Все почалося зі святкування Дня народження сестри у домі Лєни. Вона гарно готувала, проте витрачати свою відпустку на кухні ніяк не збиралася. Коли чоловік почав водити друзів додому не попередивши дружину, Лєні довелося його провчити.
— Може, до Лєни? — Віра ткнула в бік чоловіка, який спав.
— Чого? Ти про що? — спросоння не зрозумів Семен, протираючи очі й дивлячись на годинник. — Бачила, котра година?
— Та встигнеш ти, виспишся ще, — нетерпляче повернулася до нього дружина і підвелася. — У Лєни кухня здоровенна. Як наша кімната. От би в неї день народження відсвяткувати!
— Воно їй треба? — усміхнувся Семен і повернувся на інший бік. Але Віра не дала йому спати, трясучи за плече.
— А що їй шкода, чи що? У неї й караоке є. І телевізор на півстіни.
— А годувати всіх, хто буде? — запитав чоловік. — Ти ж не потягнеш із дому страви й салати. І взагалі, вдень обговоримо, спи вже!
— От і спи, а мені подумати треба, — заклавши руки за голову, пробурчала Віра. Вона згадала, як святкували в Лєнки, її двоюрідної сестри, день народження племінників-близнюків. Величезний стіл був заставлений салатами й закусками, яких Віра зроду не їдала.
Гаряче вже мало хто здолав — так усі наїлися до нього. І місця для танців багато.
— Так, треба йти до Лєнки! — з цією думкою Віра міцно заснула, і снилися їй смажена качка, запечена картопля й якийсь напій.
Наступного дня вона особисто з’явилася до сестри.
— Лєн, таке діло, — завагалася Віра. Виявляється, це в ліжку з чоловіком легко розмірковувати й планувати, а от віч-на-віч — якось не дуже. — Я хотіла День народження свій в тебе відзначити. У тебе місця багато, а в мене на кухні — сама ж бачила: крок уліво, крок управо — стіна.
Лєна задумалася. Не дуже їй хотілося приймати чужих друзів.
— Лєнусь, — вийшов із кімнати чоловік, — давай, погоджуйся! Хоч повеселимося. Давно не збиралися. А так — хоч привід буде. Віро, вона згодна!
Лєна суворо подивилася на чоловіка, але Іван підморгнув їй, проходячи повз, чмокнув у щоку.
— Слухай, — Віра присіла за стіл, — у тебе ж є картопля в льосі? Може, я тоді картоплю не купуватиму? Куплю м’яса, решту там… А в тебе приготуємо все. Я відгул візьму на роботі. Ну не тягти ж мені салати відрами й м’ясо готове.
Не давши Лєні второпати, про що мова, Віра підвелася з-за столу й попрямувала до виходу, продовжуючи на ходу:
— До речі, ти ж багато закруток наробила. Огірки, помідори, що там іще в тебе є?
— Там перці в неї й кабачки. А ще овочеві закуски! — вліз знову в розмову Іван.
— Відкриєш по баночці? Нехай усі знають, яка в мене сестра хазяйновита, — уже в дверях чи то спитала, чи то наказала Віра.
За день до святкової дати Віра принесла до Лєни шматок м’яса, хліб і пляшку.
— Завтра все інше принесу, — бачачи здивування в очах кузини, заспокоїла її Віра.
— Скільки людей планується? — утомлено запитала Лєна.
— Чоловік п’ятнадцять-двадцять, — знизала плечима Віра.
— І де я всіх розсаджу? — Лєна подивилася навкруги. У домі було всього десять стільців.
— Жінко, ну ти що? — Іван був тут як тут. — Дошки куди поділися? Не знаєш, як у селах весілля справляють? Дошку на два стільці кладуть, і ось тобі десять чоловік посадити можна. Ну, не десять, п’ять! — Він махнув рукою на недовірливий погляд дружини.
— Ну все, я побігла, — Віра, бачачи, що Лєна вже подумки впряглася в підготовку до святкування, не стала відволікати її іншими розмовами.
Наступного дня Лєна прождала Віру пів дня. Не дочекавшись, набрала номер.
— Лєночко, золотце, — заскиглила Віра, — не вийшло в мене відпроситися — начальник не відпустив. Може, ти почнеш готувати, а завтра я тобі допоможу. А то гості прийдуть, а на столі — хоч танцюй! Там печеню треба зробити, можна жульєн. Салатики, як ти робиш. Вони в тебе дуже добре виходять, — тараторила Віра, щоб Лєна не могла й слова вставити. — Ой, начальник іде! Ну все, не можу говорити, я на тебе сподіваюся!
— Я не зрозуміла! — Лєна дивилася на згаслий екран телефона. — Я, чи що, маю всім цим займатися?
— Що за шум? — чоловік повернувся з роботи й побачив засмучену дружину.
— Віра не може прийти. Продуктів немає, готувати нікому, а завтра юрба народу прийде, — обуренню Лєни не було меж.
— Та годі тобі! Чого там купити треба, напиши, я куплю, а ти поки займайся тим, що є, — заспокоїв її Ваня.
Весь вечір і весь наступний ранок Лєна смажила, різала, парила, терла. Віра заявилася вже майже до того часу, коли мали прийти решта гостей.
— Лєнусь, вибач, ніяк не відпускали з роботи — вітали, — задоволена й весела, Віра анітрохи не зніяковіла, що стіл був уже накритий, закуски нарізані, салати намішані. — Яка ти молодець! Недарма я на тебе сподівалася!
Лєна не встигла нічого відповісти, як почали стікатися гості. Довелося проковтнути приготовлену промову, адже люди прийшли сюди не за сваркою.
Свято вдалося. Гості нахвалювали їжу й Віру, вважаючи, раз це її день народження, то й готувала теж вона. А іменинниця й не заперечувала. Ще й підганяла господиню дому:
— Лєночко, принеси гостям гаряче. А он на тому кінці столу вже закінчилися салати. І хліба, хліба не завадило б!
Лєна, зціпивши зуби, приносила, підкладала, підливала. Потім були пісні й танці. Останні гості розходилися далеко за північ. Після них залишилася гора посуду, на яку показала Лєна Вірі, коли та хотіла попрощатися й піти.
— Ой, Лєнку, вір, не вір — сил зовсім не залишилося, — зітхала Віра. — Я ж постаріла на рік. Ваня тобі допоможе, а я піду, мабуть. Ноги зовсім мене не тримають.
— Щоб я! Ще раз! Хоч колись! — Лєна заріклася. — У свою відпустку профукати два дні, не вилазити з кухні, не відходити від плити, а тепер іще перемивати гору посуду!
— Зате як весело погуляли! — задоволено посміхався чоловік. — Давненько так не веселилися. Треба б частіше збиратися!
— Я ось тобі зберуся! — Лєна вперла руки в боки. — Іди, посуд мий!
А Вані дуже сподобалося гуляння. Ну, подумаєш, довелося розщедритися. Зате он як весело було. Дарма, чи що, він музичний центр купив із мікрофоном. Стоїть, пилиться. Ніхто ним не користується, тільки Лєнка іноді музику слухає. А сьогодні чого тільки не співали! Ні, треба повторити!
За тиждень Лєна вирішила зайнятися прибиранням. Зранку вони сходили з Ванею на базар, забили холодильник продуктами. Після обіду чоловік під якимось приводом зник із дому, що Лєні було тільки на руку — заважати під ногами не буде. Ледь вона вилізла на стілець, щоб змахнути павутиння з карниза, як вхідні двері в домі відчинилися й у передпокої почувся шум.
— Господине, зустрічай гостей! — радісний чоловічий голос тут же підтримав жіночий голосок: — Є хто живий?
Лєна зіскочила зі стільця, залишивши в спокої карниз, і визирнула в коридор. Там товпилося чоловік п’ять, у темряві було не дуже зрозуміло. Серед них був Іван. Його голос був найрадісніший.
— Лєно, дивись — я зустрів хлопців! Сьогодні ж день будівельника! Ми вирішили відзначити! Це моя бригада, та ти їх усіх знаєш! Накривай швидше на стіл!
— Ваню, на хвилинку! — Лєна поманила пальцем чоловіка в дальню кімнату, благо, у приватному будинку кімнат може бути стільки, скільки захочеш і внесеш у проєкт.
— Хлопці, роздягайтеся поки, — крикнув здалеку гостям Ваня.
— Ваню, ти зовсім? — Лєна покрутила біля скроні. — У мене нічого не приготовано. Я збиралася прибиранням займатися. Які гості?
— Лєно, ну кинь ти це прибирання! Встигнеш ще, випереш! А день будівельника — не щодня! Ти не хочеш привітати свого коханого чоловіка з цим святом?
— А ти тут до чого? Де будівельники і де ти?! — здивувалася Лєна, адже Ваня був далекобійником.
— А хто збудував наші стосунки? — хитро підморгнув він дружині. — Ось він, справжній будівельник, перед тобою! Ну давай. Піду поки хлопців розважу чимось, а ти приготуй смачненьке, як ти вмієш!
Проходячи повз кімнату, де розташувалися гості, Лєна розгледіла трьох чоловіків і одну жінку. Чоловіки були теж далекобійниками, вона їх уже знала, а жінка, схоже, була чиєюсь дружиною. На столі перед ними вже стояли банки з напоями. «Випити не забули, а закуску прихопити — забули», — насупилася господиня.
— Здрастуйте, Лєно! — помітивши її, крикнули ті, що сиділи в кімнаті, і помахали руками. Лєна натягнуто усміхнулася й теж махнула у відповідь. Оцінивши наявність продуктів, вона вирішила на швидку руку зробити запіканку.
Почистити картоплю — справа двох хвилин, пересмажити фарш — іще п’ять хвилин, якщо з цибулею, додати хвилини три. Натерти сир, укласти все шарами — іще три хвилини. Закрити тонким майонезним шаром — секундна справа. І в духовку на двадцять хвилин.
— Лєно, що-небудь нам дай, — зазирнув на кухню чоловік. Лєна зазирнула в холодильник: шпроти, огірки свіжі, хліб — саме те!
Витрусила з банки шпроти на тарілку, нарізала огірок кружальцями, хліб трикутниками.
— На! — сунула в руки чоловікові піднос з тарілками. — Сподіваюся, не вистачить!
Чоловік зобразив повітряний поцілунок і випарувався. А в кімнаті пролунав радісний сміх. Лєна присіла за стіл і оглянула кухню.
— Сподіваюся, це остання навала, — зітхнула вона. Скоро на роботу виходити, а відпустки навіть не відчулося. Спершу город до ладу приводила, потім дім. З колії вибив день народження Віри. Лєна здригнулася, згадавши, скільки їй довелося провозитися самій на кухні. І ніякої подяки. Загалом, нагодувала й напоїла чужих людей за свої гроші.
— Вважатимемо, що це мій подарунок сестричці, — вголос заспокоїла себе Лєна. Вірі вона після цього сказала прямо: більше в моєму домі чужі свята не святкуємо. Сестра образилася, але Лєні було байдуже.
А тепер ці ось «будівельники».
— Тьху ти! — вона згадала про запіканку в духовці. Минуло вже двадцять хвилин. Верх підрум’янився, виглядало апетитно. — Сподіваюся, пропеклося!
За кілька хвилин гості уплітали запіканку за обидві щоки.
— Як смачно! — з повним ротом кивав один із далекобійників, піднімаючи великий палець руки вгору. — Бесподобно!
— Начебто що тут особливого, — розмірковувала жінка-чиясь-дружина, — картопля, прокручене м’ясо. А все разом — їжа богів!
Тільки за ці слова Лєна готова була пробачити незваним гостям їхній візит, але тут же смикнула себе подумки: «Спокійно, Лєно, не піддавайся на лестощі. Ти й так знаєш, що готуєш чудово. Для цього не потрібно кликати щоразу нових людей, щоб потішити своє его».
Після запіканки знову пішло в хід караоке. Ні слуху, ні голосу в співаків не було, проте звучало дуже гучно. Лєна рятувалася від цих серенад у городі, хоч було вже прохолодно. Нарешті, гості розійшлися. І, як завжди, у раковині горою височів посуд.
— Ваню! — не витримавши, крикнула Лєна, дивлячись на цей Еверест.
— Чого ти кричиш? Налякала! — підстрибнув чоловік, який увійшов услід за нею.
— А не треба підкрадатися, — сердито тицьнула Лєна в раковину пальцем. — Ось тобі робота на ніч.
Чоловік неохоче став біля раковини й загримів тарілками. За тиждень, як за розкладом, Іван ввалився в дім із колишніми однокласниками.
— Лєнчику, познайомся! Це хлопці — ми вчилися в одному класі. Ось, вирішили зібратися. У нас найзручніше! Та й грошей на кафе витрачати не доведеться! Ну, чим ти нас сьогодні здивуєш? — чоловік потирав рученята в передчутті. У пакетах однокласників бряжчали пляшки.
Лєна вже була готова до несподіваних візитів. Вона вирішила провчити і чоловіка, і гостей раз і назавжди.
— Вже повір мені, Ванечко. Сьогодні я вас здивую, так здивую! — з усмішкою медузи Горгони зустріла вона радісних приятелів чоловіка його самого.
— Мужики, обіцяю вам незабутню вечерю! — Іван провів усіх у кімнату, посадив на крісла й диван і прибіг на кухню. — Лєнусь, ну, ми чекаємо й сподіваємося!
— Так, дорогий, — солодким голосом відповіла дружина, поплескавши чоловіка по щоці. — лети, мій пташку, до своїх друзів.
Дочекавшись, коли чоловік зникне з кухні, вона дістала кілограм найдешевших пельменів. Завантажила їх у велику каструлю, зачекала, поки вони злипнуться, і витягла цей злиплий комок на велику тарілку. Закрила металевою кришкою у вигляді півсфери, як у ресторанах. Дістала одноразові тарілки й виделки.
Витягла з таємної шафки, у яку ніколи не зазирає чоловік, нещодавнє придбання — замок для холодильника з ключем і, відірвавши захисну плівку, приклеїла на дверцята й на стінку. Посмикала — міцно тримається і навіть щілинки немає. Сунула ключі в кишеню штанів, у яких ходила весь вечір, готова втекти з дому в будь-який момент, і понесла страву в кімнату, під пахвою тримаючи одноразовий посуд.
— Прошу! — водрузила вона страву на середину столу й гепнула на стіл пачку пластикових тарілок і виделок. — Смачного!
Залишивши здивованих гостей і чоловіка, Лєна швидко одяглася й вискочила з дому.
— Мам, привіт! — набрала вона номер матері. — Переночую в тебе?
— Звичайно, приїжджай.
Лєна взяла сирне асорті, напій й вирушила до мами. Та вже чекала донечку з нетерпінням. Посиділи добре.
А в цей час у домі Ваня намагався відірвати замок від холодильника, адже однокласники послали його за закускою, бо напої майже закінчилися, а закуска так і не з’явилася. Ризикувати своїми життями, дивлячись на злиплий комок із тіста й незрозумілої субстанції, всі побоялися.
— Лєно, що це було? — спитав чоловік, коли дружина повернулася додому.
— Це було перше попередження. Ще раз прийдеш додому з компанією без мого відома, замок буде на дверях будинку, — мило усміхаючись, відповіла вона й пішла по стілець, щоб продовжити стирати павутиння з карниза…
Після тієї вечері більше Іван не запрошував гостей, не спитавши дозволу в дружини. Однокласники й «випадкові» будівельники й далекобійники теж у їхньому домі не з’являлися. А якщо й приходили гості, то за узгодженням і не з порожніми руками. Історія з пельменями й замком на холодильнику довго ще гуляла серед друзів, знайомих і знайомих їхніх знайомих.
