— Все, Степане, приїхали, — виголосила Любов Іванівна. Вона обернулася до свого чоловіка, який у цей момент мирно і зосереджено допивав ранковий чай, занурений у читання новин. Степан був чоловіком спокійним, наділеним філософським терпінням, яке він виробив за тридцять років спільного життя.
Ранок Любові Іванівни починався традиційно: з перевірки порядку на кухонних полицях та приготування сніданку. Любов Іванівна була жінкою енергійною, чий характер гартувався роками керівництва відділом кадрів, тому хаос вона терпіти не могла. У її домі кожна виделка знала своє місце, а кожна порошинка мала бути негайно депортована за межі квартири.
Того доленосного дня вона вирішила приготувати свої фірмові млинці. Вона потягнулася за важкою чавунною сковорідкою — спадком ще від свекрухи, — яка важила стільки, ніби була вилита з цільного шматка гарматного ядра. Рука, змащена маслом, здригнулася, і чавунний монстр, вислизнувши, з глухим гуркотом полетів донизу. Гуркіт був такий, ніби в кухні приземлився невеликий метеорит.
Сковорідка, як і належало якісному радянському виробу, вижила без жодної подряпини. А от стара керамічна плитка ніжного блакитного кольору, яка прикрашала підлогу з часів побудови будинку, не витримала. Вона розлетілася на три нерівні частини з гострими краями, оголивши під собою потрісканий, сірий і суворий цементний шар. Цей розчин був настільки древнім, що, здавалося, він ще пам’ятав трансляцію Олімпіади-80 та черги за дефіцитним маслом.
— Це знак згори, Степане. Поглянь на цей жах! Ми тупцюємо по цьому «блакитному затишку» вже тридцять років. Поглянь ближче — вона ж не просто розкололася, вона вже сама від підлоги відходить, тримається на чесному слові та моїх молитвах під час прибирання. Завтра субота. Рано-вранці їдемо в найбільший будівельний гіпермаркет. Досить жити в минулому столітті. Будемо робити справжній євроремонт!
Степан, навчений гірким досвідом, знав: якщо Люба вживає слово «євроремонт», це означає, що мирне життя закінчилося. Він знав, що будь-яка спроба підправити бодай одну дрібницю в їхній хаті неминуче призводить до тектонічних зрушень у бюджеті, графіку сну та навіть у світогляді. Він важко, майже розпачливо зітхнув, відставляючи чашку.
— Любонько, ну навіщо такі радикальні заходи? — спробував він застосувати дипломатію. — Може, ми просто цю одну плитку охайно підклеїмо? У мене в гаражі, там, за зимовою гумою, точно була банка епоксидки. Змішаємо, притиснемо — і буде як нова, ніхто й не помітить під килимком. Навіщо нам той «євро»? Ми ж з тобою не в Брюсселі живемо, нам і так затишно.
— Підклеїмо?! — очі Любові Іванівни миттєво спалахнули праведним гнівом. — Ти ще запропонуй її синьою ізолентою замотати або пластиліном заліпити! Ти хоч бачив, що у сусідок робиться? У Валі з п’ятого поверху вже рік як італійський кахель під мармур і тепла підлога, по якій вона босоніж ходить навіть у лютому! А я змушена дивитися на цей цементний сором і ховати дірки килимками? Ні, Степане. Питання обговоренню не підлягає. Завтра — за плиткою!
Наступного дня будівельний гіпермаркет став для подружжя випробуванням на міцність. Вони провели там шість довгих годин, маневруючи між нескінченними рядами ламінату, шпалер та змішувачів. Степан, який раніше вважав, що бежевий — це просто бежевий, на свій подив і жах дізнався, що існує приблизно вісімсот його варіацій.
Любов Іванівна з азартом професійного сомельє порівнювала відтінки: «слонова кістка» здалася їй занадто жовтою, «пісок Сахари» — надто сухим, а «капучино з пінкою» — недостатньо статусним. Нарешті вона зупинилася на кольорі, який консультанти називали «підступний мокрий асфальт».
— Оце воно, Степане! Дивись, як елегантно! — вигукнула вона. — Любо, це просто сірий колір. Колір дороги біля нашого під’їзду після дощу, — бурчав Степан, чиї ноги вже гуділи від ходьби по бетону.
Але справжня драма розігралася у відділі керамограніту. Любов Іванівна вказала на величезні, важкі плити з глибокими золотистими розводами.
— Степане, поглянь, яка краса! «Іспанська колекція», лімітована серія! Це ж справжній палацовий стиль!
— Любо, схаменися, це не плитка, це надгробок для імператора! — жахнувся чоловік. — Кожна така плита за розміром більша за наш туалет. Як ми її в нашу кухню впихнемо? А різати як? У мене болгарка стара, ще з дев’яностих, вона цю іспанську гордість не розпиляє, а просто розкришить на друзки!
— Значить, купимо нову болгарку! Професійну! — відрізала дружина, не звикла відступати перед технічними труднощами.
У цей момент до них підплив молодий консультант з бездоганною зачіскою та бейджиком «Артем». Він дивився на них з тією специфічною сумішшю жалю та професійного азарту, з якою досвідчені мисливці дивляться на качок, що самі приземлилися прямо в центр капкана.
— О, бачу, ви маєте витончений смак! — почав Артем оксамитовим голосом. — Це справді елітний вибір. Але дозвольте дати вам професійну пораду. До такої плитки я наполегливо рекомендую нашу нову антибактеріальну затірку з ефектом срібного сяйва. Вона не просто заповнює шви, вона створює ілюзію монолітного дорогоцінного каменю. І обов’язково, чуєте, обов’язково візьміть тришарову гідроізоляцію. Без неї ваш євроремонт через рік перетвориться на «водний світ» для сусідів знизу, і ви будете платити за їхню стелю більше, ніж за свою підлогу.
— Срібне сяйво? — Степан підозріло, майже з болем глянув на цінник, де кількість нулів явно перевищувала межі здорового глузду. — А золотого дощу у вас випадково немає? Чи, може, платинового напилення? За такі гроші ця плитка має не просто лежати, а сама вечорами вкладатися, вранці варити мені каву і бажати доброго дня!
Врешті-решт, через шість годин виснажливих суперечок, вони виїхали з магазину. Причіп їхньої старої машини прогинався під вагою коробок, мішків із сумішами, валиків та новенького блискучого шпателя, який Любов Іванівна тримала в руках гордо, наче королівський скіпетр, що символізував її повну і беззаперечну перемогу.
Ремонт почався сонячного понеділка. Степан, надягнувши старий робочий комбінезон, взяв у руки важкий металевий ломик. З почуттям глибокої внутрішньої провини він замахнувся і вперше за три десятиліття з тріском зняв ту саму розколоту блакитну плитку. Під нею, як він і очікував, виявилася порожнеча, заповнена сухим будівельним сміттям.
Через три дні кухня остаточно припинила нагадувати місце для приготування їжі. Тепер це був майданчик для випробування пилових бурь. Дрібний білий пил був усюди: він скрипів на зубах, забивався у вуха, плавав тонкою плівкою у відкритій маслянці і навіть якимось дивом проникав у герметично закриті банки з маринованими огірками.
Степан, повністю заляпаний сірим цементним розчином так, що нагадував статую самого себе, вже годину намагався вирівняти головну стіну. Але стіна, побудована в епоху масового будівництва, мала свою дуже чітку і вперту думку щодо законів геометрії. Вона примудрялася бути одночасно опуклою в центрі, увігнутою знизу і нахиленою вбік під кутом, який заперечував існування рівня.
— Любо, я більше не можу! — закричав він, витираючи піт брудною рукою. — Я не можу покласти цю ідеальну іспанську плитку на ці наші криві українські стіни! Тут перепад у п’ять сантиметрів! Мені тепер треба або всю стіну зносити до біса, або бігти в магазин і купувати ще десять мішків фінішної штукатурки, щоб хоч якось це неподобство замазати!
— То знось! — гарячково відгукнулася Люба. Вона в цей момент з азартом дикуна обдирала старі шпалери в коридорі, бо раптом вирішила, що їхній колір «абсолютно не пасує до майбутньої іспанської підлоги». — Гуляти так гуляти, Степане! Робимо капітально, щоб перед сватами не соромно було!
На четвертий день, коли гуркіт перфоратора став звичною музикою для під’їзду, до них завітав сусід збоку — Микола. Микола був людиною «з руками», хоча ці руки найчастіше тримали або гайковий ключ, або склянку. Він зайшов нібито «за сіллю», але насправді — щоб з професійною цікавістю оцінити масштаби катастрофи.
— Е-е-е, Степане… — Микола зупинився на порозі, критично оглядаючи стіни. Він зі знанням справи сплюнув на підлогу. — Хто ж так кути виводить, друже? У тебе тут рівень «гуляє» так, як останній п’яний на сільському весіллі. Ти що, маяки не ставив? Без маяків тут тільки чорти будують.
— Миколо, йди куди йшов, — огризнувся зморений Степан, стискаючи шпатель. — Я вчитель праці з тридцятирічним стажем! Я табуретку можу з заплющеними очима з кедра зібрати!
— Табуретка — то дерево, Степане, воно живе і м’яке, — філософськи зауважив сусід. — А тут у тебе бетон і радянська впертість. Слухай, у мене є кум Вася. Він у Португалії на будівництві вілл п’ять років вкалував, капіталістам стіни лизав. Можу покликати, він за пляшку доброго коньяку тобі все по лазеру виставить, буде як у аптеці.
Через годину в тісній кухні вже було тісно від чоловічих тіл. Кум Вася приніс із собою професійний лазерний рівень. Він встановив його на триногу, і по стінах розбіглися яскраво-червоні лінії, наче в голлівудському бойовику про пограбування банку.
— Тут все криво, господарі, — виніс остаточний вердикт Вася, хитаючи головою. — Тут навіть штукатурка не врятує. Треба все здирати до самої цегли, обробляти антигрибком і заново кидати «шубу». Інакше ваша іспанська плитка просто відпаде вам на ноги через місяць.
Любов Іванівна, почувши словосполучення «до самої цегли», ледь не зомліла прямо на мішок з цементом. Ремонт, який за її планами мав тривати максимум тиждень, плавно і невідворотно переходив у стадію «нескінченність».
Минуло три тижні. Квартира перестала належати людям. Кухня остаточно перетворилася на склад інструментів, брудних відер та мішків. Їсти готували на маленькій електроплитці, встановленій на тумбочці в спальні, від чого постільна білизна почала пахнути смаженою цибулею. Посуд мили у ванній, намагаючись не наступити на відкриті банки з фарбою та не перекинути мішки з фінішною шпаклівкою.
Степан і Любов Іванівна майже перестали розмовляти про політику, серіали чи погоду. Всі їхні діалоги тепер нагадували переговори на будівельному майданчику:
— Степане, де мій малярний скотч? — Ти купив ту затірку зі сріблом, чи знову гроші пропив з Миколою? — Чому ця плитка крива, я тебе питаю? Вона ж іспанська, вона має бути ідеальною!
Одного вечора Степан сидів прямо на бетонній підлозі посеред напівготової кухні. Одна стіна вже сяяла новим покриттям, а інша була заклеєна лише наполовину, бо в найвідповідальніший момент закінчився спеціальний клей.
— Знаєш, Любо, — тихо сказав він, дивлячись на золотисті розводи мармуру при світлі однієї лампочки. — Я дещо зрозумів за ці дні. Справжній ремонт — це зовсім не про плитку, не про затірку і навіть не про рівні стіни. Це про те, чи зможемо ми з тобою взагалі вижити в одному приміщенні, коли навколо все руйнується і валиться. Це тест на міцність наших нервів, а не цього керамограніту.
Любов Іванівна мовчки підійшла і сіла поруч на перевернуте пластикове відро. — Пробач мені, Стьопо. Я просто так хотіла, щоб у нас нарешті було «як у людей», красиво і по-сучасному. А виявилося, що наше «як у нас» було не таким вже й поганим. Хоча б пил у зубах не рипів, і ми могли спокійно пити чай, дивлячись на стару блакитну плитку.
Ще через тиждень велика битва нарешті була закінчена. Кухня сяяла бежевим глянцем і виглядала так, ніби її щойно перенесли з обкладинки журналу про інтер’єри. Нова плитка виблискувала, іспанський мармур виглядав по-королівськи, а антибактеріальна затірка в променях вечірнього сонця справді давала ледь помітне сріблясте сяйво.
Вони вперше за місяць сіли вечеряти за новий скляний стіл. — Гарно, — тихо промовила Любов Іванівна.
— Справді дуже гарно. Валя з п’ятого поверху лусне від заздрощів. — Гарно, — погодився втомлений Степан. — Тільки от знаєш, Любо… Тепер мені здається, що старі двері в коридорі виглядають занадто обшарпаними на фоні цієї ідеальної стіни. Треба б їх замінити на дубові…
Любов Іванівна повільно, дуже повільно поклала вилку на тарілку. Вона пильно подивилася на чоловіка, потім на двері, потім знову на Степана. В її погляді знову з’явився той самий вогник, але цього разу це був вогонь самозбереження.
— Степане… Послухай мене уважно. Якщо ти зараз хоч пальцем торкнешся тих дверей або бодай згадаєш про інструменти — я тебе прямо тут тією запасною іспанською плиткою і прикрию. Давай просто поживемо. Хоча б місяць. Без пилу, без клею і без твого кума Васі.
