Все життя Лізи батьки ставилися до неї так, ніби вона “перший млинець”, який ніколи не виходить. Вони в усьому їй відмовляли, в той час, як у брата було все. Тільки коли батькам потрібна була допомога, все пішло не за їх планом.
— Матері стало гірше. Ноги зовсім не тримають — учора двічі впала, поки йшла у ванну. Я сам не справляюся, у мене ж спина, ти знаєш. Коротше, ми порадилися й вирішили: перевеземо її до тебе.
Ліза повільно опустилася на табурет. Серце важко гепнулося кудись униз.
— До нас? Тату, ти бачив нашу квартиру? У нас одна кімната: ми з чоловіком і дитина. Куди я її покладу?!
— Не вигадуй. Твій чоловік поспить на розкладачці на кухні, а мати ляже на диван.
Ти ж усе одно вдома сидиш, за малим доглядаєш — одним більше, одним менше, яка різниця? А нам зараз зайві витрати ні до чого.
У сім’ї Лізи завжди була чітка ієрархія. На самісінькій вершині стояв Мишенька — довгоочікуваний син, «спадкоємець», заради якого батьки були готові на все.
Ліза ж була просто «першим млинцем», який, на думку матері, вийшов гливким.
Вона добре пам’ятала свій десятий день народження. Тоді їй подарували коробку цукерок і набір дешевих заколок. А за тиждень Мишку, якому виповнилося шість, вручили величезну залізницю, що зайняла пів вітальні.
— Мамо, а чому Мишку — дорога, а мені лише цукерки? — запитала тоді маленька Ліза.
— Миша — хлопчик і він молодший, — відрізала мати, Галина Аркадіївна. — А ти старша, вже маєш вміти ділитися! І взагалі, не смій заздрити братові. Краще піди допоможи йому зібрати рейки, а то ще засмутиться.
Так було в усьому. Коли настав час ділити кімнати, Лізу переселили в прохідну залу — на незручну софу, бо «Мишку потрібен окремий куточок для занять». Коли Ліза мріяла про танцювальний гурток і навіть пройшла відбір, батько сказав, як відрізав:
— Грошей немає. Мишку потрібен репетитор з англійської. Він у нас здібний, усього досягне. Треба лише правильний старт дати!
У підсумку брат нікуди не пішов. Англійську прогулював, у школі вчився не дуже, зате завжди ходив у наймодніших кросівках і з останньою моделлю телефону. Ліза ж зубрила підручники в напівтемряві зали під звук телевізора, який батьки дивилися до півночі.
Коли Ліза вступила на бюджет до престижного вишу, батьки навіть не влаштували святкової вечері.
— Ну, вступила — і молодець, — позіхнув батько. — Збирай речі, поїдеш у гуртожиток.
Квартиру знімати не будемо — треба Мишкові на навчання відкладати. На бюджет він точно не пройде з таким атестатом…
— Але ж у гуртожитку важкі умови, там по чотири людини в кімнаті… — намагалася заперечити Ліза.
— Нічого з тобою не станеться, — втрутилася мати. — Май совість, подумай про брата! Ти хочеш, щоб він усе життя двірником гарував?
Ліза п’ять років прожила в гуртожитку, підробляючи ночами офіціанткою, щоб купити собі зимові чоботи. А брат тим часом міняв машини, які батьки купували йому одну за одною — «щоб перед хлопцями не соромно було». Кожну розбиту фару, кожен штраф оплачували з тих грошей, що батько відкладав «на старість».
— Лізо, ти мене чуєш? — голос батька в слухавці став гучнішим. — Завтра о другій привеземо маму. Підготуй там усе. Чисту постіль застели, дієтичний суп звариш.
— Я нікого не прийму, — тихо, але чітко сказала Ліза.
— Що ти сказала? — батько, здається, навіть поперхнувся. — Повтори!
— Я сказала, що не прийму маму. У мене дворічна дитина. Вона потребує уваги двадцять чотири години на добу. У мене чоловік, який працює на двох роботах, щоб у нас все було. І в мене немає ані сил, ані місця, щоб доглядати лежачу хвору. У вас є улюблений син. От до нього її й везіть.
— У нього весілля! — заревів батько. — Ти розумієш, що ти зараз робиш? Ти зраджуєш родину! Мишко вліз у такі борги, щоб те весілля організувати, ми йому все до копійки віддали. Він зараз на нервах, йому не до цих проблем!
— У борги? — Ліза гірко всміхнулася. — Знову? Нагадати, як три роки тому він сів за кермо напідпитку і зніс паркан разом із сусідською теплицею? Тоді ви теж віддали все, аби зам’яти справу. А коли я виходила заміж і просила хоча б невелику суму на перший внесок по іпотеці, ви сказали, що Михайлу потрібно «поправити здоров’я» після того випадку.
— Це інше! Тоді була проблема!
— Проблема у вас у головах, тату. Мишко — здоровий дорослий чоловік. У нього є квартира, яку ви йому купили. У нього є можливість найняти доглядальницю для матері, якщо він такий успішний.
— Ах ти… розрахункова, — батько вже не добирав слів. — Ми тебе виростили, вигодували! Ми тобі майбутнє забезпечили, завдяки нам ти освіту здобула! Та ти нам усе життя тепер зобов’язана! У тебе взагалі совість є? Матір забери, я сказав!
— Ви намагалися виростити собі прислугу, але прорахувалися. Усе, тату, мені час годувати дитину. Завтра мене вдома не буде. Ми йдемо в поліклініку, а потім — до свекрухи. Можете не приїжджати.
Ліза натиснула «відбій» і різко хитнула головою, стираючи сльози, що набігли на очі. За деякий час у двері загриміли. Не подзвонили — саме забарабанили кулаком.
Ліза притисла до себе сина, який прокинувся й розплакався.
— Лізавето, відчиняй! Я знаю, що ти вдома! — горлав брат. — Відчиняй, кажу! Негайно!
Ліза підійшла до дверей, але ланцюжок знімати не стала.
— Чого тобі, Мишко?
— Ти що, зовсім знахабніла?! Батько дзвонить — ледь не плаче, мати зранку на ліках! Чому ти відмовляєшся допомагати? Тобі що, важко диван звільнити?
— Мишко, а чому ти не звільниш свою величезну спальню? У тебе ж їх дві. Поклади маму в одній, а твоя Ангеліна нехай за нею доглядає. Вона ж скоро стане членом родини — от хай і покаже турботу про улюблену свекруху.
— Ти з глузду з’їхала?! — брат аж закашлявся. — Геля — модель! Вона не буде під чужою жінкою горщики виносити! Та вона такою косметикою користується, що та коштує, як твій візок! Їй не можна в такій обстановці бути, ти це розумієш чи ні? У нас весілля на двісті гостей, у нас медовий місяць на Мальдівах! Ти хочеш мені життя зіпсувати?!
— Твоя путівка коштує, як рік роботи професійної доглядальниці, — спокійно сказала Ліза. — Скасуйте поїздку й найміть мамі помічницю. У чому проблема?
— Проблема в тобі! Ти завжди була злою! Батьки тобі все дали, а ти…
— Що вони мені дали, Мишко? Старий велосипед на шістнадцятиріччя, коли тобі купили мотоцикл? Чи гуртожиток, поки ти валявся в студії на шкіряному дивані? Ти хоч раз у житті сам заробив на щось серйозніше за чипси?
— Та як ти смієш! Я бізнес відкриваю! У мене справ по горло, я готуюся великі гроші заробляти! Я у своє майбутнє інвестую! Нащо мені тягар у вигляді лежачої жінки?
Ліза гірко всміхнулася.
— Ти маєш на увазі ті гроші, що батько виручив, продавши свій гараж і дачу? Ті самі, що мали піти на лікування мами?
Брат замовк на мить, а потім кинув:
— Це була їхня воля. Вони в мене вірять. А ти… ти просто заздриш. Коротше, завтра мати буде тут. Хочеш ти цього чи ні. Батько привезе її на таксі й залишить біля під’їзду, якщо не відчините. Зрозуміла?
— Спробуйте, — тихо відповіла Ліза. — Я викличу поліцію й соцслужби. І зафіксую, що ви залишили безпомічну людину в небезпеці. Подивимося, як це вплине на твій «бізнес» і репутацію твоєї дорогоцінної Гелі.
Миша ще щось кричав, лупив ногою в двері, але Ліза пішла в кімнату. Вона увімкнула Артемові мультики, щоб заглушити шум, і сіла на підлогу, обхопивши ноги руками. Чоловікові, звісно, вона все розповіла. І він її підтримав.
Наступного дня телефон розривався від дзвінків. Тітка Валя, мамина сестра, телефонувала з обвинуваченнями:
— Лізо, як ти можеш?! Вона ж тебе народила! Не чекала від тебе такого! Хвору, немічну матір — кинути саму!
Зателефонував і хрещений:
— Лізо, будь людиною. Мишкові життя влаштовувати треба. У тебе що, серця немає? За батьками має доглядати дочка, а не син!
Усі родичі, які роками спокійно дивилися, як Лізу відсовують на другий план, тепер дружно стали на бік «золотого хлопчика». Спочатку Ліза відповідала, а потім перестала брати слухавку. Щоб хоч трохи відволіктися, вона зібрала сина й поїхала з ним у парк на інший кінець міста. Телефон залишила вдома.
А чоловік сказав:
— Я завтра взяв вихідний. Якщо що — особисто зустріну твого батька й брата. Хай знають, що тобі є кому дати відсіч.
Та ні того дня, ні наступного ані батько, ані брат не з’явилися. Ліза вже почала заспокоюватися — здається, її таки залишили в спокої.
Настав день, коли Мишко мав із розмахом святкувати парубочий вечір. Ліза готувала вечерю й чекала чоловіка з роботи. Коли у двері подзвонили, вона насторожилася. Невже знову починається?
Подзвонили ще раз — і вона пішла подивитися, хто там. За дверима стояла Ангеліна, наречена брата. Чомусь у звичайному спортивному костюмі й з розмазаної тушшю під очима. Ангеліну Ліза бачила всього кілька разів у житті — Мишко, коли почав із нею зустрічатися, привів її «на знайомство» до сестри. Хотів пустити пил в очі, показати, що сім’я в нього пристойна. Ліза відчинила двері.
— Можна зайти? — тихо спитала Ангеліна.
Ліза відступила, пропускаючи її всередину.
— Що сталося? Брат тебе на розвідку прислав? Ходімо на кухню, у мене там картопля смажиться.
— Ні, — Ангеліна похитала головою. — Я від нього пішла.
Ліза завмерла з чайником у руках.
— Чому?
— Я випадково почула його розмову з батьком. Мама спеціально удає, що їй гірше, щоб натиснути на тебе й змусити забрати її.
Вони все це вигадали разом — твій батько просто втомився від хворої дружини. План простий: мати думає, що поживе в тебе всього тиждень, звільнить квартиру, щоб розмістити Мишиних друзів, які приїдуть на весілля. А батько твій навіть не збирається забирати її назад! Мені так неприємно від усього цього стало…
Ліза остовпіла.
— То мамі не так уже й зле?
— Їй зле, Лізо. Вона справді хвора, але не настільки. Про те, що ваша мама фактично при смерті, — вони брешуть. У цих двох свій розрахунок: матір перевезти до тебе, а квартиру здати. Батько теж планує з’їхати — в нього давно інша жінка…
Ангеліна схлипнула.
— Я думала, він просто розпещений, але добрий. А він… він не людина. Учора він навіть маминого кота відштовхнув — мовляв, заважає під ногами. Коротше, я зібрала речі й пішла. Весілля не буде.
Ангеліна довго плакала на Лізиній кухні. Олег, який повернувся з роботи, їм не заважав — Ліза заспокоювала невістку й думала про те, що в Ангеліні вона помилялася. Вона виявилася значно людянішою за свого нареченого.
Залишившись без грошей Ангеліни (а з’ясувалося, що значну частину витрат на весілля покривала саме її родина), Миша опинився в глибокій ямі. Кредитори, у яких він набрав грошей «під весільні подарунки», почали вимагати повернення боргів. Дзвінки, візити — усе звалилося на нього разом і без попередження.
Батьки нарешті усвідомили реальність. Мишко не просто не забрав матір до себе — він викрав документи на їхню квартиру й намагався закласти чуже житло, щоб розрахуватися з боргами. Коли це спливло, у Віктора Степановича піднявся тиск. Звісно, по допомогу звернулися до Лізи. Дзвонили, писали, передавали через родичів, благали «заради матері», «заради сім’ї», «бо більше нікому». Але Ліза благання батька проігнорувала. Нехай виплутуються самі. Зрештою, такого сина вони виховали власноруч.
Мати все ж опинилася в лікарні тому, що роками жила в напрузі, прикриваючи й виправдовуючи чоловіка та сина. Лікування оформили через соцслужби, пізніше знайшли державний пансіонат із доглядом. Не ідеально, але стабільно й без шантажу.
Мишко ж уперше в житті зіткнувся з наслідками. Без «маминої спини», без батькових грошей, без чужих ресурсів. Йому довелося продавати машину, згортати «бізнес» і влаштовуватися на звичайну роботу. Світ раптом перестав бути винен.
А в Лізи життя поступово стало тихішим. Без дзвінків серед ночі. Без почуття провини.
Без постійного страху, що вона знову комусь щось винна. Вона гуляла з сином у парку, пила каву на кухні, поки Олег читав новини, і вперше за багато років відчувала просту річ — спокій. Іноді їй все ж було сумно. Не через батьків — через втрачений шанс мати іншу родину. Але цей біль уже не керував нею.
Ліза знала: вона більше не «перший млинець». Не запасний варіант. Не безкоштовна прислуга. Вона — жінка, яка вчасно сказала «ні». І саме з цього слова почалося її справжнє життя.
