Ввечері чоловік знову подзвонив, як тоді, у лікарню, здивувався, що квартира знову пуста й вечерею не пахне. А Люба просто сказала, що вона від нього пішла.
Чоловік повернувся з роботи роздратований. Це легко зчитувалося тому, як він не повісив куртку на вішачок, розставляючи черевики на полиці, ось бурчав собі під ніс і з грюком шпурнув ключі на столик, замість того, щоб повісити на гачок у ключниці.
— Соболєв? — зрозуміло запитала Люба.
Вона була в курсі найменших нюансів його службових справ. Соболєв був колегою, який вічно намагався підсидіти Володю й вислужитися перед начальством.
— Уяви собі, цей негідник! — далі послідувала довга, обурена тирада.
Володя мив руки, переодягався й голосно розповідав про те, що наробив Соболєв. Від Люби вимагалося підтакувати, ахати й ставити уточнюючі питання.
— А ти знаєш, що я йому відповів?
— Все, ти правильно сказав. Так і треба було.
Висловившись, Володя замовк, сів на диван і схопився за телефон.
— Вечеряти скоро будемо.
— Зараз, кілька хвилин.
Люба накривала на стіл, розкладала по тарілках картоплю з м’ясом.
— Що, тушкована, чи що? — сердито запитав син, з’явившись на кухні.
— Ага, дуже смачно вийшло. Сідай.
— Пора б уже запам’ятати. Я тушковану картоплю терпіти не можу, — буркнув Вася, беручись за виделку.
Люба зітхнула.
— Я з перекладом не встигла трохи. Здати потрібно було.
— А ще я тут до чого? — запитав син, ковиряючись у тарілці.
— Потушити швидше. Раз-два й готово. Стоїть собі булькає.
Люба спробувала перевести все в жарт, але не вийшло. Вася сидів з кислим писком.
Чоловік претензій до приготованої страви не висловив, але й не похвалив. Їв мовчки, дивився відео в телефоні. Запитав тільки під кінець.
— Сама чого не їси?
— А я таблетку випила. Треба почекати хвилин сорок.
Думала, син чи чоловік запитають, яка таблетка. Приготувалася навіть збрехати про головний біль, щоб не турбувати їх дрібницями, але питань не послідувало.
— Куратор пише: «Плату треба до двадцять п’ятого внести, а то недопуск буде», — відірвався від телефону син.
— Не хвилюйся, я вже заплатила позавчора. Платіжку тобі, до речі, на стіл поклала біля лампи.
Син кивнув.
Він вчився на третьому курсі, і хлопець був не дурний, тільки трохи ледачий. Міг і на бюджет вступити, трохи не вистачило балів. Навчання, звичайно, дорогувато коштувало, але нічого. Люба оплачувала зі своїх замовлень, поки виходило, але зі скрипом, бо синові то новий телефон був потрібен, то кросівки, то круті навушники. Знайти гроші на все це було важкувато. Довелося брати більше перекладів.
Люба працювала перекладачем. І все б нічого, працювала вона швидко й якісно. У замовленнях недоліку не було. Ось тільки болі в спині, які мучили вже кілька років, помітно посилилися останнім часом, і це стало по-справжньому тривожити. Важко сидіти за ноутбуком, і на тексті зосередитися важко.
— Та нічого, прорвемося, — відігнала невеселі думки Люба.
— Вась, а ти про підробіток що-небудь довідувався? — запитала Люба.
Син говорив, однокурсники підробляли, хто офіціантом, хто на складі, пакувальником, хто кур’єром.
— Це ж добре, правда? Молоді люди починають розуміти, що гроші даються нелегко, вчаться пізнавати їм ціну.
Але не тільки в педагогічній меті була справа. На ті ж навушники чи кросівки можна самостійно заробити, назбирати.
— Довідувався, — коротко відповів Вася й замовк.
Люба почекала, потім запитала:
— І що, є якась вакансія підходяща?
— Немає.
Василь відривався від екрана.
— Підлогу мити, чи що, я тобі піду? А більше нічого нема.
— Ну, поки що на керівну-то посаду навряд можна розраховувати.
І син нарешті глянув на матір.
— Я для того вчуся, щоб ганебно прибиральником працювати?
Люба не здригнулася.
— Я в свій час нянечкою в садочку працювала. Там і підлоги, і горщики приходилося мити.
— І ти хочеш, щоб я повторив твій подвиг? Позбав мене розмов про твоє героїчне минуле й про червоний диплом. Нормальні батьки прагнуть до того, щоб їхні діти жили краще, ніж вони.
— Ти хочеш сказати, я не прагну?
— Я хочу сказати, що коли треба буде, тоді й знайду підробіток, — викрикнув Вася.
— А ну. Досить. — Чоловік зняв окуляри й потер лоб.
Люба подумала, він стане на її захист, але помилилася.
— Я приходжу з роботи втомлений, як не знаю що. Ще слухати, як ви сваритеся, мушу?
Задзвонив телефон. Люба вийшла з кухні в передпокій, щоб відповісти. Син і чоловік перекинулися парою фраз і втупилися кожен у свою тарілку.
— Любушка, — це дзвонила сусідка Клавдія Сергіївна. — Мені рахунок прийшов. Ти не подивишся, за електрику щось дуже багато нарахували.
— Так, Клавдіє Сергіївно, звісно. Зараз піднімуся.
Сусідка жила поверхом вище. Хороша була, інтелігентна й самотня. Допомогти нікому. Втім, немічною не назвеш. Вік і здоров’я дозволяли і в магазин сходити, і в аптеку, і парком погуляти. Але було Клавдії Сергіївні нудно, а тому літня пані то й кликала Любу: то кота у ветеринарку допомогти віднести, то з оплатою рахунків розібратися, то ще чогось.
Люба йшла вгору сходами, морщачись від болю. Таблетка не хотіла діяти.
— Любушка, ось що тут пишуть? — запитала сусідка, коли Люба доповзла до її квартири, подзвонила й увійшла.
Вивчивши все, вона пояснила літній жінці, що так і чому.
— Точно, а ти не плутаєш? — засумнівалася Клавдія Сергіївна. — Тут ніякої пенсії не вистачить. Ще дивись, за газ принесли й за воду. І за воду щось багато.
Ця ситуація в різних варіаціях повторювалася щомісяця. Люба притулилася до стіни, щоб легше було стояти.
— Ти чого це? — Клавдія Сергіївна помітила її рух.
— Спина поболює.
— Молоді ви ще, щоб хворіти. Ось у мене, послухай-но, я якраз тобі сказати хотіла.
Люба слухала скарги сусідки, думаючи, що належить зробити ввечері. Список набирався значний, а вона ще одну статтю почати перекладати хотіла. Постійний клієнт, хороші гроші.
Сусідка говорила й говорила, поки Люба, дочекавшись паузи, не змогла сказати, що їй пора.
— Не сходиш моє-то оплатити, Любаш? Просто сил немає. До зміни погоди, мабуть. Там же, знаєш, на пошті-то черги, а мені стояти важко.
Любі теж було важко стояти. Свої рахунки вона оплачувала онлайн, якраз щоб не штовхатися в чергах, але відмовити сусідці не змогла. Затиснувши квитанцію в руці, вона повернулася до себе, намагаючись не звертати уваги на стріляючий біль у попереку.
Квартира зустріла звичною картиною. Син зачинився у своїй кімнаті. Чоловік сидів у вітальні перед телевізором. Йшла передача про тварин. Володя не дивився, грав у телефоні в гру. Телевізор працював фоном. Чоловік говорив, це його відволікає, допомагає розслабитися.
Працював він на підприємстві, яке займалося виробництвом меблів. Платили не так щоб багато, але робота стабільна й спокійна, якщо не рахувати періодичних конфліктів з колегами. Можна було б і пошукати щось інше, але Володя вважав, що від добра добра не шукають. Це раз. На новій роботі треба з нуля доводити, що ти чогось вартий. Це два. І їм же вистачає. Все нормально. Це три.
Вистачало, бо Люба заробляла більше за чоловіка. Парадокс полягав у тому, що вона сиділа при цьому вдома, а значить, з боку здавалося чоловікові, так уже точно, що він трудиться у поті чола. Кожного ранку їде на службу, кожного вечора назад, тоді як дружина відпочиває.
Робочий графік сама складає. Вставати рано не треба, у транспорті трястися чи на машині немає потреби. Ані начальства, ані заздрісних колег.
Той факт, що вставала Люба в будь-якому випадку раніше за всіх, працювала ті ж 8 годин, а то й більше, дивлячись яке замовлення, що клієнти бувають капризніші за будь-якого начальника, а окрім роботи на ній ще й домашнє господарство — у розрахунок не приймалося.
Коли свекруха одного разу запитала Любу, коли ж вона знайде нормальну роботу, скільки можна вдома сидіти? Неправильно, що Володінька один надривається. Люба від несподіванки й подиву навіть засміялася й не знайшла що відповісти. Та й чого пояснювати? Свекруха літня людина. У неї свої уявлення про життя, про те, що правильно, а що ні.
Загалом, Люба зазирнула на хвилинку у вітальню й пішла на кухню. Тарілка сина стояла на столі. Володіна — у мийці. Обоє з’їли все до крихти. Сподобалося, значить, незважаючи на те, що Вася спочатку бурчав і капризував.
Люба вимила посуд, прибрала зі столу. Біль у спині не вгамувався, і вона вирішила прийняти другу таблетку. Дивно, наче тільки днями купила упаковку, а вона вже до кінця підійшла. Час за новою йти.
Стало трохи краще, і вона повечеряла, вийшла з ванної, запустила пральну машину й побачила пропущені від сестри.
Лариса була третій рік у розлученні, виховувала доньку. Давно вже пора було залишити в минулому і зраду чоловіка, і всі його образливі слова, і гидкі вчинки, включаючи новий шлюб і неувагу до доньки. Але Лариса зациклилася, дзвонила годинами й скаржилася на життя. Знову й знову згадувала, що той зрадник сказав і зробив. Все це виснажувало. Але якщо Люба намагалася сказати, що слід відпустити ситуацію, жити далі, Лара кидалася в сльози, ображалася й говорила: «Тобі-то, що тобі добре живеш, турбот не знаєш, як сир в маслі, чоловік позитивний, все як у людей».
— Мати, ти мою футболку синю не бачила? — крикнув із кімнати син.
Останнім часом Вася взяв моду називати її не мамою, а матір’ю. Може, почув десь і сподобалося, і, може, навіть це було кумедно й сучасно, але Любі таке звертання різало слух. Хоч вона й не говорила цього й не заперечувала. Та ну, набавиться і перестане.
— Бачила, — відгукнулася Люба. — Вона на підлозі вранці валялася в твоїй кімнаті. Я її в прання забрала.
— Ну от навіщо, вона мені на завтра потрібна була. — Розлючений Вася виріс у дверях. — Вона ще чиста. Нащо ти лізеш, куди не просять? Я взагалі просив у мою кімнату без дозволу не входити. Що незрозумілого?
— Візьми іншу футболку, — терпляче відповіла Люба. — Ця висохне, випрасую, і післязавтра ти зможеш вдягти її.
— Що ти за мене вирішуєш-то вічно? Я завтра хотів, кажу ж. Ой, як набридло все. Швидше б вже звалювати від вас. — Вася розвернувся й сховався у своїй кімнаті.
Сестра знову подзвонила, і Люба, зітхнувши, прийняла виклик. Цього разу справа була не в чоловікові. Доччина вчителька у школі на зборах повела себе по-хамськи, інакше не скажеш. Сестра обурювалася голосно, багатослівно. Люба не вслухалася, у чому провинилася вчителька. Вона тихенько ввімкнула ноутбук, все щиро сподіваючись переглянути файли.
Робити цього, звичайно, не хотілося, але треба було. На годиннику майже десята — спати б лягти.
— Ти мене слухаєш там? — підозріло запитала Лариса.
— Звісно, слухаю.
— Голос щось розсіяний якийсь, наче тобі все одно. Справи нема до мене.
— Мені не все одно, Ларо, не кажи дурниць. Просто спина поболює.
— Знову! Вічно ти на свою спину скаржишся. Ти б до лікаря сходила, — сказала сестра.
— Ну так от.
Попрощатися з Ларою вдалося через півгодини. Чоловік до того часу вже ліг, син теж затих. Люба зайшла у спальню, щоб взяти в шафі шаль. Ніби від сухого тепла ставало легше.
— Ти що там возишся, а? — незадоволено запитав Володя. — Лягай, давай.
— Та мені ще дещо доробити треба. Текст ось прислали.
— Гаразд, гаразд. Тобі завтра рано вставати? — позіхнув чоловік. — Тільки тихіше там. Не грими, а то в мене сон чутливий, ти ж знаєш.
Спав він добре, але сперечатися з ним Люба не стала. Коли через дві години вона тихенько лягла з чоловіком поруч, він хропів, лежачи на спині й роззявивши рот. Люба довго вертілася, намагаючись знайти зручну позу, й у підсумку теж заснула.
Зранку, нагодувавши сніданком і провівши чоловіка й сина, Люба вирушила платити по рахунках сусідки. Заодно уточнила на всяк випадок по розрахунках, отримала підтвердження, що все нараховано вірно. Йшла вулицею, плануючи, що треба зробити найближчим часом: закінчити переклад статті, якнайшвидше відправити замовнику, приготувати вечерю, випрасувати білизну. Добре б і прибирання зробити, але це вже на вихідних. Суботи нам дані для прибирання. Так же?
У спині раптом стрільнуло так, що Люба зупинилася й зажмурилася. Здається, настільки сильно ще не боліло. Любі здалося, вона не зможе зробити більше й кроку. На щастя, недалеко стояла лавка, і Люба з труднощами, дошкандибала до неї, присіла. Таблетки залишилися вдома, та й мало вже їх. Треба купити ще. Ех, до лікаря б, звичайно. Гаразд, гаразд, ось здасть це замовлення, і точно, чесне слово, піде.
Подзвонив чоловік.
Люба відповіла й сама свого голосу не впізнала. Хрипкий, слабкий. Володя різниці не помітив.
— Потрібно зробити копії ключів від машини. Чуєш, сьогодні вранці заводився — барахлить щось. Ти дізнайся-но, де роблять. Вдома є другий ключ, віднеси, нехай виготовлять.
— А ти не можеш знайти майстерню й заїхати після роботи? Я…
— Мені шукати ніколи. Я ж працюю, взагалі-то. А заїхати після роботи? Ну як ти собі це уявляєш? Вони вже, може, закриті будуть, і затори ввечері, і втомлюся я як собака. Сьогодня у нас нарада о шістнадцятій — Громов скликає. Громов був Володиним начальником.
Пояснювати, що й вона, Люба, теж працює, не має сенсу. Чоловікові здається, що раз не треба відпрошуватися, що вдень вона сама собі начальник, то їй простіше все зробити й знайти час. Люба ніколи не заперечувала проти такої постановки питання й такого розподілу обов’язків. То невже зараз почне? Та й сперечатися сили немає. Спина болить, простіше погодитися. Знайде вона майстерню, подзвонить туди, домовиться, а під’їде, наприклад, завтра. Один день же все одно нічого не вирішує.
Поговоривши з чоловіком, Люба зрозуміла, що їй полегшало, можна продовжувати шлях. Віднесла сусідці квитанції, все пояснила. Клавдія Сергіївна бажала поговорити, але, на щастя, прийшло повідомлення від сина. І Люба, відмовляючись невідкладністю, попрощалася.
Син був лаконічний. Потрібно купити комплект для практикуму. Переведи, будь ласка, терміново. І сума не маленька.
Люба не була дурною. Вона розуміла, що, швидше за все, не комплект Васі потрібен, а щось інше знадобилося. Але у світлі вчорашньої розмови про підробітку син не ризикує відкрито прямо просити грошей на розвагу, щоб не провокувати конфлікт.
На картці були гроші, зовсім трохи, але прийдуть же за замовлення. Угу. Якщо вона відправить його найближчим часом. Готівка є. Люба відкладала по трохи на всяк випадок. То що, можна вже перевести. Перевела. Отримала сухе «ок».
Люба знайшла майстерню, домовилася на завтра, потім приготувала їжу, потім взялася прасувати, зварила солянку. Її син і чоловік обожнювали. Спина спочатку розламувалася, нова таблетка допомогла, та й шаль на попереку благотворно подіяла.
Було вже близько першої дня, коли Любі вдалося сісти за роботу. Вона розібралася з поштою, переглянула можливі замовлення, переговорила з парою постійних замовників, а потім з новим. Потім зосередилася на перекладі, але до кінця завершити статтю не встигла — подзвонила сестра.
— Нічого, корисно походити трохи, поки з нею говорю, — думалося Любі. Четверту годину вже вона сидить, не встаючи. Треба розім’ятися. Намагаючись ігнорувати біль, Люба крокувала по кімнаті й слухала, як сестра знову й знову лає колишнього, перемішуючи це з обуренням на адресу доньки, яка така саме ледащиця, як її татко, і вчительки, яка не має педагогічного підходу до дітей. А ще Лара ледве влізає в спідницю, поправилася.
— Ну, бо їсть борошняне ввечері. Ну, на нервовому ґрунті. Ти-то як?
— Нормально. Спина от тільки.
— До лікаря сходи, — перебила сестра. — Сто разів тобі говорила. Вічно ти зі своєю спиною. До речі, мені за кредит заплатити не вистачає. Підкинеш, а я ж поверну, ти знаєш.
Лариса брала гроші майже щомісяця, коли повертала, а коли й ні. Не говорила, звичайно, прямо, мовляв, не поверну. Але нила, що немає грошей, премію невиплатили. Доньці треба те й це. А де взяти? Зарплата, сльози. Колишній аліменти зі скрипом платить і копійки. У підсумку, звичайно, Люба говорила, що не треба повертати, небозі краще щось купити. Хоч на язиці вертілося, що можна було б придбати не таку дорогу модель телефону, наприклад, чи черговий кухонний агрегат взяти подешевше, не найкрутіший. Все одно ж половину функцій Лариса не використовує.
Цього разу теж хотіла сказати, що грошей дасть, але згадала, що щойно перевела синові, і рахунок практично порожній.
— Ларо, а ти, може, з кредитної картки поки заплатиш, а як зарплата буде, сама собі й повернеш?
— У якому сенсі? Ти себе чуєш взагалі? Ще один кредит, чи що, мені вішати на себе? Ну ти ж якось говорила, що там дуже зручно, без відсотків, якщо…
Лариса перебила.
— Я думала, що можна розраховувати в важку хвилину на підтримку близької людини. А ти?..
— Ну так і є. Я тобі хоч раз відмовила? Просто зараз у мене немає.
— У тебе чоловік є, а я… А я одна колочуся. У тебе ж вільні гроші. Я віддала б, як завжди.
— Лар, послухай, почекай, будь ласка, кілька днів. Я отримаю й дам.
— Банк, до твого відома, чекати не буде, — холодно відповіла сестра. — Гаразд, забудь, викручуся.
І відключилася.
Люба спробувала передзвонити, але Лариса не відповіла. Відчуваючи себе обпльованою, Люба пішла у ванну й довго плакала, намагаючись виплакати й образу, й гіркоту, й біль у спині, який накочував хвилями.
Чому Лариса так несправедливо? Правильно кажуть: «Один раз зроби — приймуть як належне. Один раз відмови — станеш ворогом на все життя».
— Та нічого, вони ж сестри, помиряться.
Заспокоївшись трохи, Люба повернулася до роботи.
Ввечері близько десяти вона нарешті змогла відпочити. І замовлення відправила, отримавши обіцянку перерахувати гроші протягом доби, і родину вечерею нагодувала, і на кухні прибрала. Син пішов до друзів. Чоловік додивився передачу й ліг. Сестра так і не побажала говорити з нею, хоча Люба відправила повідомлення з вибаченням і сказала, що гроші їй перерахують і вона одразу дасть Ларисі.
— Швидше б уже скінчився цей жахливий день, — думала Люба. Бувають такі дні. Їх просто треба пережити.
Наступний ранок котився по накатаній. Сніданок, проводи чоловіка й сина, домашні справи. Спина не боліла, і настрій у Люби був відмінний. Прийшов переказ, і вона одразу переслала половину сестрі. Та, мабуть, відтаяла, написала: «Дякую, сестричко». Подзвонила Клавдія Сергіївна, попросила купити їй картоплі. Нести важко, тяжкості піднімати не можна.
— Ти, Любаш, підеш у овочевий-то? Візьми мені одразу кілограма три чи чотири, щоб уже потім сто разів тобі не ходити.
Люба якраз-таки збиралася в господарський магазин і в майстерню з ключем. Так що пообіцяла сусідці, що сходить і купить на зворотному шляху.
Як пишуть у романах, ось тоді-то все й сталося. Підходячи до прилавку в овочевому магазині, Люба й уявлення не мала, чим все завершиться.
Купивши картоплю, а в додаток цибулю, моркву й помідори, підняла сумку й, мабуть, нагнулася різко чи повернулася незграбно, і, може, звичайно, уявила, але почула клацання. Або хрускіт. Після чого ноги підкошилися, і Люба гепнула на підлогу, розуміючи, що не може встати.
Далі був кошмар: метушня, крики продавщиці, мерехтіння облич, біль, який затьмарював розум і не давав нормально мислити, сирена швидкої, лікарі, ноші, по підлозі котилася картопля.
Прийшла до тями Люба вже у лікарні. У палаті, крім неї, лежали три людини. На стільчику прилаштувалася сумка. Лежати було жорстко, але зате нічого не боліло. Підійшовши лікар пояснив, що сталося зміщення хребта. Ну, якось далі що Люба не запам’ятала. Це роками давало фонову біль, яка наростала, поки в результаті невдалий рух не викликав критичний зсув.
— Мене паралізує, — ледве вимовила перелякана Люба.
— Ні, що ви, слава Богу, все не настільки серйозно. Кілька днів суворого постільного режиму на жорсткому щиті. Ми вводимо вам сильне знеболювальне. Треба зняти запалення. Ну а потім ми вас випишемо. Будете носити корсет приблизно місяць. І завжди, все життя, слід себе берегти. Рекомендації отримаєте.
Лікар пішов, подавши Любі на її прохання телефон. Три пропущені. Усі від Клавдії Сергіївни, що бажала знати, де носить Любу з її картоплею. Дізнавшись, що сталося, старенька розкудахталася, розпереживалася, запитала, чи не треба чого, але тут же попередила, що до лікарні прийти не зможе. Далеко, важко, і Люба ж все одно скоро випишиться.
Люба й не очікувала, що сусідка стане її відвідувати. Хоча щодо далекувато… ну, як сказати, лікарня у кількох зупинках від їхнього будинку, а Клавдія Сергіївна вела досить активний спосіб життя. По місту переміщалася часто. Ну та гаразд. Скоро її відвідають рідні. Потрібен халат, усілякі там побутові речі. Поїсти б чогось смачненького. Та й важко ж не вставати, лежати годинами. Потрібна допомога. Родичів пускали вільно. Люба уточнила: «Нянечок не напасешся».
Подзвонила чоловікові, синові й сестрі. Ніхто не взяв трубку. Чоловік написав, що зайнятий і не може говорити. Син не написав взагалі нічого. Сестра передзвонила через годину, дізналася, що до чого, поспівчувала.
— Я до школи їду, доньку забирати. Я не зможу сьогодні приїхати, але завтра приїду, точно привезу, що треба буде.
Чоловік подзвонив ввечері, повернувшись з роботи, виявивши пусту квартиру й відсутність вечері. Дізнавшись, що сталося, засмутився, звичайно, пообіцяв все принести завтра. Адже сьогодні відвідування закінчилися.
— Ти ж потерпиш.
Люба пообіцяла потерпіти. Їй уже все одно видали лікарняний халат і нічну сорочку. Поїла їй через трубочку сусідка по палаті. Вечерю принесли, дозволили їсти напівлежачи, припіднявши ліжко. Знову ж сусідка по палаті допомогла.
П’ять наступних днів, поки лікарі не дозволили Любі вставати, одягаючи корсет, були, знову ж таки, як пишуть у романах, найдовшими в її житті. І не тільки тому, що лежати практично нерухомо — це важке випробування, але й тому, що Люба багато чого усвідомила. А головним серед усього іншого було ясне розуміння, що вона, виявляється, і не людина зовсім, а функція.
Дружина, мати, сестра, сусідка, готова прийти на допомогу. Працівник, побутовий робот. Машина для заробляння грошей, паличка-виручалочка, прислуга, жилетка, щоб поплакатися, банкомат, психолог і соціальний працівник в одній особі. Де в цьому переліку сама Люба? Справжня жива жінка, кохана й бажана, співрозмовниця й партнерка, подруга, зрештою, теж слабка людина, яка має право на підтримку й турботу.
Люба не могла згадати, коли робила щось для себе особисто. Купувала, бо їй щось сподобалося: дрібниця, цяцянка, гарна тряпинка, а не те, що допоможе виконувати роботу чи пристойно виглядати й робити сприятливе враження на оточуючих. Коли вона подорожувала, бувала в театрі, коли сиділа в ресторані з коханим чоловіком і ловила на собі його захоплений погляд… Вона всім кругом була винна. А що ж винні їй? Як виявилося, ніхто. Нічого.
Сестра Лариса відвідала один раз, та й то, як завжди, вивалила купу скарг, у тому числі й на безгрошів’я. Здається, найбільше Лару цікавило, коли ж Люба буде в строю, щоб у черговий раз у неї позичити.
Син подзвонив двічі, і обидва рази, щоб запитати, де лежить те й це. Чоловік відвідав тричі. Він був готовий купити, передати, повздихати. Він присів на стілець біля Люби й запитав, як вона. Похитав головою, пожалів. Коли дізнався, що потрібно подати, нагодувати, прибрати за нею, став посилатися на зайнятість, на слабке серце, нараду, навантаження й взагалі. Люба його не винуватила, така уже людина. Всі вони, як і Клавдія Сергіївна, чекали. Їм було погано й незручно без Люби. Тільки от Люба зрозуміла, що страждають вони зовсім не тому, що нема поруч її як такої — сорокарічної жінки з зеленими очима й каштановим волоссям, яке почало сивіти, — а Любиної функції, яка має перестати валяти дурня й повернутися до своїх безпосередніх обов’язків.
Вони ніби й жаліли її, й співчували, і навіть, напевно, любили. Але в цьому було щось сильно нагадувавше роздратування.
Роботодавці й замовники у цьому сенсі були чесніші. Вони висловлювали жаль, бажали найшвидшого одужання й відкрито цікавилися термінами, коли Люба зможе приступити до роботи.
Через тиждень Любу виписали. Вона швидко йшла на поправку, могла ходити й рухатися. Повернувшись додому, вдихнула знайомий запах, постояла хвилинку у передпокої. Як все звично, як мило й дорого, але нічого не поробиш.
Ввечері чоловік знову подзвонив, як тоді, у лікарню, здивувався, що квартира знову пуста й вечерею не пахне.
— Тебе не виписали, чи що? — схвильовано запитав Володя.
— Ти не хвилюйся, — відповіла вона. — Виписали, але більше я там жити не буду.
— У якому сенсі?
— Я від тебе пішла, Володю.
— Як так? Це чому ще? — приголомшено запитав він.
Але Люба не відповіла. Вона продовжувала:
— Жити я поки буду в маминому домі.
Точніше, це була дача, яку колись будував ще батько, рано пішовший із життя. Тепла цегляна дача в селищі на березі озера. Мама жила там півроку й взимку теж часто приїжджала, поки не померла шість років тому. Володя умовляв дружину продати будинок, але Люба все відмовлялася, як виявилося, не дарма.
— І ти от нас так запросто, без жодної причини візьмеш і кинеш, а… син? — розгубився Володя.
— Ви мене давно вже першими кинули, — незрозуміло відповіла Люба.
І Володя, звичайно, не зрозумів.
— А син-то? — перепитав він. — Що скаже?
— Я не думаю, що він помітить мою відсутність, — усміхнулася Люба. — А якщо серйозно, Володю, йому двадцять років, він доросла людина, зрозуміє й переживе.
— Лариска, твоя, дзвонила, каже: «Ти трубку не береш».
— Не беру, — погодилася Люба. — Буду готова — поговоримо. А поки не хочеться.
— Не хочеться? Та ти ж для неї завжди навиворіт виверталася.
— І зауваж, не тільки для неї, — сухо сказала Люба.
Володя помовчав, а потім тихо промовив:
— Ти дивна, у сенсі, говориш якось дивно. Холодно, чи що? Ти невже… ти точно вирішила? Ну чому? Що я зробив такого?
— Пізніше обговоримо. Можливо, а може ти сам зрозумієш. А взагалі, так, я вирішила. Абсолютно точно вирішила. Ти прости, мені зараз відпочити треба. Бувай, Володю.
Він стояв, слухав тишу й не в силах був відвести телефон від вуха. Намагався усвідомити, що життя переломилося навпіл і що цей злам уже не виправити, не зростити. Прийняти це було неможливо, але Люба, його надійна, звична, розумна, правильна й порядня Люба, схоже, не залишила йому вибору. Володя питав себе: «Як же це сталося, коли все почало мінятися?» І не міг знайти відповіді. Так і стояв, а телефон мовчав. І були в цій мовчанці порожнеча й обреченність.
