Ви коли-небудь помічали цей ефект? Це не відбувається раптово, як удар блискавки. Це повільний, в’язкий процес, схожий на осідання пилу на полицях, які давно ніхто не витирав. Після шістдесяти ти раптом розумієш, що стала прозорою. Не в тому сенсі, що ти світишся чи маєш якісь надприродні здібності. Ні. Ти стаєш… частиною простору.
Я жила в цьому «бежевому» режимі роками. Одяг? Чорний, сірий, темно-синій — палітра «тіні». Щоб не привертати уваги, щоб не виділятися, щоб не дай Боже хтось не сказав: «Ого, яка вбралася». Макіяж? «Нюдовий». Це слово — справжнє прокляття для нашого покоління. Воно означає «жодного кольору». Волосся? В тон, щоб не сивіло, але й не «кричало», щоб не нагадувало, що я все ще жінка.
Я навчилася бути зручною. Бути непомітною. Бути тихою. Я стала ідеальною жінкою, яка «знає своє місце» в цьому світі. Місце, де тебе не чіпають, але й де ти, власне, не живеш.
Але того вівторка, коли дощ сіявся дрібною, нудною мрякою, щось пішло не так. Може, це була криза, а може — просто накопичена втома від власної сірості.
Я зайшла в косметичний відділ великого торгового центру. Мені було потрібно просто купити крем. Звичайний зволожувальний крем, який у телевізорі рекламували як «рятунок від усього», навіть від старіння. Мене зустріла консультантка — дівчинка років двадцяти. У неї були ідеальні стрілки, шкіра, що нагадувала персик, і погляд, який ще не знає, що таке вікові зміни, гравітація чи розчарування.
— Вам допомогти? — запитала вона. У її голосі відчувалася та ввічлива, ледь помітна відстороненість, з якою зазвичай дивляться на вчительку географії, що прийшла в гості до підлітків.
— Так, мені б крем… зволожувальний. Щось таке, щоб… ну, ви розумієте, — я махнула рукою в бік свого обличчя, ніби просячи вибачення за те, що воно в мене взагалі є, за те, що я наважилася з’явитися тут зі своїми зморшками.
Ми вибрали крем. Але поки я чекала на касі, мій погляд впав на стійку з помадами. І тут сталося диво. Серед десятків тюбиків, на самому краю, наче чекав на мене, лежав він. Глибокий, насичений, зухвалий червоний колір. Класичний «голлівудський» червоний. Такий, який я носила на своє перше побачення з Сергієм, коли ми ще були молодими, безстрашними і вірили, що весь світ належить нам.
Я підійшла ближче. Рука мимоволі потягнулася до тюбика. Я відчула холод металу в долоні. Це було як торкнутися забороненого плоду.
— О, це занадто яскраво для вас, — почула я голос консультантки за спиною. Вона не запитувала, вона констатувала факт. — Це для молодих дівчат, для вечірок. Вам би щось спокійніше, ось цей пильно-рожевий, він підкреслить вашу… е-е… статність.
«Статність». Боже мій. Мені що, вже пора в патріархи? Чи я вже експонат у музеї?
Я подивилася на себе у дзеркало біля вітрини. Втома в очах, опущений кутик рота, бежева кофта, яка зливалася зі стіною. «Статність» — це був гарний евфемізм для «ти вже віджила своє, не висовуйся, не сміши людей».
Я відчула, як всередині мене щось клацнуло.
— А знаєте що? — сказала я. Мій голос звучав напрочуд чітко, як постріл у тиші. — Загорніть мені цей червоний.
Дівчинка кліпнула очима, здивовано, але промовчала. Я розплатилася. Виходячи з магазину, я відчувала себе так, ніби вкрала щось дуже дороге.
Вдома я довго сиділа перед дзеркалом. Тюбик лежав переді мною, як граната, витягнута з чохла.
«Хто ти така, щоб це носити? — шепотів внутрішній голос, навчений десятиліттями бути “зручною”. — Тобі 60 років (ну, майже). Ти збираєшся в цьому піти в магазин? На тебе ж показуватимуть пальцями! Сергій скаже, що ти з глузду з’їхала, подумає, що в мене якась стареча деменція».
Але я відкрила його. Відчула аромат — ледь помітний, трохи солодкий. Нанесла на губи. Один рух, другий. Чіткий контур.
Колір спалахнув на моєму обличчі, як вибух феєрверку в сірому, осінньому небі. Я раптом побачила свої очі — вони стали яскравішими. Моє обличчя, яке я вважала «зів’ялим», раптом… зібралося. Стало цілісним. Моє обличчя знову стало… моїм.
Сергій прийшов з роботи, коли я вже варила вечерю. Він навіть не встиг зняти куртку, як зупинився посеред кухні. Його очі округлилися.
— Це що? — запитав він, кліпаючи очима, ніби бачив перед собою привид. — Це помада, — відповіла я спокійно, не вимикаючи плиту.
— Я бачу, що помада. Чому вона… такого кольору? Ми кудись йдемо? На ювілей?
— Ні, ми не йдемо. Я просто хочу, щоб вона була на мені, — я повернулася до нього, і світло лампи відбилося від моїх губ.
Він дивився на мене так, ніби я раптом змінила колір очей або відростила крила.
— Ти виглядаєш… незвично, — сказав він, обережно обходячи мене, щоб повісити куртку, ніби боявся, що я зараз вибухну.
— Я виглядаю яскраво, Сергійку. Вперше за десять років, — відповіла я.
І я вперше за десять років посміхнулася не для того, щоб когось заспокоїти, а тому, що мені подобалося те, що я бачу.
Наступного дня я пішла з цією помадою в магазин. Серце калатало так, як у підлітка на першому іспиті. Мені здавалося, що кожен зустрічний дивиться на мої губи і думає: «Дивись, бабця намагається молодитися, ганьба яка». Кожна секунда здавалася годиною.
Але знаєте, що сталося? Нічого страшного. Абсолютно нічого.
Навпаки. Жінка на касі, яка завжди була букою, всміхнулася мені — вперше за пів року. Хлопець, який відчиняв двері, притримав їх довше, ніж зазвичай, і навіть привітався. Люди… вони помічали мене. Вони перестали дивитися крізь мене. Я знову стала видимою, просто тому, що перестала боятися займати місце в цьому світі.
Я зрозуміла: та «статність», про яку казала консультантка — це була моя клітка. Ми самі себе ховаємо, думаючи, що після певного віку життя — це лише турбота про побут, дієтичне харчування і онуків. Ми самі стаємо «сірими», бо боїмося осуду, бо боїмося, що хтось скаже: «Ти вже не маєш права на це».
Але червона помада — це не про макіяж. Це про маніфест. Це спосіб сказати: «Я ще тут. Я ще жива. Я ще маю право на пристрасть, на сміливість, на те, щоб бути помітною». Це спосіб заявити світові: мій вік — це не вирок, це моє право вибирати свій колір.
Тепер у мене в косметичці три відтінки червоного. І я ношу їх не на побачення і не на вечірки. Я ношу їх у магазин, у поліклініку, на роботу, на прогулянку. І кожного разу, коли я дивлюся в дзеркало перед виходом, я бачу не «статну жінку середнього віку», а ту саму дівчину, яка не боїться життя. І знаєте що? Мені подобається ця жінка. Вона смілива.
