«Ви не засиділися?» — запитала Люба гостей.
Сьогодні в Люби був один із тих днів, коли все йде наперекіс. Спочатку сварка з начальством на роботі, потім черга в поліклініці на півтори години, а вдома ще й пральна машина вирішила влаштувати потоп.
«Господи, хоч би ввечері тиша була», — пробурмотіла вона. І тут дзвінок у двері, різкий, нав’язливий. Крізь вічко побачила знайомі обличчя. Сестра Валя з чоловіком Петром, племінниця Настька з її бойфрендом. Ціла делегація.
— Любочко, — защебетала Валя, ледве двері відчинилися. — Ми тут повз проїжджали, вирішили заскочити. Ти ж не проти?
А що скажеш? «Проти» — означає скандал на всю родину. «Ласкаво просимо» — означає, прощай, спокійний вечір.
— Проходьте, звичайно.
І покотилося. Валя тут же зайняла весь диван, розправивши свої вражаючі форми. Петро влаштувався в кріслі, увімкнув телевізор на повну гучність. Настька з парубком розташувалася на кухні, голосно обговорюючи чиєсь весілля, розлучення та інші життєві перипетії. А Люба метнулася до холодильника. Що там є? Півбатона хліба, шматок сиру, кілька яєць. На четвірку явно замало.
— Любаш, а що в тебе на вечерю? — гукала Валя з вітальні. — А то ми такі голодні.
Люба стиснула зуби й дістала все, що було. Смажила яєчню, різала хліб, відкривала банку тушонки, яку брала на чорний день. Видно, він настав.
За столом розмови лилися рікою. Валя переказувала сусідські плітки. Петро міркував про політику. Настька хихикала над роликами в телефоні. А годинник цокав: дев’ята, десята…
Люба позіхнула, потім ще раз демонстративно подивилася на годинник. Ніхто не помітив.
О пів на одинадцяту вона не витримала.
— Ви не засиділися?
Тиша на секунду, а потім вибух сміху.
— Та годі тобі, — зареготала Валя. — Ми ж родичі, чого церемонитися?
І тут Настька, поглядаючи на Любу з хитрющою посмішкою, недбало кинула:
— Ну нічого, якщо що — переночуємо. Тут місця всім вистачить.
Усі знову засміялися. У Люби щось холодне пройшло по спині. Переночувати. Серйозно?
Вона дивилася на їхні задоволені обличчя і відчувала, як всередині все стискається в тугий вузол. Ще годину тому вона мріяла прийняти душ, закутатися в халат і почитати книжку в тиші. А тепер…
— Настю, ти серйозно? — Голос прозвучав тихіше, ніж хотілося.
— А що такого? — племінниця знизала плечима. — У тебе трьошка. Нам місця вистачить. Ми на дивані. Мама з татом у твоїй кімнаті.
— У моїй кімнаті?
Валя махнула рукою.
— Та не переймайся ти так. Одну ніч потерпиш. Зате як добре сидимо. Давненько ми так не збиралися.
Петро кивнув, відриваючись від телевізора.
— Точно. А завтра я тобі кран на кухні полагоджу. Він у тебе підтікає. І дверний замок подивлюся.
— Замок нормальний, — слабо заперечила Люба.
— Та годі, — відмахнувся Петро. — Бачив я ці китайські залізяки? Перший злодій відкриє викруткою.
Люба відчула, як закипає всередині. Спочатку захопили квартиру, тепер ще й вказують, що в ній не так.
— Слухай, Любаш, а в тебе кава є? — перебила Валя. — Щось спати схотілося. Давай ще посидимо, побалакаємо.
— Мам, увімкни музику, — підскочила Настя. — Пам’ятаєш, як раніше танцювали під «Міраж»?
І вони увімкнули гучно, на всю квартиру.
Люба сиділа посеред цього хаосу і розуміла: вони навіть не питають її думки, просто вирішили за неї. Як завжди.
У дитинстві Валя теж так робила. Брала улюблені іграшки без дозволу приводила подружок до їхньої спільної кімнати, влаштовувала там свої посиденьки. «Не жалій, ви ж сестри», — говорила мама. І Люба мовчала.
У юності та ж історія. Валя без попередження приводила хлопців, коли Люба готувалася до іспитів. «Не будь буркотухою, познайомся з хорошими людьми».
Потім Валя вийшла заміж, народила Настю, і сімейні посиденьки стали традицією. Приїжджали, коли хотіли, йшли, коли вважали потрібним. А Люба терпіла, бо не хотіла псувати стосунки.
— Любочко! — голос Валі повернув її до реальності. — Ти чого така кисла?
— Я втомилася.
— Втомилася? — фиркнув Петро. — У твоєму віці про яку втому мова? Ось ми в твої роки до ранку гуляли.
Настя захихикала.
— Тітонько Любо, ти як бабуся якась. Ще тільки одинадцята, а ти вже спати хочеш. Може, хворієш? — з удаваною турботою запитала Валя. — У тебе вигляд якийсь нездоровий.
«Від вас я хворію!» — хотілося крикнути Любі. «Від вашої безцеремонності, від того, що ви вважаєте мій дім прохідним двором, а мене безкоштовним готелею!» Але вона промовчала. Як завжди.
— Знаєте що, — потяглася Валя. — Давайте я все ж таки постіль приготую. Щось очі злипаються.
Вона встала і попрямувала до шафи з білизною.
— Валю, почекай, — спробувала зупинити її Люба.
— Та не хвилюйся ти. Сама знайду все, що треба. У мене око соколине.
Люба дивилася, як сестра господарює в її домі, дістає її постільну білизну, розпоряджається подушками й ковдрами; як Петро вже влаштувався в її улюбленому кріслі з пультом у руках; як Настя з парубком розташувалися на кухні й голосно сміються над чимось у телефоні.
— Ой, Любаш! — гукала Валя зі спальні. — А простирадла в тебе якісь жорсткі. Наступного разу кондиціонером для білизни користуйся.
У «наступного разу». Люба встала, повільно, наче щось важке сповзло з її плечей.
— Валю, вийди зі спальні.
— Що?
Сестра висунула голову з кімнати.
— Вийди звідти. Зараз же.
Щось у голосі Люби змусило всіх замовкнути. Навіть музика здалася тихішою.
— Ти чого це? — насторожено запитала Валя.
— Я хочу вам дещо сказати.
Люба стала посеред вітальні. Прямо зараз. Валя повільно вийшла зі спальні, все ще тримаючи в руках простирадло. Петро прибрав звук телевізора. Настя з парубком переглянулися й замовкли.
— Слухай, Любочко, — обережно почала Валя. — Ти чого рознервувалася? Ми ж не чужі люди.
— Саме тому я й хочу поговорити.
Люба відчувала, як калатає серце. Все життя вона уникала конфліктів, згладжувала кути, мовчала заради миру в родині, а зараз всередині щось зламалося.
— Мені 38 років, — сказала вона тихо. — Я живу сама у своїй квартирі, яку купила на власні гроші.
— Ну так, звичайно, твоїй, — знизила плечима Валя. — А ми що, сторонні?
— Ви приїхали без дзвінка, без попередження. Вирішили, що залишитесь ночувати — теж без дозволу. Валю, ти вже розпоряджаєшся моєю постільною білизною й критикуєш, як я її перу.
— Та що ти, — обурилася сестра. — Я ж не зі зла, просто хотіла допомогти.
— Допомогти? — голос Люби став голоснішим. — А Петро хоче допомогти з замком, який у мене нормально працює. А Настя допомагає, пропонуючи влаштувати тут нічліжку.
Петро встав з крісла.
— Любо, ти чого розходилася?
Вона подивилася на їхні збентежені обличчя й раптом зрозуміла: вони щиро не розуміють, у чому проблема. Для них це нормально — прийти, захопити чужій простір, вирішити за людину, як їй жити.
— Ви знаєте, що я сьогодні робила? — запитала вона. — Я встала о сьомій ранку, їхала на роботу, де вісім годин вислуховувала претензії клієнтів. Потім дві години простояла в черзі до лікаря. Вдома виявила, що пральна машина затопила ванну. Я витратила годину, щоб все витерти. — Люба говорила все голосніше. — Я мріяла повечеряти в тиші, прийняти ванну, почитати книгу. Я хотіла побути сама у своєму домі. Це так дивно?
— Любо, заспокойся, — почала Валя.
Люба відчувала, як слова вириваються назовні. Ті, що накопичувалися роками.
— Ви думаєте, що я сама, то в мене немає свого життя, що мені нудно, самотньо, і ваші візити — це подарунок, що я повинна бути вдячна за те, що ви про мене згадали.
— Ми так не думаємо, — тихо сказав Петро.
— Думаєте саме так. — Люба повернулася до нього.
Повисла тиша. Валя стискала в руках простирадло й дивилася на сестру так, ніби бачила її вперше.
— Любо, — повільно промовила вона, — але ми ж не зі зла…
Люба підійшла до дверей і розчинила їх.
— Збирайтеся. Зараз же. Ночувати ви в мене не будете. Завтра в мене справи, і я хочу виспатися у своєму ліжку, у своєму домі. Сама.
Мовчання затягнулося, ніякове, тягуче. Валя отямилася, акуратно склала простирадло на диван, не дивлячись на сестру.
— Ну якщо так, — пробурмотіла вона. — Настю, збирайся.
Настя образливо хмикнула.
— Ну й добре. Не дуже то й хотілося в цій берлозі ночувати.
— Настю, — зупинив її парубок. — Не треба.
Петро мовчки встав, вимкнув телевізор, пульт поклав на стіл так акуратно, наче це був кришталь.
— Значить, ми тепер чужі, — констатував він глухо.
— Ні, — відповіла Люба. — Просто треба поважати й мене.
Збори зайняли хвилин десять. Валя прибирала посуд зі столу машинально, звично. Настя демонстративно клацала дверцятами, показуючи всім своє невдоволення. Петро постояв біля вікна, вдивляючись у темряву.
На порозі Валя обернулася.
— Любо, але ми ж не вороги тепер?
Люба подивилася на сестру: втомлену, збентежену, яке вперше за багато років не знала, що сказати.
— Не вороги, — тихо відповіла вона. — Але наступного разу дзвоніть заздалегідь і питайте: «Зручно приїхати?»
Валя кивнула. Неохоче, але кивнула.
— Тьоть Люб… — Настя зупинилася в дверях. — А ти справді зла стала.
— Не зла, — усміхнулася Люба. — Чесна.
Двері зачинилися. Люба притулилася до них спиною, заплющила очі. Нарешті тиша.
Вона пройшла у вітальню, вимкнула світло, яке забули вимкнути гості, прибрала подушки на дивані, відчинила вікно — провітрити від чужих голосів і емоцій.
Люба усміхнулася й пішла заварювати чай. Справжній, дорогий, який берегла для особливих випадків. Сьогодні саме такий випадок.
