— Ви не уявляєте, що сталося! — свекруха ввійшла в квартиру, навіть не знявши пальта, і одразу ж усілася на диван, ніби готувалася до важливого оголошення.
Вероніка, обережно притримуючи округлий живіт, перезирнулася з Антоном. Він лише знизав плечима — мабуть, теж не в курсі.
— Мам, може, спочатку чаю? — запропонував Антон, але Людмила Степанівна відмахнулася.
— Нема коли! Слухайте уважно: Насті терміново потрібні гроші.
Вероніка відчула, як у животі щось тьохнуло — то чи малеча штовхнулася, то чи передчуття. Настя, молодша сестра Антона, завжди вміла вчасно «потрапляти в халепи». То кредити, то раптові подорожі, а тепер ось…
— У чому справа? — спитав Антон, нахмурившись.
— Її квартиру залили сусіди! Ремонт потрібен. Ви ж не залишите її?
Тиша зависла в повітрі. Вероніка повільно сіла. Вони копили на квартиру всі ті п’ять років, що жили в шлюбі. І ось, зараз, коли всі документи готові й вони обрали відповідний варіант, свекруха каже, що вони повинні віддати гроші зовиці. Настя нахмурилася й подивилася на чоловіка.
— Мам, — обережно почав Антон, — у нас немає вільних грошей.
— Знаю, знаю, дитинко! — Людмила Степанівна махнула рукою. — Але Настя — це твоя рідна сестра. А родина повинна допомагати. Тим більше ви тепер дорослі, скоро батьками станете.
Антон мовчки дивився у вікно. Вероніка знала цей погляд — він так робив, коли не хотів сперечатися з матір’ю.
— Ми не можемо віддати свої заощадження, — твердо сказала Вероніка. — У нас свої плани.
Свекруха нахилилася вперед, блиск в очах став холоднішим.
— Плани? Навіть смішно! І скільки ти плануєш сидіти вдома й не приносити доходу? Отож-бо! Чи ти, Вероніко, вважаєш, що твої бажання важливіші?
— Мамо, годі! — Антон різко встав. — Які ще бажання? Ми працювали й збирали гроші, на відміну від Насті. Ти сестрі віддала бабусину квартиру, а мені сказала, що ми самі якось упораємося. А тепер заявляєш, що я повинен якісь гроші?
— Ось як? — Людмила Степанівна повільно підвелася. — Значить, так. Або ви допомагаєте сестрі, або я розповім усім родичам, які ви жадібні. Особливо зараз, коли у вас скоро з’явиться дитина… Ніяково вийде, правда? У вас є два дні, — кинула свекруха на прощання. — Настя не буде довго чекати.
Двері зачинилися. Антон опустився на диван, закривши обличчя руками.
— Ми не віддамо ці гроші… — тихо, майже плачучи, сказала Вероніка.
— Але мама…
— Твоя мама керує тобою з дитинства. А Настя — доросла людина. Нехай вирішує свої проблеми сама.
Антон зітхнув.
— Ти маєш рацію.
Наступні три дні минули в напрузі. Ані дзвінка, ані повідомлення ні від матері, ні від сестри. Наче й не було жодної розмови про квартиру і гроші.
А потім задзвонив телефон.
— Синочку, — голос Людмили Степанівни звучав неприродно м’яко, — ти так і не переказав гроші.
Антон одразу змінився на обличчі.
— Мамо, а Настя сама-то де? Чому вона не зателефонувала?
— Вона дуже засмучена! — жінка одразу перейшла на підвищений тон. — Уявляєш, як їй важко? Квартира зіпсована, навіть рідний брат відмовляється допомогти!
— Мам, — Антон глибоко вдихнув, намагаючись не зірватися, — якщо в неї справді проблеми, то сусіди зобов’язані відшкодувати збитки. Де документи? Чому вона не подала до суду?
— Які документи?! — Людмила Степанівна обурилася. — Ти що, не віриш рідній сестрі?
— Я вірю фактам, — крізь зуби процідив Антон. — Якщо все серйозно, нехай надішле фотографії, хоч щось! Я спробую їй допомогти. А то виходить, що Настя навіть пальцем не поворухнула, щоб вирішити проблему, а одразу побігла до тебе за грошима.
— Який ти став черствий! — Людмила Степанівна драматично зітхнула. — Раніше ти був добрим хлопчиком, а тепер ця твоя Вероніка… тебе зіпсувала.
— Та до чого тут Вероніка?! — Антон різко обірвав її. — Ти просиш велику суму. Такі гроші я не зароблю й за пів року. І знаєш що? Якщо Настя справді в проблемі, нехай зателефонує мені сама й усе пояснить. А поки — жодних грошей.
— Ну дивись, — холодно відповіла мати, — Не дивуйся потім, якщо в скрутну хвилину й тобі ніхто не допоможе.
Вона кинула слухавку. Антон поклав телефон на диван і заплющив очі.
— Знову твоя мама телефонувала? — Вероніка обережно сіла поруч.
— Так, — він намагався уникати зорового контакту з дружиною. — У мене складається таке враження, що Настя навіть не в курсі, що їй «терміново потрібні гроші».
— Може, зателефонувати їй самій? — запропонувала Вероніка.
Антон дістав телефон і набрав номер сестри. Довгі гудки, потім — голосова пошта. Він спробував ще раз. Та сама історія.
— Цікаво, — прошепотів він, — якщо в неї реально проблеми, чому вона не бере слухавку?
Вероніка мовчки обійняла його за плечі.
— Знаєш, — вона обережно притулилася до нього, — може, все це просто привід? Може, Настя знову влізла в борги, а мама намагається їх прикрити?
Антон різко встав і підійшов до вікна.
— Я так утомився від цієї нескінченної гри у «врятуй сестру»! Щоразу одне й те саме — вона робить що хоче, а розгрібати повинен я. Скільки можна?!
— Давай спочатку розберемося, — твердо сказала вона. — Але… гроші вони ж правда, нам зараз теж дуже потрібні. Ми п’ять років знімали цю крихітну квартиру. Навіть не можу уявити, як ми тут будемо жити, коли з’явитися наша донечка.
Антон обернувся й обійняв дружину.
— Ти маєш рацію. Ми повинні подумати про неї в першу чергу.
У цей момент телефон знову задзвонив. Невідомий номер. Антон узяв слухавку.
— Алло?
— Антоне, це подруга Насті — Світлана, — схвильований жіночий голос. — Не знаю, чи пам’ятаєш ти мене. Ти не знаєш, де вона? У неї проблеми. Вона давно не з’являлася вдома. Річ у тім, що сусіди більше не будуть чекати — вони звернулися до суду.
Антон повільно опустився на стілець.
— Пригадую, — Антон нахмурився. — Навіщо їм до суду? Щось я нічого не розумію.
— Як навіщо? Ти хіба не знаєш? Два місяці тому Настя влаштувала вечірку. А після того як усі гості розійшлися, вона ввімкнула воду у ванній, щоб розслабитися. Зрештою заснула в кріслі, а вода хлюпала по всій квартирі. Їй пощастило, що другий поверх, а так би весь під’їзд залила. Сусіди вимагають компенсацію.
— А ось які справи насправді. Дуже дякую! Але де Настя, я і сам не знаю. Не можу додзвонитися.
Наступного дня Антон без дзвінка попрямував одразу до матері. І яке ж було його здивування, коли двері відчинила сестра. Він стояв на порозі квартири, а всередині все кипіло від обурення. Настя спробувала одразу ж зачинити двері, але він встиг упертися в них плечем.
— Ну що, сестричко, — його голос тремтів, — розповідай, що з твоєю квартирою?
Людмила Степанівна кинулася між ними:
— Не смій на неї підвищувати голос! Вона й так переживає! На ній же обличчя немає!
— Годі її прикривати! — Антон різко відповів. — Я розмовляю з дорослою жінкою, яка не може навіть за свої вчинки відповісти!
Настя схлипнула й уткнулася в диванну подушку.
— Я… я не хотіла…
— Та що там «не хотіла»! Ти спала, поки твоя квартира перетворювалася на озеро. А тепер ховаєшся тут, поки мама намагається вибити з мене гроші, які ми п’ять років копили на житло для моєї майбутньої дитини! Як тобі не соромно?
— Синочку, вона ж рідна! — запричитала Людмила Степанівна.
— У двадцять п’ять років час відповідати за свої вчинки, — Антон прискіпливо подивився на сестру. — Йди до суду, домовляйся з сусідами, знайди підробіток нарешті!
Настя заплакала:
— Вони вимагають великі гроші! Де я їх візьму?!
— Не знаю, — холодно відповів Антон. — Може, продаси свою машину, яку тобі минулого року купили батьки? Чи підеш двори мести? Зате чесно.
— Ти мене не любиш! — обурилася Настя.
— Ні. Але й допомагати не буду. Моя родина мені важливіша.
— Геть із мого дому! Більше жодної допомоги від нас не чекай!
Антон лише усміхнувся:
— Наче ми її коли-небудь отримували.
На зворотному шляху він купив Вероніці її улюблені тістечка. Вдома, він пообіцяв дружині:
— Наша малеча завжди буде в безпеці.
А за місяць Настя все ж влаштувалася на підробіток офіціанткою. Тепер у неї не було часу на вечірки. Днями й ночами вона працювала, щоб виплатити кредит, який узяла, щоб віддати сусідам гроші на ремонт.
Через два місяці після того інциденту Вероніка й Антон нарешті отримали ключі від нової квартири. Двокімнатна, світла, з просторою дитячою — саме такою вони уявляли свою першу власну житлоплощу.
— Ну що, майбутня мамо, — Антон бережно обійняв Вероніку за плечі, — тепер у нашої малечі буде своя кімната.
— Давай сьогодні ж почнемо переїзд. Я хочу, щоб до її появи все було готове.
Переїзд зайняв тиждень. Щовечора після роботи Антон вантажив коробки в машину, а Вероніка, попри свій стан, акуратно розставляла речі по місцях. Вони разом обирали шпалери для дитячої — ніжно-рожеві із золотими зірками, вішали полички для іграшок, збирали ліжечко.
У день, коли Антон привіз останню коробку.
— Усе, ми вдома, — він витер піт із чола й оглянув квартиру.
Вероніка збиралася відповісти, але раптом схопилася за живіт:
— Антоне…
Він зблід:
— Уже?
— Здається, так, — вона глибоко вдихнула.
За дванадцять годин на світ з’явилася Аліса — здорова дівчинка з пухкими щічками й чіпкими пальчиками, які одразу ж ухопилися за мамин палець.
За два тижні Людмила Степанівна стояла на порозі нової квартири сина, стискаючи в руках пакет із дитячими речами.
— Ну що, можна подивитися на онучку? — вона намагалася говорити м’яко, але в очах читалося невдоволення.
Антон мовчки пропустив матір усередину.
— Яка крихітка! — свекруха нахилилася над ліжечком, але навіть не спробувала взяти онуку на руки. — Щоправда, дивно, що ви навіть не запросили мене на виписку.
Вероніка лише перевела погляд на чоловіка.
— Після останньої розмови я не був упевнений, що ти захочеш нас бачити, — Антон схрестив руки.
— Що за дурниці! — Людмила Степанівна різко розвернулася до невістки. — Це ти його налаштовуєш проти родини!
— Годі! — Антон зупинив її і Аліса здригнулася. — Вероніка ні в чому не винна. Рішення приймаю я. І якщо ти не можеш ставитися до моєї дружини з повагою, то й бачитися з онукою не будеш.
Свекруха зблідла:
— Ось як ти з рідною матір’ю?
— Я захищаю свою родину, — твердо сказав Антон. — Вирішуй сама, що для тебе важливіше — образи чи онука.
Людмила Степанівна мовчки розвернулася й вийшла, грюкнувши дверима.
— Вибач, — Антон сів поруч із Веронікою й обійняв її.
— Немає за що, — вона поклала голову йому на плече. — Головне, що в нас тепер є свій дім. І своя маленька всесвіт, — Вероніка усміхнулася, дивлячись на сплячу доньку.
Настя так і не прийшла знайомитися з племінницею. Натомість за пів року Людмила Степанівна не витримала й зателефонувала — просила прощення. Щоправда, в її голосі все ще звучали нотки образи й нерозуміння: як же так вийшло, що син обрав чужу жінку замість рідної матері?
Але Антон лише міцніше обійняв Вероніку й доньку, дивлячись, як за вікном летять легкі пушинки тополиного пуху. Попереду в них було ціле життя.
