— Ви хто? Я вас раніше не бачила. Це через вас стало погано Клавдії Михайлівні?
— На жаль, не знаю, як звати ту жінку. Та я й гадки не мав, що вона так на мене відреагує. Просто хотів дещо запитати. І от зараз розумію, що я за адресою.
— Алло, — Катя злякано схопила трубку. Вона не любила і боялася нічних дзвінків з незнайомих номерів. Їй так телефонували всього двічі. Перший раз, коли не стало мами. Другий, — коли не стало її чоловіка.
— Катерино?
Жінка відчула, як похололи долоні. Розум кричав: «Скажи, що помилилися номером. Лягай спати. Це не тобі».
— Так, слухаю вас.
По спині тоненькою струмочкою потекла вода. «Катерино, вибачте, не знаю, як вас по батькові. До нас у лікарню привезли Клавдію Михайлівну Васильєву, і вона попросила повідомити вам про це».
У Каті задзвеніло в голові. Це її свекруха. Єдина близька людина, яка залишилася у неї.
— Що з нею? Скажіть, що з нею? Де вона? Я зараз приїду.
— Та постривайте, не хвилюйтесь. Вона в кардіології. Серце. Зараз у реанімації, і вас до неї все одно не пустять. Стан тяжкий, але стабільний. Тож приїжджайте, а краще зателефонуйте дня через два. Все буде добре. Не плачте ви так.
На тому кінці відключилися, а Катя ще довго не могла заспокоїтися. Як же так? Клавдія Михайлівна міцна жінка. Саме вона підтримувала невістку, коли не стало Микити. Хоч мало бути навпаки. А тут і на серце вона ніколи не скаржилася. Що сталося, що такого трапилося, що у сильної жінки, прихопило серце?
Катя витерла сльози та рішуче вилізла з ліжка. Заснути тепер вона не зможе однозначно. У лікарні, ну, звичайно ж, є черговий лікар, і він їй усе розповість. І взагалі, може, свекрусі щось потрібно: попити, переодягтися. Катерина гарячково збиралася. Але, звичайно, Клавдія Михайлівна влітку аж до самих морозів жила на дачі. Катя дуже любила до неї їздити. Все рівними грядками росте, все доглянуте. Можна прямо з грядки з’їсти що-небудь, і це все буде неймовірно смачно.
Медсестра з докором подивилася на Катю.
— А я чомусь була впевнена, що ви приїдете. Я ж сказала вам: пацієнтка в реанімації, вас все одно туди не пустять.
— Але лікар, лікар-то є, з ним можна поговорити.
— З лікарем розмовляють удень.
Катя рішуче сіла на стілець.
— Я нікуди не піду, поки з ним не поговорю. І взагалі, їй же щось потрібно.
Медсестра похитала головою.
— Зараз їй точно нічого не потрібно. Єдине, коли її привезли, вона, наче в маренні, повторювала, що не полила помідори, і тепер вони всі загинуть. Сідайте тут і щоб нікуди. Запитаю у лікаря, чи зможе він до вас підійти.
Лікар прийшов, але нічого нового не сказав. Медсестра все передала правильно. Поки нічого не потрібно. Ну, 2-3 дні точно. А потім зателефонуйте на пост, і вам усе скажуть. Катя дивилася на нього зі сльозами.
— Лікарю…
— Не переживайте, жінка вона міцна. Гадаю, все буде добре. Мабуть, якась подія сильно вразила її. Знаєте, от так в один момент ось серце й отримало такий удар.
Катя вийшла з лікарні. Медсестра говорила про те, що свекруха переживала за город. Значить, вона має поїхати на дачу й придивитися там за усім. Візьме кілька днів відпустки й усе приведе там до ладу. Раніше треба було думати, та невже так складно поїхати допомогти літній жінці?
Катя ступала до дому й лаяла себе, на чому світ стоїть. Ну як вона так? Клавдія Михайлівна їй не чужа. Стосунки в них завжди були добрі. І сина вона дуже любила, і Катю одразу прийняла. А в Микити з матір’ю взагалі були дуже теплі й довірливі стосунки. Вони були, як друзі, піджартовували один з одного, багато сміялися. Але коли Клавдія Михайлівна якось підхопила запалення легенів, Микита кинув усе й сидів у лікарні, поки лікар не сказав, що все гаразд. Так само й його мама. Якщо Микита тільки раз трубку не взяв, у Клавдії Михайлівни одразу паніка. Але треба визнати, що при всій своїй любові до сина вона не була задушливою чи надто нав’язливою.
На вулиці вже почався ранковий рух, коли Катя нарешті зібрала сумку. Вона із задоволенням зітхнула й взялася за телефон. Зараз зателефонує начальнику — і можна вирушати. Їй ще майже півгодини трястися до дачного селища. Машина в Каті була. Микита купив якраз перед тим, як відійшов у засвіти. Але після того, жінка жодного разу не змогла змусити себе сісти за кермо.
Дача начебто навіть зажурилася. Катя підбадьорливо усміхнулася будиночку.
— Не сумуй, усе буде добре.
Як завжди, у Клавдії Михайлівни все було в порядку. Катерина пройшлася двором — все випалено, все цвіте. Зараз вона польє квіти у вазонах, а все інше — ближче до вечора, як сонце сідатиме. Так її навчала свекруха, коли Катя все ж таки добиралася до неї на дачу.
— Катюш, це ти?
Жінка обернулася. До неї поспішала, здавалося, сусідка по ділянці свекрухи.
— Так, здравствуйте.
— Здрастуй, Катенько. А що там із Клавою? Я того дня за продуктами до міста їздила, приїхала, а Клаву вже забрали.
— Серце, але лікар каже, що все буде в порядку. Сказав, ніби щось у неї сталося.
— Ой, та що у неї може статися? Тут завжди тихо було. А хто швидку викликав?
— Не знаю, думала, ти знаєш.
— У нас тут всі у ці дні до міста їздить. Пенсію ж отримали, потрібно комунальні сплатити, продукти купити.
Катя зітхнула. Схоже, з’ясувати, що ж таки трапилося, не вийде. Вона розібрала речі, приїхала сюди на тиждень, і пішла на вулицю, щоб полити квіти. Коли Клавдії Михайлівні стане краще, вона має бути задоволена. Колись цей будинок не був таким гарним. У ньому свекруха народилася й жила. Потім виїхала у місто, а тут залишалися батьки. Якийсь час дім стояв пусткою, а вже потім, коли Микита став дорослим, вони його повністю перебудували, переробили. І зараз це був, звичайно, невеликий, але сучасний, гарний дім.
Катя взяла відро, пам’ятала, що квіти поливати потрібно теплою водою. А після поливу вирішила, що треба поповнити запаси, і рушила до колодязя. Вона тільки нахилилася, щоб взяти відро з ланцюга, як почула:
— Можна вам допомогти?
Катя швидко випрямилася. Голос належав чоловікові. Вона обернулася, в очах потемніло. Перед нею стояв Микита.
— Що з вами? Та що ж таке?
Катя розплющила очі. Чоловік схилився над нею й злякано дивився.
— Дивні тут люди: що не прийду, одразу всі падають. Вам швидку викликати?
Зараз Катя розуміла: це не її чоловік. Трохи інші очі. Нема того зуба, який у Микити був трохи кривим. Ще щось… Швидше за все, двійник. Але дуже вдалий двійник.
— Ви хто? І чого так схожі на Микиту?
— На Микиту? Так, це стає цікавим. Давайте-но я вам допоможу встати.
Катя підвелася, відтрусила штани.
— Ви хто? Я вас раніше не бачила. Це через вас стало погано Клавдії Михайлівні?
— Це через мене стало погано тій жінці? На жаль, не знаю, як її звуть. Та я й гадки не мав, що вона так на мене відреагує. Просто хотів дещо запитати. І от зараз розумію, що я за адресою.
Катя показала на дім.
— Заходьте, а то якщо вас побачать сусіди, теж можуть попадати в непритомність.
— Я так сильно на когось схожий? Скоріш за все, на ту людину, яку я й шукаю. А чого всі так реагують?
— Ви схожі на мого чоловіка, на сина Клавдії Михайлівни. Його не стало два роки тому.
Чоловік на секунду завмер.
— Не може бути. Я так сподівався, що ми зустрінемося.
Катя зайшла в дім, мовчки зробила чай йому й собі, сіла за стіл.
— Якщо ви мені зараз нічого не поясните, я просто зійду з розуму.
Гість зітхнув.
— Я й сам усе це не так давно дізнався, став піднімати архіви. Можу вам розповісти те, що на даний момент знаю сам. Звичайно, я думав, що тут щось зможу прояснити, але тепер не впевнений. Схоже, у вашої свекрухи не запитаєш нічого.
— Запитаємо, але трохи пізніше.
— Отже, коли мені виповнилося 27, мама моя захворила. А потім розповіла мені, що не рідна. Розповіла, що 27 років тому її привезли в пологове — її та ще двох. Вони надійшли одночасно. Одна була молода дівчинка, виношувала близнюків, ще одна жінка із села — та моя мати. І от у моєї матері й у тієї жінки був дуже важкий стан. Привезли їх тому раніше терміну, і на гарний результат мало хто сподівався. Все сталося так, як і мало статися. І в тієї жінки, і в моєї мами не вийшло привести у світ здорових дітей. Мама ще нічого, а та жінка ледь сама живою залишилася. У неї був хлопчик, у мами теж. А потім через день до неї в палату прийшла та сама дівчина, яка народила двох здорових близнюків. Вона плакала, благала забрати її синів, бо їй було не впоратися. Хлопець залишив її, а родичів у неї не було. Не можу сказати, як вони все це вирішили, але з пологового й та жінка, і моя мама вийшли з дітьми, і ніхто нічого не знав. А в тієї дівчини в руках була довідка, що її малюків немає. Ну от, у принципі, і все. Моя мама тільки пам’ятала назву населеного пункту, звідки була та жінка. Причому, як виявилося, тільки в нашій області таких назв кілька. І я так розумію, я нарешті приїхав туди, куди потрібно.
Катя мовчала. Вона була бліда.
— Я не розумію… Клавдія Михайлівна знала про це?
Чоловік знизав плечима.
— Цього мама не встигла мені розповісти. Не хотів я її лякати. Просто хотів розпитати місцевих. Зрозуміла. Ну так, тепер, звичайно, зрозуміла, але що робити — не знаю. У свекрухи серцевий напад. Вона зараз у тяжкому стані. І як запитати — взагалі не розумію.
— Ну тоді треба почекати. А якщо вона згадає про мене — тоді будемо думати. Ну а якщо ні — просто поїду. Я лише хотів зустрітися з братом.
— А ваша мама? Ви не хочете її знайти?
— Ні, нема в мене такого бажання.
— Ви не праві. А раптом у неї були такі обставини? Вона ж не просто так відмовилася від вас, щоб вас віддали в дитячий будинок. Вона подбала, щоб ви жили нормальним життям.
Вночі знову задзвонив телефон. Катя схопила трубку. Ні, тільки б більше нічого не сталося.
— Алло. Катенько?
— Клавдіє Михайлівно, миленька, як ви?
— Катюш, мені не можна ще нічого, але я умовила медсестру дати мені телефон. Кать, тобі треба їхати на дачу. Там брат Микити, чуєш? Ти не маєш дати йому поїхати. Ні в якому разі. Я все поясню й розповім.
— Клавдіє Михайлівно, ми вже познайомилися. Він дочекається вас.
Свекруха одразу заспокоїлася.
— Це добре. Це правильно. Я маю розповісти йому про його маму. Прости мені, Катюш, що я нічого не розповідала тобі.
— А Микита знав?
— Ні, він завжди думав, що ми з ним рідні. Так і було.
Через два тижні Клавдію Михайлівну виписали. Михайло — так звали брата Микити — зустрічав її разом з Катею. Свекруха обняла його, як свого сина.
— Поїдемо на кладовище.
Вони підійшли до могили чоловіка.
— Я просила поховати його тут, тому що поруч.
Клавдія Михайлівна зробила крок убік.
— А поруч лежить ваша мати.
Міша ступив у огорожу.
— Я допомагала, як могла. Ніна боролася сім років. Сім років, а потім здалася. Вона була хорошою жінкою, але дуже нещасною. Усі невдачі ніби ходили за нею по п’ятах. Не суди її суворо. Вона дійсно не змогла б. Ви б просто загинули всі втрьох. Вона приїжджала до мене кілька разів. Коли Микитка був ще маленький, казала, що бачила й тебе, але твоя мати попросила не показуватися більше. Вона так і не змогла побудувати своє життя. Почуття провини просто з’їдало її.
Вони довго сиділи на кладовищі. Клавдія Михайлівна розповідала, а Катя й Михайло уважно слухали. Ввечері всі поїхали на дачу. Клавдія Михайлівна дивилася на гостя.
— Мішу, будь ласка, не загубись.
— Та ні, що ви? Я взагалі думаю вже другий день переїхати сюди. Назавжди.
А через рік Клавдія Михайлівна посадила перед собою Катю.
— Катюш, ти думаєш, я не бачу, що відбувається?
Катерина одразу розплакалася.
— Вибачте мені. Вибачте. Я ніколи не думала, що зі мною може таке статися.
— А за що ти просиш вибачення? Припини. Навпаки. Я хотіла тобі сказати, що вам треба припинити ховатися. Час оформити свої стосунки.
Катя здивовано подивилася на свекруху.
— Ви що, не проти?
— Ні, Катюшо, я тільки «за». І я дуже сподіваюся, що ви обоє залишитеся поруч зі мною. Прости вже мені мій егоїзм.
А ще через рік у них з’явилася Вірочка.
