Ви ще молоді, самі заробите собі на квартиру! — мати чоловіка здала зайву квартиру, поки ми тулилися в орендованій.
Наталя задумливо дивилася у вікно. Думки не давали спокою. Як же швидко пролетіли ці три роки. Здавалося, тільки вчора вони з Артемом стояли в РАЦСі. Вони були щасливі, сповнені надій на майбутнє. А сьогодні… Жінка важко зітхнула. Сірі багатоповерхівки ідеально вписувалися в її настрій.
Наталя ще раз зітхнула. А потім повернулася до чоловіка. Артем у черговий раз переглядав оголошення про винаймання квартир.
— Артеме, нам треба поговорити.
Чоловік відірвався від екрана.
— Що таке? Знову хазяйка телефонувала? Тільки не кажи, що вона вирішила підняти ціну.
— Ні, поки не телефонувала. Але я підрахувала наші витрати за останній місяць. Ми віддаємо забагато за цю квартиру, — Наталя обвела поглядом крихітну кімнату, де ледь уміщалися ліжко та письмовий стіл.
— Ну а що робити? Інших варіантів все одно немає, — Артем знизав плечима, повертаючись до перегляду оголошень.
Наталя задумалася. Інші варіанти були, і вони обоє це чудово розуміли. У Лідії Василівни, матері Артема, пустувала друга квартира — простора двокімнатна в центрі міста. Точніше, не пустувала — свекруха здавала її якимось студентам, отримуючи непоганий дохід.
— Знаєш, я вчора зустріла твою маму в магазині, — ніби між іншим почала Наталя.
— І що? — Артем напружився.
— Вона знову скаржилася на маленьку пенсію. Каже, ледь кінці з кінцями зводить, — Наталя намагалася говорити спокійно, хоча всередині все кипіло. — При цьому її квартиранти справно платять їй щомісяця. Але згадай, скільки грошей ми їй дали за останні пів року!
— Наташо, ми вже обговорювали це. Мама сама заробила на ту квартиру, вона має право розпоряджатися нею як хоче. І я не можу залишити її у скрутну хвилину.
— Але ж ми сім’я! — не витримала Наталя. — Твоя мама бачить, як ми мучимося, намагаємося накопичити хоч щось на перший внесок, а сама здає квартиру чужим людям!
У двері подзвонили. Наталя здригнулася — в такий час до них рідко хто заходив. На порозі стояла Лідія Василівна власною персоною.
— Артемусю, синочку! — свекруха протиснулася повз Наталю, навіть не привітавшись. — У мене така проблема! Уявляєш, кран у ванній потік, викликала сантехніка, а він таку суму заломив!
Наталя закотила очі — вона вже знала, до чого йде розмова.
— Мам, може я сам подивлюся? — запропонував Артем.
— Ой, ні-ні, там потрібен професіонал. Але в мене зараз зовсім немає грошей, пенсію тільки через тиждень принесуть…
Наталя не витримала:
— Лідіє Василівно, а як же дохід від квартири? Ви ж тільки позавчора казали, що квартиранти заплатили.
Свекруха підтиснула губи:
— Це зовсім інше. Ті гроші в мене на ліки відкладені. Ви ж знаєте, скільки зараз коштує лікування? А я людина хвора, мені багато чого потрібно.
— Давайте я з вами в аптеку схожу, допоможу вибрати ліки, — запропонувала Наталя.
— Не потрібна мені твоя допомога! — відрізала Лідія Василівна. — Я сама знаю, що мені потрібно. Артеме, сину, ти ж не залишиш матір у скрутній ситуації?
Артем безпорадно подивився на дружину:
— Наташо, може позичимо десь? Не можна ж маму так залишити.
Наталя стиснула руки. Вони й так уже влізли в борги, допомагаючи свекрусі то з ремонтом, то з купівлею нової техніки. А ці гроші могли б піти на їхнє власне житло.
— Звісно, позичимо, — процідила вона крізь зуби. — Як завжди.
Лідія Василівна переможно посміхнулася:
— От і славно! А то я вже думала, що доведеться квартирантів просити допомогти. Вони, знаєте, такі чуйні хлопці…
Ця фраза була останньою краплею.
— Лідіє Василівно, а може, ви краще нам квартиру здасте? — випалила вона. — Ми б теж могли бути чуйними. І гроші б у вас завжди були — ми ж не чужі люди.
У кімнаті повисла важка тиша. Лідія Василівна зблідла:
— Ти що ж це, на мою квартиру рота роззявляєш? — свекруха повернулася до сина. — Артеме, ти чуєш, що твоя жінка каже? Я, значить, усе життя працювала, на квартиру цю купила, а вона…
— Мам, Наташа не це мала на увазі, — почав виправдовуватися Артем.
— Саме це! — перебила його Наталя. — Ми щомісяця віддаємо за оренду стільки, що на їжу ледь вистачає. А ваша квартира стоїть порожня…
— Як це порожня? — обурилася Лідія Василівна. — Там пристойні люди живуть, платять справно. А ви що пропонуєте? Щоб я їх вигнала?
— Невже чужі люди важливіші за власного сина? — вигукнула Наталя.
— А ти хто така, щоб мені вказувати? — Лідія Василівна встала, грізно нависаючи над невісткою. — Я цією квартирою розпоряджаюся як хочу! І взагалі, якби ти була хорошою дружиною, давно б уже на своє житло заробила. А то тільки й умієш, що на чуже зазіхати!
— Мам, не треба… — спробував втрутитися Артем.
— Що не треба? Захищаєш її? — Лідія Василівна сплеснула руками. — Я вже бачу, до чого все йде. Спершу вона на одну квартиру зазіхає, потім що? Може, й другу квартиру захоче відібрати?
— Не перекручуйте! Ви ж знаєте, що ми збираємо…
— Накопичити вони хочуть! — передражнила Лідія Василівна. — Ось я свого часу…
— Мам, давай не зараз, — Артем утомлено потер перенісся. — Я завтра заїду, занесу гроші на кран.
Коли свекруха нарешті пішла, Наталя заплакала. Артем мовчки обійняв дружину, але вона відсторонилася:
— Чому ти ніколи не можеш сказати їй «ні»?
— Вона ж моя мати…
— А я твоя дружина! І ми сім’я! — Наталя відвернулася до вікна.
Наступного дня телефон Артема розривався від дзвінків. Лідія Василівна щохвилини надсилала повідомлення: «Сину, ти бачив, яка твоя жінка невдячна?», «У наш час невістки поважали свекруху, а зараз що коїться!», «Я все життя для тебе старалася, а вона…»
Наталя випадково побачила ці повідомлення, коли чоловік залишив телефон на столі. Серце стислося — свекруха налаштовувала сина проти дружини.
У неділю Наталя зайшла до свекрухи занести продукти — Артем попросив купити щось до чаю. Двері були прочинені, і зі сходового майданчика невістка почула гучну розмову:
— Уявляєш, Валю, які зараз орендарі хороші трапилися! Уже пів року живуть, завжди вчасно платять, за квартирою дивляться, ремонт самі роблять. Не те що деякі — тільки й уміють, що вимагати та скаржитися!
Наталя завмерла біля дверей. Свекруха явно говорила це спеціально голосно, знаючи, що невістка може почути.
— Лідіє Василівно, можна з вами поговорити? — Наталя рішуче зайшла до квартири.
Свекруха демонстративно закотила очі:
— Валечко, я тобі передзвоню. Тут невістка прийшла, знову, мабуть, про квартиру буде розмову заводити.
— Так, саме про це, — твердо сказала Наталя. — Я хочу зрозуміти, чому ви не запропонували нам свою другу квартиру? Ми могли б платити вам, хай менше, ніж чужі люди, але зате ви б допомогли власному синові.
Лідія Василівна недовірливо подивилася на невістку:
— Бач, що захотіла! Рідним я нічого здавати не буду. Від них потім грошей не допросишся. Навіщо мені зайвий раз нервувати. Знаю я, як це буває — спершу пустиш пожити, потім не виженеш. Ні вже, хай краще чужі люди платять.
— Тобто вам важливіші гроші, ніж благополуччя сина? — Наталя не вірила своїм вухам.
— А ти не вказуй мені, що важливіше! — спалахнула свекруха. — Ви молоді, самі заробите. Я у ваші роки…
Увечері Наталя не витримала:
— Артеме, нам треба серйозно поговорити. Ти розумієш, що твоя мати спеціально це робить? Вона могла б допомогти нам стати на ноги, але натомість…
— Наталя, — Артем зітхнув, — я знаю. Я сьогодні думав про це. Мама справді могла б і допомогти.
— Допоможе вона, — Наталя гірко всміхнулася. — Вона прямим текстом сказала, що їй важливіше отримувати гроші з чужих людей, ніж допомогти рідному синові!
— Вона просто боїться залишитися без грошей, — спробував виправдати матір Артем. — Знаєш, як важко зараз пенсіонерам…
Наступного дня молоді вирішили навідати Лідію Василівну. Наталя сподівалася, що в присутності сина свекруха буде зговірливішою. Але не тут-то було.
— Мамо, ми хотіли поговорити щодо квартири… — почав Артем.
— А що тут говорити? — перебила Лідія Василівна. — Ви ще молоді, самі заробите собі на квартиру! Ось, подивіться на Петрових — їхній син уже три кредити взяв, але купив житло. А ви що? Тільки й можете, що на чуже зазіхати!
Наталя дивилася на свекруху і не впізнавала жінку, яка ще на весіллі обіцяла любити її як рідну доньку. Перед нею сиділа розважлива особа, готова поступитися щастям власної дитини заради грошей.
— Знаєте що, Лідіє Василівно… — Наталя перевела погляд на чоловіка, чекаючи на підтримку.
Але Артем мовчав. Просто сидів, опустивши очі, наче розглядаючи візерунок на скатертині. У цій тиші Наталя раптом із пронизливою ясністю усвідомила — вона зовсім сама. Усі ці три роки боротьби, спроб побудувати сім’ю, створити затишок навіть у орендованій квартирі — все це було тільки її стараннями.
— Ну що ти замовкла? — підганяла Лідія Василівна. — Договорюй, раз почала!
Артем незграбно всміхнувся і відвів погляд. Цей жест став останньою краплею.
Увечері, повернувшись додому, Наталя відкрила ноутбук. Замість звичного пошуку квартир в оренду, вона зайшла в розділ «Продаж нерухомості». Руки тремтіли, коли вона вбивала параметри: однокімнатна, у спальному районі, з мінімальним першим внеском.
— Що ти робиш? — запитав Артем, зазирнувши їй через плече.
— Шукаю квартиру. Для себе, — відповіла Наталя, не відриваючись від екрана.
— У сенсі — для себе?
— У прямому. Я подзвонила батькам. У них є невеликі заощадження. Мама навіть готова оформити іпотеку на себе. Ось вона реальна допомога, бачиш різницю, не те що деякі все для себе та про себе.
Уже за тиждень Наталя з матір’ю з’їздила до банку і подала документи на іпотеку. Вона спеціально обрала банк подалі від дому, щоб не зіткнутися зі свекрухою — Лідія Василівна підробляла в одному з відділень касиркою.
Новина про те, що невістка збирається купувати квартиру самостійно, дійшла до Лідії Василівни миттєво — мабуть, сусідки або чоловік постаралися.
— Це як розуміти?! — увірвалася свекруха без стуку. — Квартиру вона собі одна купує! А чоловік як же? Ти що, розлучатися зібралася?
Наталя спокійно підвела очі від документів, які розкладала на столі:
— Я більше не хочу жити в сім’ї, де мене вважають чужою.
— Артеме! — Лідія Василівна повернулася до сина. — Ти що мовчиш? Зупини її!
— Наталко, може справді не варто поспішати? — невпевнено почав Артем. — Давай все обговоримо…
— Обговорювати більше нічого, — Наталя зібрала папери в теку. — Я втомилася бути єдиною, хто намагається щось змінити.
Розлучення пройшло швидко і майже безболісно. Наталя не стала ділити майно — зі спільно нажитого в них були тільки старі меблі та посуд. Лідія Василівна на засіданні сиділа в першому ряду, час від часу демонстративно зітхаючи й хитаючи головою.
Через місяць Наталя переїхала у свою квартиру. Маленьку, яка потребує ремонту, але — свою. А ось у Лідії Василівни справи йшли не так гладко. Вона підвищила вартість квартирної плати. Її орендарі з’їхали, не попередивши, а нових знайти виявилося складніше — у місті відкрилося кілька нових гуртожитків, і студенти надавали перевагу їм, а не старим квартирам.
— Уявляєш, який підступ! — скаржилася вона подругам. — Вимагають знизити ціну! А на що я житиму? У мене син залишився без дружини, мені тепер його підтримувати треба!
Наталя дізнавалася про це від спільних знайомих, але тепер ці історії викликали тільки усмішку. Вона більше не залежала від чужого егоїзму.
