— Все почалося з маленької цятки на стіні біля вхідних дверей. “Ми просто переклеїмо шпалери в коридорі, це ж справа на два вихідних!” — заявив мій чоловік Сергій. Хто ж знав, що під старим папером ми знайдемо культурні пласти попередніх десятиліть, стіни виявляться кривішими за морську хвилю, а спеціальний клей матиме магічну здатність склеювати все, крім, шпалер?
Суботній ранок випромінював неймовірну надію та енергію оновлення. Ми з Сергієм, озброєні новенькими шпателями, відром з оптимістичним написом «Ремонт — це легко!» та великими сподіваннями, стояли в коридорі, як перед стартом марафону. План був геніально простим, як і все, що планується теоретично: зняти старе покриття, швиденько намастити нове, акуратно підрізати кути — і вуаля, можна відкривати шампанське і кликати гостей на маленьке новосілля.
— Головне в цій справі — системний підхід і чіткий розподіл праці, — повчав Сергій, з ентузіазмом відриваючи перший шматок старих бежевих шпалер. — Ми зробимо це швидко, технологічно і, що найважливіше, без жодних зайвих емоцій.
Проте щойно перший шар паперу покинув стіну, під ним виявився другий — з життєствердними, вицвілими квіточками зразка 1994 року. Сергій зацікавився і смикнув сильніше. Під квіточками виявилися газети «Вечірній Київ» за 1988 рік, які служили тодішнім майстрам замість грунтовки.
Коли стіни нарешті стали повністю «голими» і нагадували місячний ландшафт з усіма його кратерами та вибоїнами, з’ясувалося те, про що мовчать архітектори: у нашому типовому будинку немає жодного ідеально прямого кута. Наші стіни жили своїм власним, викривленим і дуже складним життям, ігноруючи всі закони Евклідової геометрії.
— Сергію, дивись, я прикладаю рівень, і він показує, що ця стіна нахилена вбік так, ніби вона намагається підслухати, що відбувається у сусідів, — здивовано констатувала я, намагаючись знайти вертикаль. — Це не стіни криві, Олю, це просто оптична ілюзія і особливості ландшафту! — намагався жартувати чоловік, хоча його чоло вже вкрилося першими краплями поту.
Почався етап «підгонки малюнка», який ми охрестили “вищою математикою для бідних”. Наші нові, дорогі шпалери мали вишукані тонкі сріблясті лінії, які, за задумом дизайнера, повинні були створювати ефект нескінченного простору. Натомість у нашому виконанні вони створювали ефект лабіринту Мінотавра, з якого неможливо вийти притомним. Щоразу, коли ми ідеально стикували лінії зверху, десь посередині стіни виникала велетенська підступна «булька», яку Сергій ніжно виганяв пластиковою ганчіркою. Але булька не зникала — вона просто переїжджала на десять сантиметрів праворуч, ніби гралася з нами в хованки.
До вечора суботи спеціальний клей “для важких шпалер” був буквально скрізь. Він був на наших руках, на волоссі, на моїх улюблених домашніх штанях, які тепер стали твердими, як середньовічні лати, на кінчику носа Сергія і навіть на стелі (хоча ми там нічого не клеїли). З’ясувалося, що клей «суперсильної фіксації» має унікальну вибіркову дію: він ідеально фіксує пальці Сергія до алюмінієвої драбини, але водночас дає важким рулонам підступно сповзати донизу по стіні під дією невблаганного земного тяжіння.
— Чому вони падають?! Я ж намастив стіну так густо, ніби це ікра на святковий бутерброд! — вигукнув Сергій, відчайдушно підхоплюючи плечем рулон, що почав повільно і знущально з’їжджати йому прямо на голову. — Можливо, любий, — тихо і максимально спокійно запитала я, витираючи чоло липкою від клею рукою, — нам все ж таки варто було прочитати інструкцію, де великими літерами написано: “Наносити клей тонким шаром, почекати 3 хвилини і не використовувати під час магнітних бур”?
Ми обоє завмерли в химерних позах: Сергій притискав шпалеру ліктем, я тримала нижній край ногами. Наш погляд зустрівся. У будь-якій іншій ситуації цей хаос міг би стати приводом для гучної сварки про те, хто з нас більше «не майстер», але ми були настільки втомлені, голодні та рівномірно вкриті клейстером, що просто одночасно почали нестримно реготати, спостерігаючи, як черговий шматок “сріблястої нескінченності” лягає нам під ноги.
Неділя пройшла в новому, філософському режимі «і так буде гарно, головне — душевне здоров’я». Ми нарешті зрозуміли, що ідеально рівні стики і повний збіг ліній — це підступний міф, вигаданий маркетологами, щоб продавати дорожчі матеріали. Ми навчилися майстерно маскувати свої помилки та дефекти стін за допомогою предметів інтер’єру.
— Дивись, Олю, тут малюнок не збігається на добрі два сантиметри, — бадьоро заявив Сергій, розглядаючи кут. — Але якщо ми повісимо сюди твоє велике дзеркало в рамі, а поруч поставимо високу вішалку для пальт — то це виглядатиме не як помилка, а як сміливий авторський дизайн у стилі “нео-треш”!
Ми перестали прагнути досконалості, яку бачили на картинках у Pinterest, і почали просто насолоджуватися процесом спільної праці. Ми згадували, як разом обирали ці рулони, як сперечалися в магазині щодо відтінку сірого, і раптом усвідомили, що ці криві лінії та маленькі зморшки на шпалерах — це жива історія нашого спільного вихідного. Це пам’ятник нашій витримці, взаємодопомозі та вмінню прощати одне одному дрібні помилки в розрахунках.
О восьмій вечора в неділю, коли сили вже майже вичерпалися, ми нарешті закінчили останній шматочок біля вимикача. Наш коридор сяяв сріблястими лініями (нехай вони іноді й нагадували кардіограму людини в стані глибокого здивування), а специфічний запах свіжого шпалерного клею здавався нам найкращим ароматом у світі, бо він символізував свободу. Ми зібрали залишки паперу, вдесяте помили підлогу, відклеїли Сергія від драбини і просто сіли на порозі, розглядаючи результат своєї дводенної експедиції.
— Знаєш, — сказав Сергій, обіймаючи мене за вкрите пилом плече, — наступного разу, коли я скажу слово “ремонт”, просто нагадай мені про це і виклич професійну бригаду майстрів.
— Звісно, сонечко, — погодилася я, поклавши голову йому на плече. — Але тоді в нас не було б цього божевільного вихідного, ми б не дізналися, що клей робить волосся таким міцним, і нам би не було чого згадувати з таким щирим сміхом через роки.
— Це правда, — посміхнувся він. — До речі, я тут глянув… у нас ще залишилося майже повне відро клею і два рулони. Може, ще в кухні освіжимо стіни?
— Тільки через мій дуже спокійний і тривалий сон протягом наступного року! — засміялася я, зачиняючи відро з клеєм назавжди.
Ми навчилися головному, що не напишуть у жодній інструкції: ремонт — це не про нові стіни чи рівні кути. Це про те, як ви вмієте тримати драбину одне одному, коли все валиться з рук. Це про здатність посміятися над невдачею і побачити красу в недосконалості. Тепер, щоразу проходячи через коридор, ми помічаємо ту саму «авторську» нерівність за дзеркалом і обмінюємося мовчазною, теплою посмішкою. Бо наш дім тримається на дуже міцній основі — нашому вмінні бути командою в будь-яких, навіть найбільш липких ситуаціях.
