«Ви ображали мене, сумнівалися в моїй дитині й вирішували за мене — а потім прийшли за онуком, коли лишилися ні з чим»
— Машенько, а чому дитина досі не спить? — свекруха вдерлася до нашої спальні саме в ту мить, коли я тільки-но заколихала малюка. — Ти його, мабуть, перегодувала знову. Я ж казала, не можна так часто прикладати, розпестиш!
— Все добре, Віро Павлівно, — відповіла я, намагаючись говорити якомога тихше. — Він уже заснув.
— Чого так довго вкладала? — фиркнула свекруха.
— Просто Тимоша втомився, — відповіла я.
— З чого це немовляті втомлюватися? — обурилася свекруха. — Ти його неправильно тримаєш, от і все. Давай-но я покажу.
— Не треба, я сама впораюся, — відповіла я.
— Впораєшся! — свекруха усміхнулася й похитала головою. — Артемушка мій у дитинстві ніколи не плакав. Бо я знала, як із дітьми поводитися.
Вона окинула мене поглядом, від якого захотілося сховатися під ковдру. Я мовчки взяла сонного Тимошу й вийшла з кімнати. Він уткнувся носиком у мою шию й засопів. Чоловік сидів на кухні в телефоні.
— Артеме, — почала я тихо, щоб не розбудити сина. — Може, поговориш із мамою? Вона знову починає мене виховувати.
— Машо, ну що ти така незговірлива? — зітхнув роздратовано чоловік. — Мама просто хоче допомогти. Вона трьох виростила, знає, що робить. Не ображайся на дрібниці.
Але це були не дрібниці, ось уже рік, як я живу з цими «дрібницями».
У день нашого весілля Віра Павлівна при всіх гостях оголосила:
— Прізвище наше їй давати не будемо. Нехай спочатку доведе, що гідна бути Сергеєвою.
І всі засміялися, наче це був жарт, а я стояла в білій сукні з букетом і усміхалася. А що ще лишалося робити нареченій на власному весіллі? Чому я все це терпіла й терплю? Я була в становищі, а мій Артем був таким турботливим. От тільки матері з батьком перечити ніколи не смів. Принаймні так я думала спочатку.
Я любила чоловіка й чекала бажаної дитини. Артем умовив мене, що ми поживемо в його батьків тимчасово, поки не станемо на ноги. Та й мені з малюком допомога потрібна, і я погодилася. Але день у день ставало тільки гірше. Про окреме житло Артем більше не заїкався, і все тимчасове плавно перетекло в постійне.
Тимоша заворушився, і я пішла в нашу кімнату. Я поклала сина в ліжечко, сіла поруч на підлогу й уставилася у вікно. За вікном йшов сніг. Двері знову відчинилися. Цього разу прийшов свекор Павло Михайлович. Це був солідний чоловік із вусами, схожий на директора заводу з якогось старого фільму.
— Машо, — почав він урочисто. — Ми з Вірою Павлівною хотіли поговорити про хрещення.
— Ми ж домовилися, що охрестимо за місяць, — нагадала я.
— Ім’я треба змінити, — перебив він. — Тимофій — це несерйозно. Хлопчика назвемо Павлом на честь мене. Або Михайлом на честь прадіда. А що? Хороше благородне ім’я.
Я відчула, що почервоніла від злості.
— Ми з Артемом уже вибрали ім’я! Це ім’я — Тимофій.
— Артем зі мною згоден, — відрізав свекор. — Ми це вже обговорили. І взагалі…
Він зробив паузу, дивлячись на мене згори.
— Ти впевнена, що це син Артема? Щось він на нього не схожий зовсім.
Мене ніби окропом ошпарили.
— Що ви сказали? — схопилася я.
— Я сказав те, що думають усі, — свекор стенув плечима. — Дитина з’явилася через сім місяців після весілля. Висновки роби сама.
— Він недоношеним з’явився на світ! — вигукнула я. — Ви ж знаєте, скільки його ще у лікарні тримали!
— Знаємо тільки те, що ти кажеш, — поправив свекор і вийшов.
Я стояла посеред кімнати й тремтіла. Тимоша прокинувся від мого крику й заплакав, я взяла його на руки, і ми плакали разом. Він голосно, по-дитячому, а я беззвучно, щоб ніхто не почув.
Увечері за вечерею Віра Павлівна знову влаштувала виставу. Вона демонстративно розповідала Артему, яка чудова дівчина Лєночка, донька їхніх друзів.
— Пам’ятаєш Лєночку? Вона тепер у банку працює, начальником відділу. І незаміжня досі. Красуня, розумниця! Ех, треба ж було тобі так поспішити.
— Мамо, ну не при Маші ж, — нерозбірливо пробурмотів Артем.
— А що я такого сказала? — спалахнула свекруха. — Що, правда очі коле? Ще невідомо, твій це чи не твій? Що ти як ганчірка, сину?! Інший би давно тест на батьківство зажадав. Мені вже перед ріднею незручно. Прямо в очі тичуть, мовляв, не схожий на вас. І що це за ім’я таке Тимофій? Як у селі!
Артем замовк, довбаючи котлету, я теж мовчала. Тимоша спав у дитячому ліжечку.
— А прізвище дитині ми дамо, тільки коли переконаємося, що він наш, — раптом сказав Павло Михайлович. — От підросте, тоді й буде видно, чий він.
Я подивилася на Артема, він і далі довбався в тарілці й мовчав.
— Артеме, — покликала я.
— Машо, ну не починай, — пробурмотів він. — Батьки праві, треба почекати. Яка різниця, яке в нього прізвище?
Тієї ночі я не спала, сиділа біля вікна з Тимошею на руках і дивилася, як падає сніг. На ранок я все вирішила.
Збиралася я тихо, поки всі спали. Документи й трохи речей я склала до великої дорожньої сумки. Гроші, які я збирала на чорний день, смішні двадцять тисяч гривень, тепер виявилися дуже доречними. Я викликала таксі через застосунок, указавши адресу батьків на іншому кінці міста.
Тимоша прокинувся й захникав, я притиснула його до себе.
— Тихо, сонечко. Ми їдемо до бабусі з дідусем. До справжніх.
Мама відчинила двері, вона все зрозуміла без слів і обійняла нас обох.
— Вчасно, доню, — прошепотіла вона мені у вухо. — Кімната твоя, як стояла, так і стоїть.
За два тижні мені зателефонувала Віра Павлівна. Вона повідомила новину: Артема немає. Нещасний випадок на роботі.
Ще за місяць приїхали Віра Павлівна й Павло Михайлович особисто. Вони стояли під дверима, Віра Павлівна в чорному пальті й Павло Михайлович із незвично згаслим поглядом.
— Машо, — почала свекруха. — Ми… Ми хочемо бачити онука. Це все, що лишилося від Артема.
Я тримала Тимошу на руках і дивилася на них. На двох постарілих людей, які зовсім нещодавно здавалися мені всемогутніми.
— Він схожий на Артема, — раптом сказав Павло Михайлович. — Я бачу тепер. Такі ж очі. Пробач нас, Машо. Ми… Ми були неправі. Ми дуже перед тобою винні.
— Ми дамо йому прізвище, — квапливо додала Віра Павлівна. — Сергеєв. Тимофій Артемович Сергеєв. Тимофій — хороше ім’я, правда?
Я дивилася на них і не відчувала нічого. Не лишилося ні образи, ні злості, ні страху.
— Ні, — сказала я спокійно. — Мій син носить моє прізвище. І ви більше ніколи не переступите поріг цього дому.
— Машо, але ж ми маємо право! — Віра Павлівна зробила крок мені назустріч, але я відступила й тільки міцніше притиснула сина.
— Яке право? — уточнила я. — Ви відмовлялися від нього, коли він з’явився на світ. Сумнівалися в батьківстві. Ображали його матір. А тепер, коли Артема немає, раптом згадали про онука?
— Ми звернемося до суду! — вигукнув Павло Михайлович.
— Звертайтеся, — кивнула я.
Минуло ще кілька місяців. Відповіді на позов так і не дочекалася. Як і листа від адвоката, яким лякали Сергеєви.
Одного разу надвечір у двері подзвонили. На порозі стояла Віра Павлівна — сама, без чоловіка. В чорному, постаріла на десять років.
— Можна? — тихо спитала вона.
Я не відступила, але й не запросила.
— Слухаю вас.
— Ми не підемо до суду, Машо, — сказала вона, дивлячись у підлогу. — Порадилися з адвокатом… він сказав, що немає сенсу. Що ви мати, що ви маєте право… Словом, ми програємо.
Вона підвела очі. В них стояли сльози.
— Ми просто хотіли… побачити його. Хоча б раз. Він все, що лишилося від Артема.
Я глянула в кімнату, де на килимку сидів Тимоша і перебирав кубики. Товсті пальчики, зосереджене чоло. Артемів профіль — той самий, який я так любила колись.
— Ви не дали йому ні імені, ні прізвища, ні захисту, — сказала я повільно. — Тому у вас немає ні сина, ні онука.
Віра Павлівна здригнулась.
— Ми розкаялися…
— Ви розкаялися не тоді, коли могли щось змінити. А коли стало пізно. Це не каяття, це жаль про втрачене.
Я зробила крок назад.
— Тимі не потрібні люди, які готові визнати його «своїм» лише після тесту на рідство або відходу його батька.
— Машо, благаю…
— Будь ласка, йдіть, — перебила я твердо. — І більше не приходьте.
Я зачинила двері тихо. Прислонилася спиною до стіни й закрила очі. З кімнати долинув сміх Тимоші — він скинув вежу з кубиків і заливчасто засміявся. Я усміхнулася.
