— Ви що, банкет у мене на дачі влаштували? — такого жінка не очікувала.
Лідія Петрівна вперше побачила дачу у такому вигляді на початку травня. Хвіртка, як завжди, скрипіла, але стежка до будинку була майже розчищена — хтось прибрав торішнє листя, хоч і не до кінця. Ґанок так само сумно просідав під ногою, як і десять років тому, коли не стало чоловіка. Тоді вона вирішила, що дача їй більше не потрібна. Навіщо? Син Максим жив своїм життям, онуків не передбачалося, а їздити туди самій — дивитися, як колись Геннадій копирсався у теплиці з помідорами, — було нестерпно.
Але час лікує. Минулої осені Лідія Петрівна вийшла на пенсію — і раптом з’ясувалося, що днів багато, а справ майже немає. Серіали набридли ще в листопаді, подруги роз’їхалися — хто до дітей, хто до теплих країн, а вона залишилася сама у трикімнатній квартирі з видом на сіру багатоповерхівку навпроти. Тоді й прийшла думка: дача. Можна все впорядкувати, зробити не город із вічним прополюванням, а затишний будинок, куди хочеться приїжджати.
Жінка найняла бригаду. Хлопці працювали швидко й без зайвих запитань. До травня замінили дах, провели воду зі свердловини на кухню. Поставили сучасний санвузол у будинку. Усередині поклали ламінат, пофарбували стіни, на кухні з’явився новий гарнітур, у кімнатах — дивани. Лідія Петрівна навіть купила телевізор, хоч і невеликий, і провела інтернет — за порадою Максима, «мало що станеться».
Грошей пішли майже всі заощадження, які залишилися від продажу однокімнатної квартири. Пенсія в неї невелика — учительська, але що поробиш? Хотілося мати щось своє, де можна дихати на повну й не слухати сусідів зверху, які щовечора, здавалося, змагалися, хто швидше пересуне меблі.
Максим приїжджав лише раз — посеред ремонту. Походив, покивав, сказав:
— Мамо, ти молодець, буде чудово, — і поїхав.
Невістка Аліна навіть не приїжджала — послалася на роботу й алергію на будівельний пил. Лідія Петрівна не образилася. Вона взагалі намагалася не ображатися на дітей: дорослі ж, у кожного своє життя. Максим працював у якійсь модній компанії, Аліна вела соцмережі для ресторанів — Лідія Петрівна не дуже розуміла, що це таке, але знала: заробляють вони добре.
Влітку вона цілком облаштувалася на дачі. Приїжджала на вихідні, іноді залишалася на тиждень. Розбила кілька клумб, посадила петунії й чорнобривці — просто для краси. Гуляла довкола, читала на веранді, пила чай із сусідкою Ніною Іванівною, яка все не могла намилуватися:
— Лідо, та у тебе тепер як у журналі! І санвузол у хаті, і гаряча вода! Ми от із Петровичем усе не зберемося, а ти молодець.
Восени Лідія Петрівна бувала рідше — дощі, сирість, та й хворіти не хотілося. У жовтні підготувала дім до зими: злила воду, закрила вікна, укутала труби. Планувала повернутися тільки навесні.
Але наприкінці грудня у голові щось клацнуло. Новий рік у місті — це буденно, а на дачі — тиша, сніг, спокій. Можна зустріти свято по-людськи. Самій, звісно, але навіть краще — без метушні. Максима з Аліною вона вирішила не кликати: у них напевне свої плани, друзі, корпоративи.
Тридцятого грудня Лідія Петрівна склала сумку — продукти, термос, теплу ковдру, книжку. Сіла на електричку й рушила до селища. Сніг був пухкий, неторканий, приємно рипів під ногами. Від зупинки до дачі хвилин двадцять пішки, але Лідія Петрівна не поспішала — вдихала морозне повітря, милувалася соснами у білих шапках.
Коли звернула на свою вулицю, здалеку побачила світло у вікнах. Серце в неї стислося. Хтось заліз? Чи, може, сусіди щось помітили й вирішили перевірити? Але тоді чому не подзвонили?
Вона пришвидшила крок. Хвіртка була прочинена. Від стежки до ґанку тягнулися сліди — багато слідів, явно не однієї людини. Біля ґанку стояли машини — дві, припарковані впритул. Одну Лідія Петрівна впізнала одразу: сіра «Шкода» Максима.
Що він тут робить?
На ґанку стояли порожні пакети з супермаркету, ще якісь речі. Двері — незамкнені. Лідія Петрівна штовхнула їх й ступила до теплої, дуже теплої оселі. Із середини долинали голоси, сміх, музика. Пахло шашликом і якимось міцним напоєм.
Жінка зняла чоботи, пройшла у передпокій. З кімнати виглянула Аліна — у домашніх штанах і светрі, з келихом у руці.
— Лідіє Петрівно! — вигукнула вона, і келих мало не вислизнув із пальців. — Ви ж не мали приїжджати!
— Вочевидь, не мала, — сухо відповіла жінка. — А ви, бачу, тут добре влаштувалися.
З кімнати виглянув Максим, а за ним — ще кілька людей, усі незнайомі. Молоді, гомінкі, з келихами й тарілками. На столі — гора страв: салати, нарізки, пляшки з напоями. На дивані хтось сидів з гітарою. На підлозі — пакети, обгортки, пластикові стаканчики.
— Мамо! — Максим винувато усміхнувся. — Ну, привіт. Ми тут… е-е… не чекали тебе.
— Бачу, що не чекали, — Лідія Петрівна повільно стягнула шарф. — А ви, я дивлюся, святкуєте.
— Ну так, — спробувала зобразити невимушеність Аліна. — Вирішили зустріти Новий рік на природі. Ти ж казала, що не поїдеш на дачу.
— Казала, — кивнула Лідія Петрівна. — Потім передумала. А вас я, здається, не запрошувала.
Повисла незручна пауза. Хтось із гостей засміявся, інший його осадив. Максим почухав потилицю:
— Мамо, ну не сердься. Ми ж нічого не зламали. Просто відпочиваємо.
— Просто відпочиваєте, — повторила вона. — Це ви вперше?
— Що вперше? — не зрозумів Максим.
— Тут відпочиваєте. На моїй дачі. Без дозволу.
Лідія Петрівна пройшла на кухню. Там був такий самий безлад: у раковині гора брудного посуду, на плиті сковорідки, на підлозі — калюжа від розталого снігу. У кутку стояла коробка з порожніми пляшками. Вона відчинила холодильник — забитий ущент: м’ясо, ковбаси, сири, торти. Явно запаслися не на одну ніч.
— Мамо, ти чого? — Максим увійшов слідом. — Ну так, ми тут іноді буваємо. Ти ж все одно не приїжджаєш. Навіщо будинку пустувати?
— Іноді, — повільно промовила Лідія Петрівна. — Це коли — іноді?
— Ну… кілька разів бували восени, у чийсь день народження…
— У чий день народження?
— Одного друга. Миколи. Ось він, у смугастому светрі.
Лідія Петрівна повернулася до кімнати. Поглянула на гостей — чоловік десять, не менше. Усі завмерли, як школярі, спіймані на колективному прогулі уроків.
— Ви що, у мене на дачі банкет влаштували? — запитала вона тихо, але так, що всі почули.
— Лідіє Петрівно, ну що ви, — залепетала Аліна. — Ми просто… Максим сказав, що можна. Тут так гарно, ремонт свіжий, інтернет є…
— Максим сказав, що можна, — повторила Лідія Петрівна. — А Максим мені допомагав цей ремонт робити? Максим приїжджав хоч раз подивитися, як ідуть справи?
— Мамо, ну я працював! — Максим розвів руками. — У мене дедлайни були, проєкти!
— Дедлайни, — кивнула вона. — Проєкти. А у мене що було? Я, значить, могла бригаду шукати, з ними домовлятися, гроші платити — останні, між іншим! Я могла їздити сюди щотижня, перевіряти, щоб все правильно зробили! Я могла меблі вибирати, шпалери, плитку! А ти працював.
— Мамо, ну…
— Мовчи! — гримнула Лідія Петрівна, і Максим здригнувся. — Мовчи, я не закінчила. Я витратила всі гроші, що відкладала. Усі! У мене пенсія невелика, Максиме. А ремонт коштував дорого. Я ще кредит взяла. І знаєш, для чого? Щоб було місце, куди приїхати, коли набридне у чотирьох стінах сидіти. Щоб було куди вас з онуками покликати, коли вони з’являться. Щоб не по чужих санаторіях за свої останні гроші їздити!
Вона говорила все голосніше, і слова вилітали, наче птахи з клітки:
— І що я бачу? Ви тут свої вечірки влаштовуєте! Без дозволу! Друзів своїх приводите! А мені навіть не сказали, навіть не запитали! Я для себе старалася, а ви вирішили, що це ваша розважальна база!
— Лідіє Петрівно, ми не хотіли вас образити, — сказала якась дівчина у рожевому светрі.
— Образити? — Лідія Петрівна повернулася до неї. — Дівчинко, я вас взагалі не знаю. Хто ви така і що робите у моєму домі?
— Це Віка, — підказав Максим. — Алінина подруга.
— Мені все одно, — відрізала Лідія Петрівна. — Збирайтеся. Усі. І їдьте.
— Як їхати? — не повірив Максим. — Мамо, зараз одинадцята година вечора! На дворі мінус п’ятнадцять градусів!
— Але ми ж хотіли Новий рік зустріти! — обурилася Аліна. — У нас продукти в холодильнику!
— Зустрінете в місті, — Лідія Петрівна схрестила руки. — У себе вдома. Або в когось із ваших друзів. Забирайте свої продукти.
— Мамо, ти чого така сердита? — Максим спробував взяти її за руку, але вона відсмикнулася. — Ну вибач, що не запитав. Але дача ж просто стояла!
— Просто стояла, — її голос задрижав. — Максиме, ти хоч розумієш, що я не лише гроші витратила? Я сили витратила. Я пів року цим жила — їздила, перевіряла, планувала. Сама! Ти жодного разу не запропонував допомогти. Жодного! А коли все стало гарно й зручно, ви почали тут відпочивати. Зручно, так?
— Ми думали, вам буде приємно, — тихо сказала Аліна. — Що будинок не пустує.
— Приємно? — Лідія Петрівна гірко усміхнулася. — Мені було б приємно, якби ви приїхали до мене. Разом. Якби запропонували провести вихідні, допомогти в городі, разом чаю попити. А не нишком, як злодії, поки мене немає!
Вона замовкла, важко дихаючи. У кімнаті було тихо, лише музика тихо грала з чийогось телефону. Гості перезиралися, не знаючи, що робити.
— Усе, — сказала Лідія Петрівна. — Розмова закінчена. Збирайтеся й їдьте. У вас десять хвилин.
— Але ж свято… — невпевнено промовила Аліна.
— Їдьте, — повторила вона й зробила крок до спальні.
— Зачекайте, — несподівано спокійно сказала Аліна. Вона підійшла, легенько взяла свекруху під руку. — Ви, мабуть, з дороги. Сядьте, будь ласка.
Вона посадила Лідію Петрівну у крісло біля столу, накрила її плечі пледом, потім підійшла до плити, поставила чайник.
— Зараз буде чай, — сказала вона, вже зовсім іншим тоном. — І вечеря. У нас залишилося багато їжі, гарної, домашньої. Ми всі разом поїмо, якщо дозволите.
Максим стояв поруч, зніяковілий.
— Мамо, Аліна має рацію. Якщо ми зараз поїдемо, тобі доведеться прибирати все це самій. А ми ж хотіли як краще… просто бездумно вчинили. Вибач.
— Ми й справді не мали права приїжджати без дозволу, — тихо додала Аліна. — Але й їхати зараз — дивно. Ти все одно будеш хвилюватися, як ми доїхали. А тут тепло, затишно, і, може, ми разом зустрінемо Новий рік. Спокійно. Без галасу.
Лідія Петрівна дивилась на неї мовчки. У голосі невістки не було звичної поспішної ввічливості — лише щирість. У кімнаті стояла тиша, лише вода в чайнику починала закипати.
— Ну добре, — нарешті сказала вона. — Але тільки за умови, що потім усі допоможуть прибрати.
— Домовилися! — вигукнув Максим, полегшено усміхаючись.
Гості, які досі почували себе, мов на допиті, почали оживати.
— Дякуємо, Лідіє Петрівно! — першою сказала Віка, дівчина у рожевому светрі. Вона виявилася студенткою-медиком, чемною й трохи сором’язливою.
— Ми все приберемо, чесно! — додав Микола у смугастому светрі, високий хлопець із добрими очима. Інші теж закивали — Іра з короткою зачіскою, яка весь вечір підспівувала музиці; Денис, який грав на гітарі; молоде подружжя Сергій і Таня, які трималися за руки й виглядали щасливими.
Коли чайник закипів, Аліна розлила його по кружках. На стіл поставили салати, тістечка, нарізку. Замість гучної музики тихо грав старий новорічний плейлист — той самий, який Лідія Петрівна колись слухала з чоловіком.
Вечір минув несподівано тепло. Розмови були прості, щирі. Хтось жартував, хтось ділився планами, а Максим кілька разів підходив до матері — то, щось запитати, то налити ще чаю.
Коли годинник пробив північ, усі підняли келихи, вигукнули:
— З Новим роком!
І Лідія Петрівна вперше за довгі роки відчула, що її дім наповнений не лише речами, а й життям.
Наступного ранку вони ще довго снідали всі разом. Сміялися, пили каву, згадували нічні тости. Надворі падав легкий сніг, і від його білоти все навколо здавалося святковим.
Гості затрималися ще на день — допомогли навести лад, винесли сміття, склали дрова. Коли вони нарешті збиралися їхати, Лідії Петрівні було навіть трохи шкода.
Вона стояла на ґанку, дивилася, як машини повільно виїжджають на дорогу, й усміхалася. Самотності не було. Лише спокій і тепле відчуття: її дім — живий.
