Кухня хрущовки була затісною для двох господинь, особливо коли одна з них вважала себе верховним головнокомандувачем черпака та сковорідки. Надія Петрівна стояла над душею у невістки Катрі, немов тінь батька Гамлета, тільки з набагато прискіпливішим виразом обличчя.
— Катрусю, сонечко, ти знову цибулю кришиш так, ніби на салат для велетнів?
— голос свекрухи був солодким, як перестиглий мед, але з виразним металевим присмаком.
Катря глибоко вдихнула, намагаючись не встромити ніж у обробну дошку занадто глибоко.
— Надіє Петрівно, це для печені. Вона ж розімліє, її й видно не буде.
— «Розімліє»… — зітхнула Надія Петрівна, підходячи ближче і поправляючи рушник, який висів рівно, але, на її думку, недостатньо «перпендикулярно».
— Мій Андрійко змалечку терпіти не міг варену цибулю.
Її треба терти на тертці, щоб вона стала невидимою, як совість твого колишнього.
Але хто я така, щоб вчити молодих? Я просто мати, яка тридцять років його годувала і жодного разу не довела до печії.
Катря відклала ніж.
— Андрій вчора з’їв дві тарілки мого борщу і просив добавки. Зі шматочками цибулі, до речі.
— Ой, дитино, — Надія Петрівна сплеснула руками.
— То він просто в тебе вихований. Весь у батька.
Покійний Степан теж їв мої перші невдалі експерименти і посміхався, а потім тихцем у гаражі хліб з салом жував. Ти б краще запитала, чому в тебе рушники сіріють.
Ти чим переш?
— Пральним порошком, Надіє Петрівно. У машинці. На режимі «Бавовна».
— Машинка — то для ледачих. Біле треба виварювати. Зі стружкою господарського мила. Тоді воно пахне чистотою, а не цими твоїми альпійськими луками, від яких у мене мігрень починається ще в коридорі.
Вечір обіцяв бути «томним». Коли Андрій повернувся з роботи, атмосфера в домі нагадувала натягнуту струну, на якій хтось збирався зіграти важкий рок.
— О, синку! Прийшов, рідненький! — Надія Петрівна вилетіла в коридор.
— Роззувайся швидше. Катруся там щось наварила… Ну, як змогла. Я трохи підправила, щоб можна було їсти, але ти ж знаєш, я не лізу в чужі справи.
Андрій глянув на дружину. Катря стояла біля дверей кухні, схрестивши руки на грудях.
— Мамо, я ж просив, не треба нічого «підправляти». Катя чудово готує.
— Та звісно, звісно! — Свекруха витерла уявну сльозу краєм фартуха. — Чудово. Тільки чомусь у холодильнику суп стоїть кислий.
— Він не кислий, там лимон! — вигукнула Катря. — Це солянка!
— Солянка… — Надія Петрівна сумно похитала головою. — У наш час солянку готували з п’яти видів м’яса, а не з тих сосисок, що ти купила по акції. Я їх навіть коту сусідському побоялася б дати, але Андрійко в нас невибагливий. Героїчна дитина.
За вечерею Надія Петрівна сиділа навпроти невістки, пильно спостерігаючи за кожним рухом її виделки.
— Катрусю, а ти бачила, що на підвіконні в спальні пил? — раптом запитала вона посеред тиші. — Я сьогодні квіти поливала, то ледь пальця не забруднила.
— Я вчора там прибирала, — стримано відповіла Катря.
— Мабуть, вікна погано зачинені. Або… знаєш, є такі жінки, у яких пил просто липне до рук. Енергетика така. Моя бабуся казала: «Яка господиня, така й пилюка». Ти не ображайся, я ж любячи. Хочу, щоб у мого сина був затишок, а не філіал вокзалу.
— Мамо, досить, — втрутився Андрій. — У нас чисто. Навіть занадто.
— Чисто? — Свекруха підняла брову. — Андрійку, ти просто не помічаєш. Очі замилені коханням. А ти подивися на комірець своєї сорочки. Він же не випрасуваний зсередини! Хто ж так робить? Це ж тертя об шию, це ж мікротравми! Катрусю, ти хочеш, щоб у нього подразнення було?
Катря відклала виделку. Дзенькіт металу об тарілку прозвучав як постріл.
— Надіє Петрівно, якщо ви так хвилюєтеся за його шию, може, ви й зуби йому чистити будете? Щоб, не дай Боже, емаль не подряпав?
Надія Петрівна театрально схопилася за серце.
— О боже… Андрію, ти чув? Яка агресія! Я ж слово за слово, по-сімейному, по-доброму… А вона мені хамство в тарілку підсипає.
Наступного ранку битва перейшла у фазу «тихої диверсії». Катря прокинулася раніше, щоб спокійно випити кави, але на кухні вже чаклувала свекруха. Вона переставляла банки зі спеціями.
— Що ви робите? — прошепотіла Катря, намагаючись не розбудити чоловіка.
— Наводжу лад, — бадьоро відізвалася Надія Петрівна.
— У тебе сіль стоїть праворуч від плити, а треба ліворуч. Це за фен-шуєм і за логікою. Поки ти її звідти дістаєш, у тебе ж пар у банку потрапляє! Сіль мокне, Катрусю. Вона стає важкою, як твоя вдача.
— Поставте. Сіль. На місце.
— Ой, які ми нервові! Може, тобі чаю заспокійливого? Я привезла з дачі збір: звіробій, м’ята і дрібка моєї доброти. Тобі корисно буде. А то вчора Андрійко бідний аж здригався, коли ти на мене голос підвищила.
— Я не підвищувала голос. Я констатувала факт.
— Факт у тому, — Надія Петрівна розвернулася, тримаючи в руках банку з цукром, — що ти не цінуєш допомоги. Інша б невістка ноги мила і воду пила за те, що я приїхала і весь цей гармидер розгрібаю.
Ти бачила, як у тебе каструлі складені? Кришка до кришки, а не отак, як попало! Це ж неповага до посуду. Посуд має душу, він відчуває, коли його не люблять.
Катря підійшла до столу і взяла свою улюблену чашку.
— Надіє Петрівно, я дуже вдячна за ваш візит. Але в цій квартирі «душа посуду» підкоряється моїм правилам. І якщо я захочу зберігати сіль у ванній, а шкарпетки в холодильнику — я це зроблю.
Свекруха примружилася.
— Отак, значить? Бунт на кораблі? Ну-ну. Подивлюся я, як ти заспіваєш, коли в Андрійка шкарпетки закінчаться, бо ти їх «за правилами» десь втратиш. До речі, про шкарпетки. Ти їх вивертаєш перед пранням?
— Ні.
— Кошмар… — Надія Петрівна сіла на табуретку, наче підкошена.
— Це ж генетичне вбивство трикотажу! Внутрішня сторона збирає епідерміс, Катрусю. Е-пі-дер-міс! Його треба вимивати прямим потоком води!
Ти ж просто полощеш його мертві клітини всередині! Мій син ходить у цвинтарі власної шкіри!
Катря не витримала і засміялася. Спочатку тихо, а потім на всю кухню.
— Цвинтар шкіри? Серйозно? Надіє Петрівно, ви — геній драми. Вам треба було в МХАТі виступати, а не в бухгалтерії працювати.
Свекруха ображено підтиснула губи.
— Смійся, смійся. Коли в нього ноги почнуть свербіти, згадаєш матір. Але тоді вже пізно буде.
Апогей настав у суботу, коли Надія Петрівна вирішила «допомогти» з генеральним прибиранням шафи. Катря повернулася з магазину і застала свекруху посеред купи свого одягу.
— Що тут відбувається?! — пакунки з продуктами ледь не випали з рук невістки.
— Я сортую, — незворушно відповіла Надія Петрівна, тримаючи в руках мереживну білизну Катрі. — Оце, дитино, вже треба викинути. Воно таке тонке, що навіть не гріє. Яка з тебе мати буде, якщо ти поперек не бережеш? Я тобі там відклала свої панталони з начосом, майже нові, один раз наділа на демонстрацію в дев’яносто першому…
— Ви рилися в моїй білизні? — голос Катрі став небезпечно тихим.
— Я не рилася, я інвентаризувала! — гордо заявила свекруха. — Хтось же має дбати про твоє здоров’я. І про бюджет. Навіщо купувати ці ниточки за ціною крила літака, якщо вони не виконують жодної функції, крім естетичної? Андрію це не потрібно, він у мене серйозний хлопчик, він на душу дивиться.
У цей момент у кімнату зайшов Андрій. Побачивши дружину, яка була червона як рак, і матір з «революційними» панталонами в руках, він зрозумів: час евакуації настав.
— Мамо, — сказав він, обережно забираючи в неї речі Катрі. — Я купив тобі квиток на вечірній поїзд.
— Як? Вже?
— Надія Петрівна зробила вигляд, що страшенно здивована.
— Але ж я ще не навчила її варити кисіль без грудочок!
Це ж катастрофа, синку! Ти ж захлинешся тими грудочками!
— Я ризикну, мамо. Я люблю грудочки. Вони нагадують мені про дитинство і твій складний характер.
Надія Петрівна зітхнула, підвелася і поправила зачіску.
— Ну що ж. Я бачу, я тут зайва. Приїхала, віддала всю себе, серце на блюдечку принесла, а мені — квиток на поїзд. Добре, поїду. Будете самі в пилу і неохайних шкарпетках жити. Тільки не дзвоніть мені, коли солянка не вийде.
Вона пішла збирати свою валізку з гідністю королеви у вигнанні. Вже на порозі, коли таксі чекало біля під’їзду, вона обернулася до Катрі.
— І запам’ятай, невістко: дзеркало в коридорі треба протирати горілкою. Тоді воно не просто блищить, воно посміхається.
— До побачення, Надіє Петрівно, — Катря ледь стримала посмішку. — Я обов’язково… куплю пляшку горілки. Але не впевнена, що витрачу її на дзеркало.
Свекруха хмикнула, поцілувала сина в обидві щоки і, кинувши останній критичний погляд на килимок біля дверей («несиметрично лежить!»), зникла в ліфті.
В квартирі нарешті запала тиша. Катря глянула на чоловіка.
— Знаєш, а я навіть буду трохи сумувати за її лекціями про епідерміс.
— Не кажи цього вголос, — засміявся Андрій.
— Бо вона відчує слабкість і повернеться з півшляху. Йди-но сюди, «вбивця трикотажу».
А на кухні, у банці з-під цукру, куди Надія Петрівна «випадково» насипала солі, чекав останній маленький сюрприз від люблячої свекрухи. Щоб життя медом не здавалося
Через годину Катря вирішила заварити чаю, щоб остаточно заспокоїти нерви. Андрій саме розкладав на дивані врятовані від «інвентаризації» речі.
— Будеш чай? — гукнула Катря з кухні. — З м’ятою. Тією самою, «з дрібкою доброти».
— Давай, — відгукнувся Андрій. — Тільки цукру поклади три ложки. Мені треба терміново відновити рівень глюкози після маминих панталонів.
Катря звично відкрила керамічну банку, на якій великими літерами було написано «ЦУКОР», щедро насипала три ложки в чашку Андрія і одну собі. Залила окропом, розмішала.
— Тримай, коханий. За перемогу здорового глузду над господарським милом!
Андрій зробив великий ковток і… миттєво змінився в обличчі. Очі в нього стали круглими, як ті самі сосиски по акції, а щоки надулися. Він кинувся до раковини.
— Тьху! Кха-кха! Катю, що це?! — він судомно почав запивати «чай» водою з крана.
— Що сталося? — Катря злякано піднесла свою чашку до губ, зробила крихітний ковток і тут же скривилася.
— О боже… Сіль!
Вона пересипала сіль у банку з цукром!
— «Вона стає важкою, як твоя вдача», — процитував Андрій, витираючи рот рушником. — Тепер я розумію, чому вона так загадково посміхалася біля ліфта. Це був прощальний салют.
Катря в безсиллі опустилася на табуретку, дивлячись на підступну банку.
— Вона геніальна. Це ж треба було розрахувати: сіль у чаї — це дрібниця, але як символічно!
«Щоб життя медом не здавалося».
— І що ми тепер будемо робити?
— Андрій зазирнув у банку. — Тут перемішано все: і цукор, і сіль. Справжня «солянка» від мами.
Катря раптом хитро прижмурилася і дістала телефон.
— Робити? Ми будемо грати за її правилами.
Вона швидко набрала повідомлення в месенджері. Андрій зазирнув через плече і прочитав:
«Надіє Петрівно, дякуємо за секретний інгредієнт!
Андрій каже, що чай із сіллю — це старий тибетський рецепт для чоловічої сили, про який ви йому, мабуть, розповідали.
Тепер питимемо тільки так!
М’яко мстимося… ой, тобто, міцно цілуємо!»
За хвилину телефон пілікнув.
«Невігласи! — прийшла відповідь.
— То був тест на пильність! Солоний чай п’ють тільки кочовики, а мій син — спадковий інтелігент.
Негайно все вимийте горілкою! Квиток назад я ще не здала, можу повернутися і перевірити!»
Катря і Андрій перезирнулися.
— Вимикаємо телефон? — запитав Андрій.
— Вимикаємо, — кивнула Катря.
— І пішли замовимо піцу. Тільки попроси, щоб у тісто не клали «епідерміс» і «душу посуду».
— І щоб цибуля була нарізана для велетнів, — додав Андрій, обіймаючи дружину.
— Велетенськими шматками. На знак протесту.
