— Ви бачите в них лише сморід і проблему, а я бачу душі, які зрадив цей жорстокий світ! Кожна ця кішка — це моє розбите серце, і я не дам вам їх розтоптати!
Тетяна завжди вважала себе людиною раціональною. Коли вона підписувала договір оренди на затишну двокімнатку в старому центрі, її підкупили високі стелі, вид на каштани та неймовірно низька ціна. Рієлтор відводив очі, шепочучи щось про «старий житловий фонд», але Тетяна, засліплена перспективою жити в історичному районі, не звернула на це уваги.
Правда наздогнала її на третій день. Коли спека піднялася до тридцяти градусів, під’їзд почав «говорити». Це був не звук, а запах — щільний, їдкий, майже фізично відчутний аромат аміаку, старої валеріанки та немитої котячої шерсті. Він просочувався крізь щілини дверей, окутував сходові марші й, здавалося, вбирався прямо в шкіру.
— Це неможливо, — задихаючись, шепотіла Тетяна, затуляючи ніс хустинкою. — Я живу в гігантському лотку.
Джерело «аромату» знаходилося поверхом вище. У квартирі №12 мешкала Анна Іванівна — тиха, маленька жінка з очима, сповненими вічної скорботи. Вона була місцевою легендою. За десять років вона перетворила свою малогабаритну оселю на «ковчег». Кількість котів там не знав ніхто, але сусіди, які мали нещастя бачити відкриті двері під час винесення сміття, клялися, що бачили не менше пів сотні хвостів.
Тетяна, ледь не втрачаючи свідомість від чергової хвилі смороду, набрала номер своєї найкращої подруги Юлії. Юлія була відомою зооволонтеркою, жінкою з характером загартованої сталі та серцем, яке билося в ритм із лапами всіх безпритульних псів міста.
— Юль, я в пеклі, — почала Тетяна без передмов. — Тут не просто коти. Тут ціла екосистема. Сусіди вже збирають підписи, щоб викликати «спецслужби». Вони налаштовані радикально. Кажуть, що якщо пані не віддасть тварин добровільно, вони вирішать питання своїми методами. Я боюся, що тут буде біда. Котів треба рятувати.
Юлія приїхала через годину. На відміну від Тетяни, вона не морщила ніс. Вона знала: за кожним таким «збиральництвом» стоїть не зла воля, а глибока психологічна травма та дефіцит людської близькості.
Біля дверей Анни Іванівни вже стояв натовп. Сусіди — розлючені, змучені безсонням та смородом — вимагали «припинити цей цирк».
— Виносьте їх по одному, або ми викличемо поліцію і санепідемстанцію! — кричав один із мешканців. — Нам байдуже, куди вони подінуться, головне — щоб тут було чисте повітря!
Юлія рішуче пішла у натовп.
— Тихіше, панове. Ви хочете результату чи просто хочете покричати? — її голос звучав так впевнено, що люди мимоволі замовкли. — Тетяно, йдемо всередину. Якщо вона нас впустить.
Анна Іванівна довго не відчиняла. Вона боялася. Вона звикла до агресії, до прокльонів, до погроз. Для неї весь світ був ворогом, який хоче відібрати її «діток». Але Юлія почала говорити через двері — не про закони і не про сморід, а про те, що рудий кіт на балконі виглядає дуже кволим і йому потрібна допомога лікаря.
Двері відчинилися на вузьку щілину. Тетяну ледь не збило з ніг хвилею запаху, але Юлія спокійно зайшла всередину.
Усередині панував сутінок. Коти були всюди: на шафах, під столами, на підвіконнях, на голові самої господарки. Анна Іванівна стояла посеред захаращеної вітальні, стискаючи в руках стару ковдру.
— Я знаю, чого ви прийшли, — затремтіла вона. — Ви такі самі, як вони.. Ви, волонтери, тільки на картинках добрі! А насправді ви заробляєте на бідних котиках мільйони! Збираєте донати, а потім викидаєте бідолашних тварин на помийку або здаєте на досліди! Це всі знають! Мені по телевізору казали!
Тетяна хотіла заперечити, обуритися цій темряві та неосвіченості, але Юлія м’яко поклала їй руку на плече. Вона підійшла до Анни Іванівни і взяла її за руку.
— Ганно Іванівно, подивіться на мене. Я не збираю мільйони. Я маю тільки величезні борги у ветклініках. Бо лікую таких, як ваш смугастик у кутку. Ви любите їх?
— Більше за життя! — вигукнула жінка.
— Тоді чому вони у вас так хворіють? — тихо запитала Юлія. — Ви бачите їхні очі? У них вірус. Вони не доживуть до весни в цій тисняві. Ваша любов стала для них в’язницею, де немає ліків, де немає сонця, де тільки хвороби і голод. Ви хочете бути їхньою рятівницею чи їхньою погибеллю?
Ці слова влучили в ціль. Психологічна броня жінки почала тріщати. Вона не була злою. Вона була самотньою, не дуже розумною, заляканою чутками з інтернету жінкою, яка намагалася заповнити порожнечу в серці живими істотами.
Переговори тривали шість годин. Юлія та Тетяна малювали Ганні Іванівні майбутнє: кожен кіт отримає паспорт, щеплення, окреме ліжко в новому домі. Вони обіцяли надсилати фотозвіти. Вони обіцяли, що вона зможе приходити в гості до тих, кого прилаштують неподалік.
Найважчим було переконати її віддати «першу партію» — найслабших.
— Якщо я віддам хоч одного, я їх зраджу, — плакала Анна Іванівна.
— Якщо ви їх не віддасте, сусіди почнуть діяти своїми методами вже завтра вранці. І тоді ніхто не буде розбиратися, хто хворий, а хто здоровий, — жорстко, але правдиво сказала Тетяна.
Зрештою, під вечір, перші двадцять переносок почали виносити з під’їзду. Сусіди, які чекали на «жорстоку розправу», стояли мовчки. Вони бачили втомлену Юлію, заплакану Ганну Іванівну і Тетяну, яка, забувши про свій манікюр, допомагала вантажити тварин у волонтерський бус.
Радикальні плани сусідів розчинилися в моменті спільної дії. Хтось навіть виніс пляшку води для волонтерів, хтось допоміг тримати двері ліфта.
За два тижні квартиру №12 було не впізнати. Волонтери допомогли Ганні Іванівні провести дезінфекцію. Тетяна домовилася з клінінговою компанією. У Ганни Іванівни залишилося лише троє котів — за законом і за силами. Решта роз’їхалися по притулках та нових родинах.
Тетяна нарешті змогла відчинити вікна у своїй новій квартирі. Запах аміаку зник, поступившись місцем аромату каштанів та свіжої випічки з пекарні за рогом.
Юлія сиділа у неї на кухні, втомлено попиваючи чай.
— Знаєш, Тань, — сказала вона, — найскладніше в зооволонтерстві — це не тварини. Тварини вдячні. Найскладніше — це люди. Їхня самотність смердить гірше за будь-який котячий лоток. І поки ми не навчимося лікувати людей від ізоляції, такі «переповнені ковчеги» з’являтимуться знову і знову.
Тетяна глянула на стелю. Згори було тихо. Ганна Іванівна більше не збирала душі — вона вчилася жити з трьома щасливими хвостами. Конфлікт вичерпався не силою, а розумінням того, що за кожною «ненормальною поведінкою» стоїть крик про допомогу.
