Все почалося з дрібниці — зі шпінгалета на вікні між другим і третім поверхами. Він був зламаний ще за часів розпаду СРСР, і взимку на сходах завжди гуляв крижаний протяг. Одного понеділка мешканці виявили, що вікно не тільки зачинене, а й пофарбоване, а старий шпінгалет замінено на новенький, латунний.
Через тиждень зникли всі графіті у ліфті. Хтось не просто зафарбував їх, а підібрав колір фарби тон-у-тон до панелей.
— Це передвиборча агітація, — авторитетно заявила баба Галя, яка знала все про всіх у радіусі трьох кварталів. — Ось побачите, скоро повісять плакат якогось кандидата. Безкоштовний сир буває тільки в мишоловці.
— Та які ж вибори зараз, отямтеся! Це точно сектанти, — заперечив Іван Петрович,. — Заманюють нас сервісом, а потім почнуть квартири на себе переписувати. Треба поставити камеру.
Психологічно люди були не готові до безкорисливості. У світі, де за кожен чих треба платити, анонімне покращення побуту сприймалося як загроза стабільному хаосу.
Борис Іванович жив на п’ятому поверсі. Це був чоловік невизначеного віку з обличчям, яке, здавалося, було висічене з граніту. Він ніколи не вітався першим, носив сірий плащ і працював, за чутками, чи то в архіві, чи то в службі безпеки якоїсь компанії. Його боялися навіть місцеві підлітки.
Саме Бориса рада під’їзду призначила «головним підозрюваним».
— Він завжди ходить із важкою сумкою, — шепотілися сусіди. — Там точно інструменти. — І він ніколи не скаржиться на шум. Чому? Бо сам шумить, коли ми спимо!
Борис Іванович, відчуваючи на собі косі погляди, лише сильніше насуплював брови. Його прагматична відстороненість була ідеальним алібі для тих, хто шукав лиходія, і ідеальним прикриттям для того, хто хотів залишитися непоміченим.
Мешканці під’їзду — люди дієві. Замість того, щоб насолоджуватися новими дзеркалами у вестибюлі, вони організували нічне чергування.
— Ми його впіймаємо на гарячому, — звітував Іван Петрович. — Коли він буде вішати чергову поличку для спаму, ми вийдемо і запитаємо: «Хто за тобою стоїть?».
Ніч перша: тихо. Ніч друга: сусід із восьмого поверху випадково злякав кота. Ніч третя: близько третьої ранку на сходах почувся легкий металевий звук.
Іван Петрович, озброєний ліхтариком, вискочив із затінку.
— Ага! Попався!
Промінь світла вихопив постать у темному худі. Людина здригнулася, впустила насадку для дриля і кинулася вгору по сходах. Іван Петрович, попри свій вік, кинувся навздогін, але на п’ятому поверсі постать наче розчинилася в повітрі.
Наступного ранку під’їзд гудів, як розтривожений вулик.
— Він був у масці! — перебільшував Іван Петрович. — Високий, тренований.
— Але він же просто чистив злив для дощової води… — несміливо зауважила молода Катя. — Сьогодні злив чистить, а завтра підслуховувальні пристрої поставить! — відрізала баба Галя.
У людей почалася справжня параноя. Хтось навіть пропонував здерти нову обшивку дверей, щоб перевірити, чи немає там «жучків». Це був класичний приклад того, як колективний розум відкидає все, що не вписується в картину світу, де «кожен сам за себе».
Борис Іванович у цей час виходив з під’їзду. Він зупинився біля нових дверей, подивився на подряпину, яку залишив Іван Петрович під час погоні, і ледь помітно зітхнув. Його обличчя залишалося кам’яним.
Катя, та сама молода сусідка, знайшла на сходах те, що впустив нічний гість. Це була невелика деталь від професійного набору інструментів «Hilti» — дуже дорога річ, яку не купить звичайний сектант чи дрібний агітатор.
Вона не пішла до ради під’їзду. Вона вирішила діяти прагматично. Катя знала, що в будинку є лише одна людина, яка розуміється на такій техніці. Вона піднялася на п’ятий поверх і зателефонувала у двері Бориса Івановича.
Двері відчинилися не одразу. Борис стояв на порозі в домашній футболці, і Катя вперше помічила, що його руки — в дрібних саднах і слідах від фарби, які не відмиваються з першого разу.
— Це ваше? — вона протягнула деталь. Борис подивився на дівчину, потім на залізяку. Його гранітне обличчя на мить здригнулося.
— Заходь, — сказав він сухо. — Чай будеш? Але кажи тихо, сусіди за стіною мають чутливий слух.
Коли Катя переступила поріг квартири Бориса Івановича, вона очікувала побачити що завгодно: штаб-квартиру змовників або аскетичне ліжко ченця. Але квартира нагадувала високотехнологічну реставраційну майстерню. На стелажах стояли банки з рідкісними розчинниками, професійні паяльні станції та каталоги будівельної фурнітури.
— Ви реставратор? — прошепотіла вона, розглядаючи відреставровану антикварну раму на стіні.
— Був, — Борис поставив на стіл дві прості чашки з міцним чаєм. — Працював у музеях, відновлював те, що інші вважали сміттям. А потім… потім я зрозумів, що речі живуть довше за людей, але люди дбають про них менше, ніж про свої телефони. Моя дружина дуже любила цей будинок. Вона казала, що під’їзд — це обличчя нашої спільної родини. Її не стало три роки тому. А під’їзд почав розвалюватися.
Прагматизм Бориса був його ліками. Замість того, щоб пити чи скаржитися на життя, він почав «лікувати» простір навколо себе. Це була його форма діалогу з покійною дружиною. Він не хотів подяки — подяка змусила б його пояснювати, навіщо він це робить, а говорити про свій біль він не міг.
Поки Катя слухала Бориса, внизу, у підвалі, сталася катастрофа. Стара труба магістрального опалення, яку ЖЕК обіцяв замінити ще в минулому десятилітті, не витримала тиску. Окріп почав затоплювати щитову.
У під’їзді зникло світло. Почулися крики баби Галі та гуркіт падіння — хтось спіткнувся в темряві. Рада під’їзду в особі Івана Петровича знову зібралася в коридорі, підсвічуючи шлях ліхтариками.
— Це він! — волав сусід. — Накрутив щось своїми приладами! Диверсія! Спеціально світло вимкнув, щоб ми його не впіймали!
Мешканці, накручені тижнями підозр, рушили до п’ятого поверху. Вони не викликали аварійку (все одно не дочекаєшся), вони йшли «чинити самосуд» над тим, хто посмів виділятися своєю добротою.
Борис почув тупіт ніг на сходах. Він швидко одягнув свій робочий комбінезон, схопив важку сумку з інструментами та ключ-всюдихід від підвалу.
— Залишайся тут, — наказав він Каті.
Він вискочив на сходи прямо перед розлюченим натовпом.
— Борисе, стій! Куди намилився? — Іван Петрович перегородив дорогу. — У підвал, дурні, — гаркнув Борис таким голосом, що навіть баба Галя замовкла. — Якщо через п’ять хвилин не перекрити засувку під’їзд залишиться без тепла на тиждень. Геть із дороги!
Він прорвався крізь них, як криголам. Мешканці, приголомшені його напором, рушили слідом. У підвалі панувало пекло: пара, окріп по щиколотку, гул води. Аварійний вихід заклинило. Борис працював професійно. Він не зважав на гарячу воду, що летіла на руки. Поки Іван Петрович розгублено світив ліхтариком у нікуди, Борис за три хвилини зробив те, на що аварійна бригада витратила б годину: заблокував пошкоджену ділянку та переключив систему на резерв.
Коли гуркіт води вщух, у підвалі запала тиша. Борис стояв мокрий, важко дихаючи, з обпеченими руками. Світло в під’їзді блимнуло і загорілося — він встиг врятувати щитову.
Сусіди стояли півколом. Баба Галя першою опустила очі. Іван Петрович кашлянув і почав уважно вивчати іржу на стелі.
— То це… — почав він. — То це ви і поштові скриньки? І лампи?
— Я, — відрізав Борис. — Бо мені набридло жити в сараї. І тому, що фарба в мене залишалася від замовлення. Прагматичний підхід. Не пропадати ж добру.
— А чому таємно? — запитала Катя, яка спустилася вниз.
— Бо ви б почали давати поради, — Борис витирав руки ганчіркою. — Або просити пофарбувати вам стіни в квартирі безкоштовно. Або, як бачите, звинувачувати в шпигунстві. Мені простіше працювати, коли мені не заважають бути людиною.
Це було жорстко, але правдиво. Мешканці зрозуміли, що їхня підозрілість була лише способом виправдати власну бездіяльність. Легше вважати сусіда шпигуном, ніж визнати, що ти сам не можеш вкрутити лампочку на власному поверсі.
Наступного дня на дошці оголошень не з’явилося жодного політичного плаката. Зате з’явився папірець, написаний почерком Бориса: «Список інструментів, які є в наявності у 45-й квартирі. Користуватися можна, але повертати чистими. На суботу потрібні двоє чоловіків для заміни петель на вхідних дверях. Матеріали мої, руки ваші».
Іван Петрович прийшов першим. Без ліхтарика, але з банкою домашніх огірків. Баба Галя виставила на вікна розсаду герані — вже від свого імені.
Психологічна атмосфера змінилася. Будинок не став палацом, і мешканці не стали ангелами. Вони все так само могли сваритися через місце для паркування чи гучну музику. Але тепер вони знали: «Анонім із п’ятого поверху» — це не зовнішня сила, це можливість кожного перестати бути просто «споживачем бетону».
Борис Іванович більше не ховався. Він так само рідко посміхався, але тепер, коли він ішов під’їздом, він бачив не лише свою працю, а й те, як інші почали підхоплювати цей ритм. Прагматично кажучи, вартість квартир у цьому будинку зросла на 10% через один лише доглянутий під’їзд. Але психологічно — вони стали дорожчими самі для себе.
Борис повернувся у свою майстерню, взяв пензель і нарешті почав малювати те, що відкладав три роки — портрет своєї дружини на фоні їхнього вікна. Вікна, яке тепер завжди було чистим.
