Встала попити води о четвертій ранку, Дарина почула з кухні звуки, а підійшовши ближче, почула розмову, від якої «застигла на місці».

Встала попити води о четвертій ранку, Дарина почула з кухні звуки, а підійшовши ближче, почула розмову, від якої «застигла на місці».

Дарину розбудила спрага. У роті пересохло, наче вона цілу ніч дихала пилом. Вона простягнулася до тумбочки, намацала телефон — 4:17. Занадто рано, щоб вставати, але спрага не відпускала. Вона обережно вибралася з ліжка, намагаючись не розбудити Іллю. Накинула халата і босоніж вийшла у коридор.

Квартира була занурена в пітьму. Лише вуличні ліхтарі кидали бліді смуги світла крізь щілини між шторами. Дарина знала кожен сантиметр цього простору — вони жили тут вісім років, з самого весілля. Вона рухалася на автопілоті, обминаючи кут комода, що завжди норовив підставити їй ногу. Але коли вона наблизилася до кухні, то завмерла.
Світло. На кухні горіло світло. І звідти долітали голоси.

Дарина насупилася. Ілля спав у спальні. Їхня донька Ксюша — у своїй кімнаті, вона перевірила, проходячи повз. То хто ж?…

— Я більше не можу так, — почула вона тихий жіночий голос. Знайомий. Надто знайомий. — Це нестерпно.

Дарина зробила крок ближче, притиснувшись спиною до стіни коридору. Її серце закалатало швидше.

— Ти мусиш триматися, — відповів чоловічий голос. Теж знайомий. — Ще трохи. Зовсім трішки.

— Трохи? — жіночий голос здригнувся. — Іллю, ми так говоримо пів року. Пів року! Я втомилася брехати. Втомилася вдавати.

Дарина відчула, як холод розливається по тілі. Ілля? Але ж він спить? Чи ні?

— Олено, будь ласка…

Олена її найкраща подруга. Та сама Олена, з якою вони дружили зі школи. Та, яка була свідком на їхньому весіллі. Та, яка приходила до них щотижня на вечерю.

Дарина застигла на місці, не в змозі ані посунутися, ані вдихнути.

— Не треба «будь ласка», — голос Олени звучав втомлено. — Ти обіцяв, що ми все розв’яжемо після Нового року. Минуло десять місяців, Іллю. Десять місяців.

— Я не можу просто взяти й… — Ілля замовк. Дарина чула, як він ходить по кухні. — Дарина нічого не підозрює. Якщо я зараз скажу…

— Вона дізнається рано чи пізно, — перебила його Олена. — І чим довше ми тягнемо, тим важче їй буде.

Дарина затулила рот рукою, щоб не вереснути. Ноги підкошувалися. Вона повільно опустилася на підлогу в коридорі, притулившись спиною до холодної стіни.

— Я знаю, — голос Іллі був сповнений розпачу. — Олено, ти думаєш, мені легко? Я люблю її. Я справді люблю Дарину. Але те, що між нами…

— Не треба, — прошепотіла жінка. — Не кажи цього. Це лише все ускладнює.

Тиша. Дарина чула лише стук власного серця. Вона притиснула руку до рота, щоб не заплакати.

— А Ксюша? — спитав Ілля. — Як я скажу Ксюші?

— Діти переживають, — Олена зітхнула. — Вона велика, зрозуміє.

— Їй сім років!

Знову тиша. Дарина чула, як хтось ввімкнув чайник.

— Мені потрібен час, — нарешті промовив Ілля.

— Часу більше немає, — рішуче сказала Олена. — Я прийняла рішення. Або ти говориш їй на цьому тижні, або я скажу сама.

— Ти не можеш…

— Можу. І скажу. Бо це правильно. Дарина — мій друг. Вона заслуговує знати правду.

Дарина заплющила очі. Сльози текли по щоках, але вона навіть не намагалася їх витерти. Вісім років. Вісім років шлюбу. Спільна донька. Іпотека. Спільні мрії про подорожі, про літній будиночок за містом. Усе — брехня.

— Коли це почалося? — тихо спитав Ілля.

— Я точно не пам’ятаю. Напевно, рік тому. Може, трохи більше.

Рік. Цілий рік вони її обманювали. Вона згадала минуле літо — як вони втрьох їздили на пікнік. Як Олена сміялася з жартів Іллі. Як Дарина раділа, що її чоловік і найкраща подруга так добре ладнають. Якою ж сліпою вона була.

— Я піду, — сказала Олена. — Мені треба подумати.

— Залишись ще трішки.

— Ні. Досить. Я зроблю це сама, якщо ти не готовий. У понеділок подзвоню Дарині й усе розповім.

Дарина почула звук відсунутого стільця. Паніка пронизала її наскрізь — подруга зараз вийде у коридор і побачить її тут, на підлозі, з заплаканим обличчям. Вона схопилася і кинулася до спальні. Ноги заплуталися в підолі халата, вона ледь не впала, але втримала рівновагу. Дарина пірнула під ковдру біля подушок, які чомусь лежали на боці ліжка чоловіка, заплющила очі й намагалася рівно дихати.

За хвилину вона почула, як відчинилися і зачинилися вхідні двері. Потім — кроки Іллі. Він зайшов у спальню, постояв біля ліжка. Дарина відчувала його погляд на собі, але не ворушилася. Нарешті, він прибрав подушки і ліг поруч. За кілька хвилин його дихання стало рівним — він заснув. А Дарина лежала з розплющеними очима, вдивляючись у пітьму, і не могла перестати тремтіти.

Ранок прийшов надто швидко. Дарина не спала жодної хвилини. Вона лежала й прокручувала у голові підслухану розмову, кожне слово, кожну інтонацію. О сьомій задзвонив будильник. Ілля потягнувся, позіхнув, повернувся до неї.

— Доброго ранку, — усміхнувся він.

Дарина дивилася на нього. На цю усмішку, на ці знайомі карі очі, на скуйовджене волосся. Людина, яка спала поруч із нею вісім років. Батько її дитини, виявився незнайомцем.

— Добрий, — видивила вона.

Ілля схилився, щоб поцілувати її, але Дарина відвернулася.

— Що сталося? — він насупився.

— Нічого. Погано спала.

Вона встала і пішла у ванну кімнату, зачинила двері й притулилася до них. У дзеркалі на неї дивилася бліда жінка з червоними очима.

Сніданок минув як у тумані. Ксюша щось розповідала про школу, Ілля перегортав новини у телефоні, Дарина механічно намазувала масло на хліб, який не могла проковтнути.

— Мамо, ти мене слухаєш? — Ксюша штовхнула її за рукав.

— Що? Так, звісно, сонце.

— Я спитала, чи можна мені після школи до Аліси?

— Можна.

Ілля підвів погляд від телефону.

— Дашо, ти точно в порядку? Ти якась… відсторонена.

— Я в порядку, — вона встала зі столу. — Мені на роботу.

Вона одягнулася й вийшла з квартири, навіть не попрощавшись. На сходовому майданчику зупинилася, схопившись за перила. Дихати було важко. Телефон завибрував. Повідомлення від Олени:

«Дашуль, привіт! Як ти? Давно не бачилися. Може, зустрінемося на тижні? Треба поговорити»

Дарина втупилася в екран. «Треба поговорити». У понеділок Олени обіцяла все розповісти. Її пальці задрижали. Що відповісти? Накричати? Написати, що все знає? Попросити пояснень? Вона заблокувала телефон і сунула його в кишеню.

Робочий день був важким. Дарина сиділа перед комп’ютером, але не бачила цифр на екрані. Колеги щось говорили їй, вона кивала, не розуміючи ані слова. В обід телефон знову завибрував. Ілля:

«Люба, давай сьогодні кудись вийдемо вечорі? У трьох, з Ксюшею. У кіно чи в парк». «Люба». Дарина заплющила очі.

Вона набрала відповідь: «Не можу, втомилася», але не відправила. Стерла. Написала: «Нам потрібно поговорити», але теж стерла. Нарешті, набрала: «Давай вдома посидимо» і натиснула «відправити».

Крапка під повідомленням швидко перетворилася на галочку. Ілля прочитав. Почав друкувати відповідь, потім зупинився. Потім знову почав. «Добре. Я приготую твоє улюблене карбонара». Дарина вимкнула екран телефону.

— Дарино, ти в порядку? — колега Марина заглянула до неї в кабінет.

— Голова турбує.

— Йди додому. Ти сьогодні взагалі не в собі.

Може, й справді піти додому? Влаштувати розмову зараз? Вимагати пояснень?

Але що вона скаже? «Я випадково підслухала, як ти розмовляв з Оленою о четвертій ранку на нашій кухні»? І що він відповість? Що вони скажуть? Дарина провела долонями по обличчю.

— Ні, я буду тут.

Але робота не клеїлася. О третій годині дня вона не витримала й набрала номер своєї мами.

— Дашенько! — мама відповіла одразу ж. — Яка радість! Як справи?

Дарина розплющила рота, щоб сказати правду, але голос застряг у горлі.

— Мамо, а ти… — вона замовкла. — Ти коли-небудь думала, що тато може тобі зрадити?

Тиша на тому кінці проводу.

— Що сталося, Дарино?

— Нічого. Просто… цікаво.

— Люба, — голос мами став м’якшим, — якщо тобі потрібно поговорити…

— Ні, усе гаразд. Я просто так спитала.

Вона попрощалася й скинула дзвінок. Мама одразу ж перетелефонувала, але Дарина скинула виклик і надіслала повідомлення: «Усе добре, правда. Просто задумалася. Люблю тебе».

Ввечері Дарина повернулася додому о восьмій годині. Із кухні долітав запах пасти й часнику. Ксюша сиділа у вітальні й робила уроки.

— Привіт, мамо! — вона помахала олівцем. — Тато готує твоє улюблене!

— Бачу, — Дарина сіла поруч із донькою. — Я справи у школі?

— Нормально. Мамо, а правда, що Петрови розлучаються?

Дарина завмерла.

— Хто такі Петрови?

— Ну, батьки Аліски. Вона сьогодні плакала на перерві. Каже, тато виселяється.

— Не знаю, сонце, — Дарина погладила доньку по голові. — А ти як до цього ставишся?

— До чого?

— До розлучень. Взагалі.

Ксюша знизала плечима.

— Не знаю. Сумно, напевно. Але вчителька каже, що іноді дорослим краще жити окремо, ніж разом сваритися. — Вона подивилася на Дарину уважно. — Мамо, а ви з татом не розлучитеся?

— Звідки ти взяла?

— Просто спитала.

Дарина обійняла доньку.

— Не думай про це. Роби уроки.

На кухні Ілля чаклував над пательнею. Побачивши Дарину, він усміхнувся.

— Привіт! Майже готово. Як день?

— Нормально.

Він підійшов, щоб обійняти її, але Дарина відсторонилася.

— Мені переодягтися треба.

У спальні вона сіла на ліжко й втупилася в стіну. Сказати зараз? За вечерею? Після того, як Ксюша засне? Що саме сказати? «Я знаю про тебе й Олену»? Але що вона знає? Вона чула уривки розмови. Вона не бачила їх разом. У неї немає доказів. Може, вона все неправильно зрозуміла?

Дарина заплющила очі й знову почула голос Олени: «Я більше не можу так. Це нестерпно». Ні. Вона нічого не зрозуміла неправильно.

Вечеря відбулася у напруженій тиші. Ксюша базікала без угаву, Ілля піддакував, Дарина мовчала.

— Мамо, ти взагалі нічого не їси, — помітила донька.

— Не дуже голодна.

— Але тато так старався!

— Я знаю, сонце. Просто втомилася.

Після вечері Ксюша пішла дивитися мультфільми. Дарина й Ілля залишилися на кухні удвох.

— Дашо, — він підійшов до неї, — що коїться?

— Нічого.

— Не бреши. Ти цілий день дивна. Щось трапилося на роботі?

— Ні.

— Тоді що?

Дарина подивилася на нього. Він справді виглядав стурбованим. Може, це вона божеволіє? Може, тієї розмови взагалі не було? Може, їй усе наснилося?

— Іллю, — вона ковтнула, — а ти щасливий?

— Що? — він розгубився. — Звідки таке питання?

— Просто відповідай.

Він помовчав, потім кивнув.

— Так. Я щасливий. А ти?

Дарина відвернулася.

— Не знаю. Скажи мені правду, — вона різко повернулася до нього. — Ти мені зраджуєш?

Його обличчя зблідло.

— Що? Дарино, звідки ти взяла…

— Просто відповідай. Так чи ні.

— Ні! — він схопив її за руки. — Дашо, звісно ні! Звідки ці думки?

Вона дивилася йому в очі, намагаючись знайти там брехню. Але бачила лише щирість. Чи він просто хороший актор?

— Я просто… — вона вирвала руки, — мені здалося…

— Що здалося?

— Неважливо.

— Дарино, поговори зі мною!

— Я втомилася, Іллю. Я дуже втомилася. Мені треба поспати.

Вона пішла у спальню й зачинила за собою двері. Сіла на ліжко й уткнулася обличчям у долоні. Що вона робить? Чому не може просто запитати прямо: «Ти був з Оленою на кухні о четвертій ранку? Про що ви розмовляли?» Тому що не готова до відповіді. Тому що, поки вона не запитала, є шанс, що це непорозуміння. Що вона все не так зрозуміла. Але варто запитати — і світ рухне остаточно.

У неділю Дарину розбудив дзвінок. Олена. Вона довго дивилася на ім’я на екрані, потім відхилила виклик. За хвилину прийшло повідомлення: «Дашуль, нам справді потрібно поговорити. Це важливо. Дуже. Я розумію, що ти зайнята, але знайди, будь ласка, час. Завтра в обід звільнишся?»

Завтра. Понеділок. Олена обіцяла Іллі, що розповість усе в понеділок. Дарина набрала відповідь: «Зустрінемося», але не відправила. Замість цього вона написала: «Про що хочеш поговорити?»

Відповідь прийшла не одразу. Подруга друкувала щось, стирала, друкувала знову. Нарешті: «При зустрічі. Це не телефонна розмова».

Дарина стиснула руки. «Добре. Завтра о 6 вечора. Кав’ярня на Лесі Українки». «Домовилися. Дякую, що знайшла час».

Дарина вимкнула телефон і лігла назад. Ілля ще спав. Вона дивилася на його обличчя — спокійне, розслаблене. Він завжди гарно спав. Завтра все скінчиться. Завтра Олена все розповість. І тоді Дарина знатиме точно.

Увесь понеділок Дарина провела на нервах. Кожна хвилина тягнулася як година. Колеги питали, чи все гаразд, вона кивала і йшла в інший кабінет. О п’ятій п’ятдесят вона вже сиділа в кав’ярні, стискаючи чашку з капучино.

Олена з’явилася рівно о шостій. Вона виглядала втомленою. Дарина ніколи не бачила її такою — без макіяжу, з темними колами під очима.

— Привіт, — подруга сіла навпроти. — Дякую, що прийшла.

— Привіт.

Офіціант підійшов, щоб прийняти замовлення, але Олена відмахнулася.

— Мені нічого не треба.

Вони сиділи мовчки. Подруга зім’яла серветку, не підводячи очі.

— То про що ти хотіла поговорити? — нарешті запитала Дарина.

Олена зітхнула.

— Це дуже складно. Я довго думала, як почати…

— Просто скажи.

— Дашо, я… — Олена підвела очі. — Я не знаю, як ти відреагуєш. Але ти мусиш знати. Ти мій друг, і я не можу більше мовчати.

Серце Дарини шалено закалатало.

— Говори.

— Я… — Олена ковтнула. — Я закохалася.

Дарина завмерла.

— У твого чоловіка, — договорила подруга.

Тиша. Дарина дивилася на неї, не в змозі вимовити ані слова.

— Я знаю, як це звучить, — Олена говорила швидко, наче думала, що не встигне договорити. — Я знаю, що це неправильно, але я не могла більше брехати тобі. Це почалося кілька місяців тому. Просто… почуття. Я не планувала. Я намагалася з цим боротися, але…

— Стій, — Дарина підняла руку. — Почекай. Ти закохалася в Іллю?

— Так.

— І що, він… — Дарина не могла закінчити фразу.

— Ні! — Олена схопила її за руку. — Він нічого не знає! Я ніколи йому не говорила! Дашо, між нами нічого не було! Нічого!

Дарина втупилася в неї.

— Але… але я чула…

— Що ти чула?

— У ніч на суботу. О четвертій ранку. На кухні. Ви з Іллею розмовляли.

Обличчя Олени витягнулося.

— Ти чула?

— Так. Усе.

Подруга закрила обличчя руками.

— Дарино, це не те, про що ти подумала…

— Тоді що? — голос Дарини тремтів.

— Ти сказала, що більше не можеш так. Що втомилася брехати й удавати. Ілля сказав, що не може мені сказати. Ви говорили про те, як мені буде важко. Що це було, Олено?

— Я… — жінка витерла очі. — Дашо, ми говорили не про це.

— Тоді про що?

Олена мовчала. Потім тихо промовила:

— Ми говорили про мою роботу.

— Про роботу?

— Я влаштовуюся в компанію, де працює Ілля. У той самий відділ. Я попросила його нікому не говорити, поки не підпишеться контракт. У тому числі тобі.

Дарина мовчки дивилася на неї.

— Я мала вийти на роботу у понеділок, — продовжила Олена. — Але я не змогла. Бо я закохалася в Іллю. І я не можу працювати з ним щодня, бачити його, бути поруч і знати, що він твій. Я прийшла до вас тієї ночі, щоб сказати, що відмовляюся від цієї роботи. Ілля намагався мене переконати, говорив, що це нерозумно відмовлятися від такої пропозиції. Ми сперечалися. Я сказала, що розповім тобі правду — про свої почуття. Що ти заслуговуєш знати.

Дарина відчувала, як у неї запаморочується голова.

— Тобто… між вами нічого не було?

— Нічого. Клянуся.

— Але ти закохана в мого чоловіка.

— Так, — Олена не відводила очей. — І тому я сказала тобі. Бо не можу більше приходити до вас у гості, усміхатися, обіймати тебе й брехати. Я не можу дивитися йому в очі. Я не можу бути твоєю подругою й відчувати таке до твого чоловіка. Це неправильно.

— Тобто ти… — Дарина намагалася осмислити почуте, — ти закінчуєш нашу дружбу?

— Я даю тобі вибір. Якщо ти захочеш, щоб я зникла з вашого життя — я зникну. Якщо ти захочеш спробувати зберегти дружбу й дати мені час впоратися з почуттями — я буду вдячна. Але брехати більше не буду.

Дарина відкинулася на спинку крісла.

— Мені потрібен час, — прошепотіла вона.

— Я розумію.

— Багато часу.

— Так.

Олан встала.

— Дашо, я справді шкодую. Я не хотіла, щоб це сталося. Я намагалася боротися. Але… — вона замовкла. — Пробач.

Вона повернулася й пішла до виходу. Біля дверей зупинилася й обернулася.

— Він тебе дуже любить. Я бачу це. Він дивиться на тебе так, як я мрію, щоб на мене хтось дивився. Не втрай його через мене.

І вийшла.

Дарина сиділа в порожній кав’ярні ще годину. Потім дістала телефон і написала Іллі:

«Люблю тебе»

Відповідь прийшла миттєво:

«І я тебе. Завжди. Щось трапилося?»

Вона усміхнулася крізь сльози. «Ні. Просто захотілося сказати». Виходячи з кав’ярні, вона вдихнула нічне повітря на повну.