Ми з Дмитром знайомі давно, разом ходили до школи, ходила в одну сільську дискотеку. І як буває у юному житті, у мене в животику зародилося життя від Дмитра.
І все пішло шкереберть, весілля в нас було не таке про яке я мріяла. Як-то кажуть, хто платить — той замовляє музику. Платили Дмитрові батьки, тому все: від музикантів до серветок на столі, вибирали його батьки. Моя сім’я жила досить скромно. Крім мене, під батьківським дахом підростало ще двоє сестер і брат. Що я собі купила то весільне плаття. Біла сукня, вкрита дрібненькими блискітками, мов бризками шампанського, сяяла на всю залу. Того дня я почувалася найщасливішою, найкрасивішою людиною у Всесвіті.
Але справжні «веселощі» розпочалися після. Я пішла жити до чоловіка, бо в моїй рідній хаті місця для ще однієї сім’ї не було. Одного разу, після чергових сварок з Дмитровою мамою, то борщ пересолила, то в хаті погано підлогу помила. Тай ще до того почала мене ображати, і подала сумнів, що «Ще не знати, чия то дитина». Тоді я проплакала всю ніч, але Дмитро навіть не спитав, що сталося.
На світ з’явився Володик, новий сенс мого життя. Усю свою любов я віддавала синові, а тим часом Дмитро усе частіше приходив додому за північ і приносив за собою шлейф дешевої аоковитої. День за днем. Я робила вигляд, що сплю, тільки-чула скрип вхідних дверей, утикалася носом у подушку, щоб не чути смороду.
Володик ріс розумним та допитливим хлопчиком, тягнувся до тата і бабусі з дідусем. Але Дмитро у лічені дні тверезості лише відганяв малого, коли той просив погратися з ним машинками. Мого Володика часто сварили і не було ніякої любові.
Одного разу, то було якраз перед Святим вечором, Дмитрик грався і ненароком розбив стару глиняну макітру, в якій подають кутю. Свекруха, здавалося, ще ніколи не була такою злою. Вона схопила малого, почала ображати: «Що ви робите, мамо? Він не хотів, він лише дитина». Свекруха глянула з-під лоба: «Лише дитина, але не Дмитра. Забирайся з хати зі своїм байстрюченям».
Наступного ранку батько Дмитра тихо шепнув, щоб ніхто не чув: «Краще їдь, дитино. Тут тобі життя ніхто не дасть. В мене є знайомий, який набирає жінок на роботу за кордон, от його номер. Скажеш, що від мене, від допоможе». І простягнув шматок старої газети, на якому були написані цифри.
Я на другий день зібрала речі, взяла Володика за руку поїхали до свого села до батьків. Три дні свят я пробула в батьківському домі, розмірковуючи, що робити далі. В глибині душі все ж надіялася, що Дмитро зателефонує, прийде. Але цього не сталося.
Я передзвонила, до того чоловіка домовилася про роботу в Чехії на заводі. Він допоміг мені з документами на виїзд і через пару днів я вже на роботі. Щовечора, після важкої робочої зміни на заводі я телефонувала додому і розповідала Володику казку. Знала, що мої батьки важко працюють, тому він не отримує багато уваги й любові.
Так минали дні, тижні, місяці. На заводі працювало багато українців, між собою ми спілкувалися, разом легше в чужій країні. Так я і познайомилася з Олегом. Спочатку він видався мовчазним і відлюдькуватим, але з часом я почала помічати його добре серце — чоловік завжди поспішав на допомогу, а головне — не пив. Я захворіла, Олег приніс ліки і цілу торбу фруктів. Від неочікуваного прояву уваги я розплакалася, а Олег стояв з пакетами в руках і не міг второпати, у чому справа.
В Україну ми поверталися вже разом: мали спільні плани. Олег поміг мені з розлученням з Дмитром. Пережити напади його матері, що я погана і зіпсувала йому життя. Дмитро ніде не працює, ходить п’є з такими самими неробами. Вона його по бабках «відмовляє». Нічого у них з того часу не змінилося, коли я пішла від них.
У мене була мрія стати кондитером. У Чехії, я накупляла дорогих кондитерських приладь. Олег на зароблені гроші планував закінчити будівництво хати, в якій ми будемо жити разом.
З огляду на попередній досвід, хвилюючим для мене було знайомство з майбутньою свекрухою. Галина Петрівна була стриманою жінкою, тож якихось емоцій, позитивних чи негативних я непомітила.
Зауважила лише, що Володик мій дуже тягнувся до нової бабусі, але та холодно ставилася до його проявів любові. Разючу різницю було добре видно на сімейних вечерях, коли дітям Олегової сестри діставалися всі цукерки й обійми. Діти усе відчувають, тому Володик, бувало, тихо плакав від образи. Я розуміла, що ніхто не зобов’язаний любити мого синочка, це нормально. Якщо рідна бабуся з татусем відреклася від нього, чому чужі люди повинні любити його.
Ми переїхали в його будинок, хоч він був не закінчений до кінця, але все таки наш. У нас поповнення у сім’ї, дві донечки. Володик став турботливим братиком. Олег усіляко підтримує мого синочка. Накінець-то мій синочок дізнається що таке батьківська любов. Допомагає Олегу поратися по господарсту Володику усе цікаво. Я від того дуже тішуся.
Історія, Вікторії Соняшник, написана спеціально для osoblyva.сom Передрук в повному обсязі заборонено без письмового дозволу власника Сайту.
Фото, Олександри. 2023 р.
