Сонце ледь пробивалося крізь старі фіранки у квартирі Марії Іванівни. В повітрі пахло випічкою, але атмосфера була далеко не солодкою. За столом сиділи її син Віктор та донька Ірина. Вони прийшли «провідати» матір, але пиріг на тарілках лишався недоторканим.
— Мамо, ну ви ж самі бачите, — почав Віктор, відсуваючи чашку. — Кому потрібні ці церемонії? Ви вже ледь ногами соваєтеся від кухні до вікна. Може, вже час подумати про відпочинок? Там, де тихо, спокійно, де за вами доглянуть фахівці.
Марія Іванівна мовчки підняла погляд. Її руки, покручені артритом, спокійно лежали на скатертині.
— Ти про що, синку? Про той «відпочинок», куди відвозять і забувають дорогу?
— Та що ви одразу про погане! — втрутилася Ірина, нервово поправляючи золотий браслет. — Вітя правду каже. Ви вже своє життя прожили, мамо. Насолодилися побутом. А нам зараз жити треба. У мене борги за машину, у Віктора — бізнес-план горить. Не тягніть ви цей тягар. Перепишіть квартиру на Вітьку або на мене, ми ж рідні. Продамо, поділимо порівну — і всі щасливі!
Сварка за сімейним столом
— Продати? — тихо перепитала мати. — Це ж дім вашого батька. Ви тут перші кроки робили. Он на одвірку ще лишилися позначки, як ви росли.
— Ой, почнеться зараз! — Віктор різко встав зі стільця і почав ходити кімнатою. — Позначки, спогади… Мамо, спогади в кишеню не покладеш і в банку під відсотки не здаси! Ви розумієте, що ця нерухомість просто простоює, поки ми рахуємо копійки? Ви егоїстка, ось що я скажу! Ви тримаєтеся за ці стіни, наче вони з золота, а на дітей вам байдуже.
— Я егоїстка? — Марія Іванівна вперше за розмову підвищила голос. — Я, яка сорок років на заводі відпахала, щоб ви взуті й ситі були? Яка вам освіту дала, поки сама в одних чоботях п’ять зим ходила?
— Це був ваш обов’язок! — вигукнула Ірина, червоніючи від гніву. — Ви нас народили, ви мали забезпечити старт. А який це старт, коли мені скоро сорок, а я все ще по орендованих кутках тиняюся? Ви просто заздрите, що ми молоді, що в нас ще є сили щось змінювати. Вас уже там зачекалися, напевно, на тому світі, а ви все за земне чіпляєтеся!
У кімнаті на мить запала мертва тиша. Слова доньки впали, як важке каміння.
— Зачекалися, кажеш? — Марія Іванівна повільно підвелася, спираючись на палицю. — То ви вже й дату призначили? Вже й вінки замовили, чи просто чекаєте, коли ключі на стіл випадуть?
— Не треба драми, — огризнувся Віктор. — Ми просто реалісти. Ви самі не справляєтеся. Вчора сусідка казала, що ви забули газ вимкнути. Ви нас усіх на той світ потягнете разом із цією квартирою! Пишіть дарчу, і справі кінець. Ми вам знайдемо чудовий пансіонат за містом. Там сосни, повітря…
— Сосни? — гірко посміхнулася мати. — Сосни я і з вікна кладовища побачу, якщо ви так поспішаєте.
Несподіваний фінал
Конфлікт розгорався з новою силою. Ірина почала згадувати старі образи, Віктор вимагав документи на право власності, звинувачуючи матір у старечій впертості. Вони кричали один на одного, ділячи віртуальні гроші, пересуваючи в уяві меблі та зносячи стіни.
— Досить! — Марія Іванівна з силою стукнула палицею по підлозі. — Я вас почула. Ви хочете, щоб я не «тягнула»? Добре.
Діти замовкли, в їхніх очах спалахнула жадібна надія. Віктор навіть дістав з кишені ручку.
— Завтра я йду до нотаріуса, — спокійно продовжила мати. — Але не для того, щоб переписати дім на вас. Я оформлюю договір довічного утримання на племінника Андрія.
Він уже пів року мені продукти возить і ліки купує, поки ви «бізнес-плани» складаєте. Він буде за мною доглядати, а квартира потім відійде йому. А ви… ви вже своє життя живіть самі. Раз я своє вже «прожила», то й поради ваші мені ні до чого.
— Ви не посмієте! — заверещала Ірина. — Ми це оскаржимо! Ви несповна розуму!
— Розуму в мене якраз вистачило, щоб зрозуміти: стіни люблять тих, хто в них живе, а не тих, хто хоче їх зруйнувати. А тепер — геть. Пиріг візьміть із собою, він такий же холодний, як ваші серця.
Коли двері за розлюченими дітьми зачинилися, Марія Іванівна сіла біля вікна. Вона не плакала. Вона просто нарешті відчула, що в цій квартирі знову стало легко дихати.
Після того як двері за Віктором та Іриною захряснулися так, що ледь не посипалася стара штукатурка, Марія Іванівна ще довго сиділа в тиші. Вона дивилася на дві порожні чашки, з яких так ніхто і не відпив ні ковтка.
Відчуття було таке, ніби її власні діти щойно спробували виставити її за двері власного життя.
Але вже наступного ранку на порозі з’явився Андрій — син її покійної сестри. Він не став розпитувати, чому тітка виглядає такою змарнілою. Він просто мовчки полагодив кран, що підтікав на кухні, і виставив на стіл пакунок із ліками.
— Андрію, — покликала вона його, коли він уже збирався йти. — Ти пам’ятаєш, що я казала про квартиру? Я не жартувала.
Юридична шахівниця
За тиждень Віктор та Ірина повернулися. Цього разу вони не кричали — вони привели свого «юриста», молодого чоловіка в дешевому костюмі, який намагався виглядати дуже переконливо.
— Маріє Іванівно, — почав юрист, розкладаючи течку на столі. — Ваші діти піклуються про вашу безпеку. Ми підготували документи про визнання вас обмежено дієздатною через вікові зміни.
Ви ж розумієте, газ, забуті двері… Це небезпечно. Підпишіть добровільну передачу прав управління майном Віктору, і ми зам’янемо справу без судів.
Віктор стояв позаду, склавши руки на грудях:
— Мамо, не доводь до гріха. Ми ж не хочемо тягати тебе по психіатрах. Просто підпиши.
У цей момент з кімнати вийшов Андрій. У руках він тримав не гайковий ключ, а офіційний витяг із реєстру.
— Можете сховати свої папірці, колего, — спокійно сказав він до юриста. — Марія Іванівна вчора пройшла повне медичне обстеження, включаючи висновок психіатра про повну ментальну адекватність. А ось цей документ — договір довічного утримання, завірений державним нотаріусом.
Ірина аж позеленіла:
— Ти хто такий, щоб пхати свого носа в наші сімейні справи? Це наш спадок! Наша кров!
— Рідня — це не право власності, Іро, — відрізав Андрій. — Згідно з договором, я зобов’язуюсь забезпечувати Марію Іванівну всім необхідним, а квартира перейде у мою власність лише після її відходу. Але є один нюанс: у договорі прописано пункт про заборону відчуження та право власниці забороняти перебування в квартирі сторонніх осіб, які діють їй на шкоду.
Останній аргумент
Віктор зробив крок до Андрія, стиснувши кулаки:
— Ти підмазався до старої! Думаєш, найрозумніший? Ми розірвемо цей договір через суд! Вона не мала права!
— Мала, — тихо, але твердо сказала Марія Іванівна, підводячись із крісла. — Це моя квартира, Вітю. Я її отримувала, я за неї платила, я в ній сивіла. Ви прийшли сюди не з любов’ю, а з мішком для здобичі. Ви навіть не спитали, як моє серце. Ви спитали, чи я ще «суваюся». Так от, я ще й як суваюся. І перше, що я зроблю — це викличу поліцію, якщо ви зараз же не залишите мій дім.
— Мамо, ви про це пошкодуєте! — вигукнула Ірина, хапаючи свою сумку. — Коли вам стане погано посеред ночі, не дзвоніть нам! Нехай ваш Андрійко вас рятує!
— Я й не дзвонитиму, — відповіла мати, дивлячись доньці прямо в очі. — Бо коли мені було погано минулого місяця, я дзвонила. Віктор сказав, що в нього нарада, а ти — що ти в манікюрному салоні. Андрій був тут за п’ятнадцять хвилин.
Коли за «спадкоємцями» вкотре зачинилися двері, в квартирі нарешті запанувала справжня тиша. Не та гнітюча, що була раніше, а спокійна.
— Тітко Маріє, — сказав Андрій, ставлячи чайник. — Може, вип’ємо чаю? Справжнього, з липою.
— Давай, синку, — посміхнулася вона. — І знаєш що? Відкрий-но вікно. Треба вивітрити цей запах жадібності. У мене ще багато планів на це життя, і «відпочивати» я збираюся тільки на власній дачі влітку.
Минув рівно рік. Двір старого будинку розцвів бузком, а на балконі Марії Іванівни з’явилися нові ящики з петуніями. Вона більше не «совалася» — вона ходила впевнено, хоч і з паличкою, яку Андрій замовив спеціально для неї: легку, з інкрустованою ручкою.
Ця неділя мала бути спокійною, якби біля під’їзду не загальмував знайомий старий автомобіль Віктора.
Остання спроба
Віктор та Ірина вийшли з машини виглядали вони не найкращим чином. У Віктора під очима залягли тіні від безсоння — бізнес таки пішов на дно. Ірина змінила дороге пальто на куртку з минулого сезону.
Вони піднялися на третій поверх і почали дзвонити в двері. Довго, настирливо.
Марія Іванівна відчинила. Вона була в ошатній сукні, злегка підкрашена — збиралася в театр.
— О, з’явилися, — спокійно мовила вона, не пускаючи їх далі порога. — Яким вітром? Невже совість прокинулася?
— Мамо, ну досить уже ображатися, — почала Ірина, намагаючись протиснутися в коридор. — Рік минув! Ми ж рідні люди. У Віті проблеми, банк колекторів нацькував.
А мені з орендованої квартири натякають, що треба з’їжджати. Ну невже ви будете жити в цих хоромах сама, поки ми на вулиці опинимося?
— Сама? — Марія Іванівна підняла брову. — Я ніколи не буваю сама. У мене щодня гості: то подруги, то Андрій із сином. А щодо «хоромів» — так я одну кімнату здала студентці-консерваторці. Вона мені вечорами на скрипці грає. Дуже заспокоює після ваших криків.
Битва за поріг
— Ви здали кімнату?! — вибухнув Віктор. — Без нашого дозволу? Це ж незаконно! Ви псуєте майно! Ви розумієте, що цей Андрій просто використовує вас, щоб викачувати гроші?
— Вітя, — Марія Іванівна подивилася на сина з жалем. — Ти за рік так нічого і не зрозумів. Андрій не взяв з мене жодної копійки. Навпаки, він оплатив мені операцію на очах, щоб я могла читати. А гроші від оренди я відкладаю собі на подорож у Карпати.
— У Карпати? — Ірина мало не задихнулася від обурення. — Ви витрачаєте «наші» гроші на Карпати? Мамо, ви зовсім з глузду з’їхали! Нам їсти нічого, а ви по горах збираєтеся лазити? Негайно розривайте договір із тим пройдисвітом і продавайте квартиру. Ми вже знайшли покупця, він готовий виплатити аванс сьогодні!
— Покупця? На мій дім? — голос Марії Іванівни став холодним, як лід. — Ви вже і гроші порахували, і покупця привели в квартиру, де я ще дихаю?
— Та ви вже віджили своє, зрозумійте! — крикнув Віктор, втрачаючи контроль. — Ви просто займаєте місце! Ця квартира — наш єдиний шанс випливти! Ви стареча егоїстка, яка вчепилася в цеглу і не дає дітям дихати!
Точка неповернення
З-за спини Марії Іванівни з’явився Андрій. Він не кричав, просто поклав руку тітці на плече.
— Пане Вікторе, пані Ірино, — тихо сказав він. — Ви зараз порушуєте спокій власниці майна. Більше того, ви знову займаєтеся психологічним тиском. Я нагадую: у нас встановлено відеоспостереження в коридорі. Кожне ваше слово записане.
— Та пішов ти! — Віктор замахнувся, але Андрій навіть не здригнувся.
— Якщо ви зараз не підете, наступна наша зустріч буде в поліції з заявою про вимагання, — додав Андрій.
Марія Іванівна крокнула вперед і вперше за багато років сама зачинила двері перед їхніми носами, не чекаючи, поки вони підуть.
— Знаєш, Андрію, — сказала вона, поправляючи капелюшок перед дзеркалом. — А я ж колись думала, що без них не зможу. Що діти — це моя єдина опора.
— А виявилося? — спитав він, подаючи їй сумку.
— А виявилося, що опора — це не той, хто має твою кров, а той, хто має серце. Ходімо, бо запізнимося на виставу. Сьогодні дають «Короля Ліра». Кажуть, дуже повчальна історія про дітей і спадок.
Вона вийшла з під’їзду, пройшла повз Віктора, який люто бив ногою колесо своєї машини, і навіть не озирнулася. Вона нарешті була вільною у своєму власному домі.
Світлана Малосвітна
