— Ви дивитеся на ці стіни й бачите лише квадратні метри та ринкову вартість? Який сором! Я тридцять років грала кохання на сцені, щоб у власному домі побачити цю нікчемну драму про жадібність! Ви хочете розділити цей будинок? Добре! Але пам’ятайте: коли ви розділите це гніздо навпіл, ви розділите моє серце. І я обіцяю вам — якщо ви не навчитеся бути братами, я перетворю цей фінал на таку трагедію, що вам і не снилася!
Прірва між братами розверзлася не за один день, але за три роки мовчання вона стала глибшою за Маріанську западину. Максим і Дмитро, які колись ділили один велосипед і потайки від батька цупили яблука в сусідському саду, тепер стали абсолютно чужими людьми.
Максим, старший, звик мислити категоріями цифр та активів. Він побудував бізнес-імперію з нуля і щиро вважав, що має першочергове право на дачу. «Я десять років оплачував комунальні рахунки, я купував ліки батькові, я дав гроші на нову покрівлю, поки ти витав у хмарах!» — кидав він братові при останній зустрічі. Для нього дача була справедливою компенсацією за фінансові вкладення.
Дмитро ж, вільний художник із вічно забрудненими фарбою пальцями, бачив світ інакше. Він не мав мільйонів, але він мав час. «Я був поруч, коли тато помирав. Я малював його портрети, я слухав його байки, поки ти заробляв черговий мільйон у своєму скляному офісі!» — відбивався він. Для Дмитра дача була храмом пам’яті, місцем натхнення, яке неможливо виміряти грошима.
Елеонора Аркадіївна дивилася на цей сімейний розкол із болем, який не зміг би передати жоден Шекспір у своїх найчорніших трагедіях. Вона бачила, як її хлопчики перетворюються на запеклих акціонерів компанії під назвою «Спадщина», втрачаючи при цьому останню краплю людського тепла. Одного похмурого ранку обидва сини отримали ідентичні листи.
Елеонора, як справжня прима старого гарту, обожнювала ретро-стиль — у ньому було більше ваги та фатальності, ніж у короткому месенджері. Текст був лаконічним: «Терміново приїзди на дачу. Стан критичний. Потрібна твоя допомога. Мама».
Коли брати майже одночасно загальмували біля воріт, ледь не зіткнувшись бамперами своїх автівок, вони навіть не кивнули один одному. Обидва вилетіли з машин і забігли в будинок, важко дихаючи. Те, що вони побачили у вітальні, змусило їхні серця похолонути. У кімнаті панувала гнітюча напівтемрява, штори були щільно засунуті, а повітря було густим і важким від задушливого запаху валеріани, ладану та якихось специфічних аптечних крапель.
На старому дерев’яному шезлонгу, загорнута в масивний оксамитовий плед темно-вишневого кольору, нерухомо лежала Елеонора Аркадіївна. Біля неї, наче жалобна тінь, сиділа її давня подруга — колишня гримерка театру, тітка Клава. Її обличчя, майстерно підмальоване під вираз глибокої скорботи, виглядало так, наче вона щойно бачила привидів усіх колишніх режисерів.
— Мамо! Боже мій, що сталося?! — Максим першим кинувся до шезлонгу, відштовхнувши антикварний столик. Його обличчя, зазвичай кам’яне, здригнулося від справжнього жаху. — Лікарів викликали? Швидку? Чому ви сидите в темряві?! — закричав Дмитро, намагаючись пробитися до матері з іншого боку, ігноруючи присутність брата.
Елеонора повільно, наче з неймовірним зусиллям, відкрила очі. Її обличчя було мертвотно-блідим (дякувати професійній пудрі марки «Театр», яка лягала ідеально рівним шаром), а губи здавалися безкровними. Голос її був ледь чутним шепотом, що змушував братів нахилятися нижче.
— Мої хлопчики… нарешті ви вдвох… — прошепотіла вона, важко дихаючи. — Не треба лікарів. Вже пізно для медицини. Серце не обдуриш… Юрист… покличте юриста. Він там, у кабінеті… чекає на останню формальність.
З кабінету батька, де колись пахло люльковим тютюном, вийшов молодий чоловік у суворому чорному костюмі з похмурою фізіономією та шкіряною течкою під пахвою. Насправді це був Сашко, актор-початківець, якому Елеонора пообіцяла роль у своєму майбутньому бенефісі, якщо він зможе бездоганно зіграти роль «сухого, позбавленого емоцій нотаріуса».
— Панове, — голос «юриста» був монотонним і холодним, як надгробна плита. — Ситуація делікатна. Ваша мати прийняла остаточне і безповоротне рішення. Оскільки ви протягом трьох років не змогли знайти порозуміння щодо цього майна, а її здоров’я більше не дозволяє витримувати ваші постійні чвари та судові погрози, вона вирішила… передати дачу державі. Тут буде створено дитячий притулок для сиріт. Документи готові. Прямо зараз мені потрібні ваші підписи як офіційних свідків того, що ви ознайомлені з її останньою волею і не маєте заперечень.
— Як це — державі?! — Максим аж підскочив на місці, наче його вдарило струмом. — Це ж наше родинне гніздо! Тут дід власноруч садив дуби! Тут кожна цеглина — це історія нашої родини! Мамо, ти не можеш так вчинити через якусь сварку!
— Мамо, ти з глузду з’їхала від хвороби?! — Дмитро схопився за голову, бігаючи по кімнаті. — Який притулок? А мої картини? А майстерня тата? Ми… ми ж обов’язково домовимося! Обіцяю!
— Ви три роки «домовлялися», любі мої, — раптом подала голос гримерка Клава, вкладаючи в інтонацію стільки драматизму, що вистачило б на весь репертуар театру імені Франка. — Вона через вас ночами не спала, подушка щоранку була мокра від сліз! Серце вже як стара ганчірка — висіло на волосині! А ви все метри ділили, наче собаки за кістку. Підписуйте вже, і хай тут будуть чужі діти, раз рідні поводяться так ницо.
Брати завмерли і вперше за довгі місяці подивилися один одному прямо в очі. У цьому погляді не було колишнього гніву чи підрахунків. Там був спільний, дитячий розпач перед обличчям остаточної втрати чогось набагато більшого за нерухомість.
— Максе… — тихо, майже по-дитячому сказав Дмитро. Його голос тремтів. — Давай я просто відмовлюся від своєї частки. Забирай усе собі, оформлюй на себе, продавай — мені байдуже. Тільки нехай вона залишиться в родині. Нехай мама заспокоїться. Я буду приїздити просто в гості… якщо дозволиш.
— Ні, Дім, — Максим опустив голову, і його плечі здригнулися. — Це я був довбнем. Ти тут малював, ти пам’ятаєш, як тато вчив нас вузли в’язати на веранді. Ти тут кожну дошку знаєш по запаху. Забирай ти. Я куплю собі іншу дачу, а ця має бути твоєю. Я просто… я просто хочу, щоб мама одужала. Щоб ми знову могли сісти за цей стіл без адвокатів.
Елеонора Аркадіївна, спостерігаючи за цією сценою крізь ледь прикриті вії, відчула, як до горла підкочується справжній клубок. Сценарій спрацював. Час було виходити на фінальний монолог.
Вона раптом, одним різким і впевненим рухом, сіла на шезлонгу. Блідість миттєво зникла, на щоках з’явився здоровий рум’янець (акторська кров заграла), а голос став таким звучним і владним, що кришталеві підвіски на люстрі ледь чутно задзвеніли.
— Браво! — вигукнула вона, енергійно плескаючи в долоні. — Браво, мої любі хлопчики! Це була ваша найкраща сцена за всі три роки! Максим, за щирість і готовність віддати активи ставлю тобі тверду вісімку. Дмитро, твоя самопожертва була просто геніальною — чиста десятка!
Брати заціпеніли, наче перетворилися на соляні стовпи. «Юрист» Сашко з помітним полегшенням зняв окуляри і почав витирати піт із чола, а гримерка Клава тріумфально посміхнулася.
— Мамо… — Максим почав повільно багряніти, усвідомлюючи масштаб маніпуляції. — Це що… це все був жарт? Ти насправді здорова?
— Це не жарт, дорогий мій бізнесмене. Це висока режисура, — Елеонора легко встала, скинувши оксамитовий плед, наче королівську мантію. — Ви три роки мучили мене своєю мовчанкою та цими судами. Мені довелося поставити цей спектакль і найняти актора, щоб ви нарешті згадали, що ви — брати, а не конкуренти на ринку нерухомості! Мені потрібні були не ваші підписи, а ваші серця, які ви заховали під товстим шаром паперів та образ.
— Ти нас налякала до смерті! У мене ледь у самого інфаркт не стався! — вигукнув Дмитро, але в його голосі вже чувся не гнів, а дике, істеричне полегшення.
— Страх — чудовий очищувач душі від застарілої іржі, — Елеонора підійшла до них і міцно обійняла обох за плечі, притягуючи до себе. — Дача не відходить державі. Вона залишається моєю, поки я жива, а потім — вашою спільною. І якщо я ще хоч раз почую про «частки», «внески» чи «права власності», наступна вистава буде справжньою трагедією з вигнанням обох принців із королівства без права повернення!
Того вечора на терасі дачі вперше за три довгі роки було чути сміх, а не крики. Максим та Дмитро, закотивши рукави сорочок, самі розпалили мангал, обговорюючи не юридичні тонкощі спадщини, а те, як вони колись в дитинстві будували тут курінь і як Максим впав із тієї старої яблуні.
Елеонора Аркадіївна сиділа в своєму улюбленому кріслі-гойдалці, повільно попиваючи ароматний чай із бергамотом. Вона знала, що це була її найважливіша роль. Не в професійному театрі, не перед сотнями глядачів, а тут, на цій веранді, перед двома найважливішими людьми в її житті.
— Знаєш, мамо, — сказав Максим, підходячи до неї з тарілкою шашлику. — Ти все-таки велика актриса. Навіть Сашка-юриста я майже купив.
— Я не тільки актриса, синку, — посміхнулася Елеонора, дивлячись на зірки, що почали з’являтися над їхнім садом. — Я просто мати, яка терпіти не може поганих фіналів у своїй власній п’єсі. У моєму домі завіса впаде тільки тоді, коли всі будуть щасливі.
Брати перезирнулися, посміхнулися один одному і разом пішли до столу. Спектакль закінчився. Почалося справжнє життя, де десять сантиметрів землі чи старий будинок не варті жодної хвилини самотності.
