинами. Щоб мої онуки з’явилися на світ і виросли в столиці.
— Але це наше життя…
— Ваше життя нерозривно пов’язане зі мною. Я не дозволю цьому вискочці потягти тебе на край світу й зруйнувати все, що я для вас створюю. Розмову закінчено. У суботу чекаю вас на вечерю. У мене. Ми це обговоримо.
Короткі гудки. Анна повільно опустила телефон. Радісне збудження, яке наповнювало їхню маленьку вітальню лише хвилину тому, випарувалося без сліду. Замість нього залишився холодний, липкий страх. Вона дивилася на Максима, і в її погляді він побачив те, чого боявся найбільше — сумнів. Вона вже не була так упевнена в їхньому рішенні. Майбутня вечеря не віщувала нічого доброго. Це було не прохання приїхати в гості. Це був виклик на килим. І Максим розумів, що в суботу йому доведеться сперечатися не лише за свою кар’єру та свободу, а й за свою дружину.
Дім Ірини Дмитрівни зустрів їх холодною, бездоганною розкішшю. Тут не було жодної випадкової деталі, жодної порошинки на глянцевих поверхнях. Усе, від важких портьєр до столової порцеляни, свідчило про статус і повний контроль господині над своїм простором. Вечерю було сервіровано в просторій їдальні, і стіл, накритий на трьох, виглядав абсурдно порожнім і церемонним.
Ірина Дмитрівна поводилася так, ніби жодного тривожного дзвінка не було. Вона з усмішкою налила в келихи дорогий напій й почала невимушену бесіду про останні тенденції у світі фінансів. Вона говорила про злиття холдингів, про коливання ринку, про свої плани на інвестиції. Максим мовчки їв, відчуваючи, як їжа стає грудкою в горлі. Анна сиділа напружена, як струна, лише зрідка вставляючи нічого не значущі «так» і «звісно». Це була тактика. Теща демонструвала їм, наскільки нікчемні й незначні їхні проблеми на тлі її грандіозних справ.
— До речі, спілкувалася сьогодні з ректором академії, тієї самої, що поряд із вашим будинком, — ніби між іншим зауважила Ірина Дмитрівна, розрізаючи шматок трюфеля. — Прекрасний навчальний заклад. Я вже домовилася, що моїх онуків туди зарахують без вступних іспитів, коли прийде час. Потрібно планувати наперед.
Це було образливо. Вона не питала, вона констатувала. Вона вибудовувала їхнє життя на десятиліття вперед, ігноруючи той факт, що вони збираються поїхати.
— Ірино Дмитрівно, ми приїхали обговорити інше питання, — рівним голосом сказав Максим, відкладаючи ножа. — Про мою пропозицію щодо роботи.
Теща підвела на нього очі. Погляд був холодним і вивчаючим, як у біолога, що розглядає препарат.
— Я гадала, ми вже вичерпали цю тему. Жодної роботи в іншому місті не передбачається. Це не підлягає обговоренню.
— Це не вам вирішувати, — Максим відчув, як усередині нього лопнула остання нитка терпіння. — Це наше з Анею життя, і ми проживатимемо його там, де вважаємо за потрібне.
— Ваше життя? — у голосі Ірини Дмитрівни з’явилися сталеві нотки. — Твоє життя, Максиме, до зустрічі з моєю донькою обмежувалося орендованою однокімнатною квартирою та скромним заробітком. Я надаю вам старт, про який ти не міг і мріяти. Я даю вам апартаменти, становище, перспективи. А ти у відповідь намагаєшся захопити Анну в якусь глушину, рухомий своїми містечковими амбіціями.
— Мамо, припини, — тихо промовила Анна, але її голос потонув у наростаючій напрузі.
— Ні, нехай вислухає! — Ірина Дмитрівна перевела весь свій гнів на зятя. — Ти просто невдячний. Ти отримав усе на блюдечку і уявив, що тепер можеш пред’являти права. Думав, я дозволю тобі розпоряджатися моєю донькою та моїми ресурсами? Це питання закрите. Остаточно. А ти, Анно, я сподіваюся, схаменешся і роз’ясниш своєму чоловікові його справжню роль.
Це була остання крапля. Максим повільно підвівся з-за столу. Він не кричав. Його голос був на диво спокійним, але від цього спокою по шкірі пробігли мурашки. Він подивився просто в очі своїй тещі, і в його погляді вона не побачила ані страху, ані пошани. Тільки холодну, тверду рішучість.
— То що, мамулю, забирайте свої апартаменти разом зі своїми приписами! Ми краще в орендованій квартирі поживемо, ніж із таким ярмом на шиї!
Минув рік. Їхнє нове життя пахло свіжозвареною кавою та запахом фарби від нещодавно зібраної книжкової шафи. Квартира була невеликою, взятою в іпотеку, яку вони виплачували з першої ж зарплати Максима. У ній не було дизайнерських меблів і художніх розписів. Натомість — простий стелаж із магазину, заставлений книжками, старий, але затишний плед на дивані та та сама кумедна червона кавомолка, що гуділа на кухні. Сонячне проміння падало на потертий паркет, і в цій простій, невигадливій обстановці було більше справжнього дому, ніж у всіх холодних залах, які їм проєктувала Ірина Дмитрівна.
Максим зайшов на кухню й обійняв Анну зі спини, поклавши руки на її великий, уже добре помітний живіт. Вона повернула голову й усміхнулася йому. У її погляді не було й тіні сумніву. За цей рік вона розквітла, скинувши з себе невидимий тягар дочірнього обов’язку. Вони були командою. Вони були сім’єю.
Різкий, вимогливий дзвінок у двері прорізав ранкову тишу, як ніж. Вони перезирнулися. Гостей вони не чекали. Максим пішов відчиняти. На порозі стояла Ірина Дмитрівна. Вона не змінилася — той самий бездоганний костюм, холодна укладка, оцінювальний погляд. Вона приїхала без попередження, очевидно, розраховуючи застати їх зненацька. Її очі ковзнули по Максиму й спрямувалися вглиб квартири. Вона очікувала побачити злидні, зневіру, каяття. Підтвердження своєї правоти.
— Я так і думала, — промовила вона, проходячи всередину без запрошення. Її голос був сповнений холоду. Вона обвела поглядом їхнє скромне житло, і на її обличчі відбилося гидливе задоволення. — Халупа. Я пропонувала вам палац, а ви обрали цю халупу.
— Добрий день, Ірино Дмитрівно, — спокійно сказав Максим, зачиняючи за нею двері. — Ми вас не чекали.
Вона проігнорувала його. Її увага переключилася на Анну, що вийшла з кухні. Побачивши живіт доньки, її обличчя змінилося. Це була не радість майбутньої бабусі. Це було обурення від остаточної втрати контролю. Дитина була останнім, незаперечним доказом того, що їхнє нове життя — це не тимчасовий каприз, а доконаний факт.
— І ти вирішила народжувати в таких умовах? У цій норі? — виплюнула вона, вказуючи на їхню маленьку вітальню. — Ти хоч усвідомлюєш, на що ти прирікаєш мого онука? На існування без жодних перспектив, поряд із цим… невдахою.
— Мамо, у нас усе прекрасно, — твердо відповіла Анна, підходячи до Максима й беручи його за руку. — Ми щасливі.
— Щасливі? — Ірина Дмитрівна засміялася. Сміх був коротким. — Не сміши мене. Подивися, на що він тебе перетворив. На обивательку в іпотечній кабалі. Я сулила тобі всесвіт, а ти обрала це болото. Але нічого, ще не пізно все виправити. Збирай речі. Ми їдемо.
Вона ступила до Анни, маючи намір схопити її за руку, щоб силою забрати за собою. Її обличчя було перекошене від образи й усвідомлення власного безсилля. Вона бачила перед собою не дорослу жінку, а свою власність, яку потрібно було повернути на місце.
У цей момент Максим рушив. Без крику, без слів, без жодного зайвого руху. Він просто ступив уперед, опинившись між дружиною та її матір’ю. Він не відштовхнув тещу. Він м’яко, але з силою сталі, взяв її під руку. Ірина Дмитрівна на мить очманіла від такої зухвалості. Вона спробувала вирватися, але хватка була залізною.
Він мовчки розвернув її й повів до виходу. Це не було схоже на витуряння. Це було схоже на те, як прибирають з дошки фігуру, що програла. Невідворотно й остаточно. Вона щось шипіла йому в спину, якісь погрози, прокльони, але він не слухав. Він відчинив вхідні двері, виставив її на сходову клітку й подивився на неї. У його очах не було ні злості, ні образи. Тільки холодна, абсолютна порожнеча.
Потім він просто зачинив двері. Клацання замка пролунало в тиші квартири оглушливо голосно. Це був звук обірваного ланцюга. Останній звук їхнього минулого життя. Більше вони ніколи не бачилися.
