Молоде подружжя, Олег та Марина, починали своє сімейне життя так само, як і тисячі інших: орендована «одиничка» на околиці міста, вічний брак грошей і мрії про власне гніздечко.
З батьками Марини жити не хотіли, щоб не псувати стосунків, а мати Олега, Тамара Петрівна, тулилася у своїй старій двокімнатній хрущовці й натяками давала зрозуміти, що двоє господинь на одній кухні — то шлях в нікуди.
Все змінилося одного теплого осіннього вечора. Тамара Петрівна зателефонувала сама, і її голос у слухавці звучав незвично лагідно, аж солодко.
— Олежику, синку, я тут подумала… Що ви гроші чужим людям за оренду носите?Я ж на пенсії вже. Переїду-но я на літо й зиму в село, у батьківську хату. Там і городчик, і повітря чисте, спокій. А ви заїжджайте в мою квартиру й живіть собі на здоров’я, господарюйте!
Марина з Олегом ледь не стрибали від щастя. Їм здалося, що це неймовірний дарунок долі та прояв небаченої материнської щедрості. Проте, коли наступного дня вони відімкнули двері квартири, ейфорія миттєво вивітрилася.
Зі стін клаптями звисали шпалери невизначеного брудно-жовтого кольору, паркет рипів так, наче благав про милосердну смерть, а зі старої чавунної ванни іржавий струмок проїв темну доріжку аж до підлоги.
На кухні стояли перекошені шафки, які трималися на чесному слові. Тамара Петрівна просто не мала коштів на ремонт зі своєї скромної пенсії, тому й жила в цих руїнах.
— Мда, — протягнув Олег, чухаючи потилицю. — Тут не просто жити, тут дихати страшно.
— Нічого, Олежику, — підбадьорила його Марина, ховаючи розчарування. — Головне — за стіни платити не треба. Назбираємо трохи — і підлатаємо.
Перші пів року вони тулилися серед цього мотлоху, відкладаючи кожну гривню. Коли грошей все одно не вистачило, зціпили зуби й узяли великий кредит. І закипіла робота.
Марина, попри втому після роботи, здирала старі газети зі стін, а Олег до ночі клав кахель у ванній. Вони вирівняли стіни, наклеїли сучасні світлі шпалери, повністю замінили труби, купили нову білосніжну сантехніку, замовили стильну кухню та величезну дзеркальну шафу-купе.
На вікна повісили елегантні ролети. Стару поламану рухлядь Олег власноруч виніс на смітник, залишивши лише одну стару дубову шафу — мати дуже просила її не викидати, тож її виставили на засклений балкон. Квартира перетворилася на картинку з журналу.
Невдовзі доля зробила їм іще один подарунок — Марина дізналася, що чекає на дитину. Щастю не було меж. Тамара Петрівна, яка зрідка приїжджала із села за продуктами, щоразу сплескувала руками на порозі:
— Ой, краса яка! Ну які ж ви молодці, як усе до ладу довели! Чисто, світло, як у палаці! Справжні господарі!
Кредит пара виплачувала з останніх сил, відмовляючи собі в усьому. І ось, за місяць до пологів, Олег урочисто приніс додому довідку з банку — борг закрито!
Марина нарешті зітхнула з полегшенням, перебираючи на дивані крихітні дитячі речі. Саме в цей момент у дверях повернувся ключ. На порозі стояла Тамара Петрівна, але без звичних сумок із яблуками, а з похмурим, рішучим обличчям.
— О, мамо, приїхали? Проходьте, чай питимемо! — гукнув Олег з кухні.
— Не до чаю мені зараз, сину, — різко обірвала його мати, навіть не роззуваючись. — Розмова є. Серйозна.
Марина підвелася з дивана. Передчуття було недобрим.
— Щось сталося, Тамаро Петрівно?
— Сталося. Оксаночка, дочка моя, з чоловіком розлучається. Цей негідник її з речами на вулицю виставив! Самі знаєте, вона в Києві звикла жити красиво, ні в чому собі не відмовляти, а тепер лишилася ні з чим.
Тому так: Оксана переїжджає сюди, в мою квартиру. А ви шукайте собі інше житло. На все про все у вас два тижні.
У кімнаті повисла важка, грозова тиша. Олег наче занімів, а Марина відчула, як усередині все похололо.
— Мамо, ти при своєму розумі?! — першим оговтався Олег, і його голос зірвався на крик. — Яке «інше житло»? Марина на дев’ятому місяці! Куди ми підемо?
— Туди, звідки прийшли, — відрізала Тамара Петрівна, підібгавши губи. — Оксана — моя дочка, їй погано, я мушу їй допомогти. Вона жінка самотня, слабка. А ви вдвох, викрутитесь.
— Чекайте! — втрутилася Марина, ледь стримуючи сльози образи. — Оксана роками жила в столиці, про вас і не згадувала, навіть копійки на ліки не вислала! А Олег такий самий ваш син! Чому їй усе готове, а нас на вулицю?
— Не смій рахувати, хто і що мені присилав! — спалахнула свекруха, наступаючи на невістку. — Квартира моя? Моя! Я вас пустила по-людськи, грошей за проживання не брала! Майте совість і вдячність! Пожили — і звільніть місце для тієї, кому зараз важче!
— У нас зараз немає грошей на нову оренду і рієлторів! — вигукнув Олег, стаючи між матір’ю та дружиною. — Ми тільки-но закрили кредит за ремонт, який ТУТ зробили! Ми всі заощадження в ці стіни вбухали!
— А я вас не просила тут палаци будувати! — гордо кинула Тамара Петрівна. — Самі захотіли в розкошах жити, шпалери міняти, унітази дорогі ставити. Це була ваша ініціатива, мене ніхто не питав. Тож підбирайте соплі і збирайте речі. Через два тижні щоб духу вашого тут не було!
Вона грюкнула доленосними дверима, залишивши подружжя серед щойно відремонтованого, але вже чужого раю.
Ці два тижні перетворилися на пекло. Олег розривався між роботою, пошуками квартири та заспокоєнням дружини, у якої від стресу ледь не почалися передчасні пологи.
Гроші на перший і останній місяць оренди довелося принизливо позичати у друзів. Нове житло знайшли швидко, але воно було «голим» — без меблів та техніки.
В останній день перед переїздом Олег викликав вантажників.
— Марино, знімай ролети. Все, що ми купили за свої гроші — їде з нами, — твердо сказав він.
— Олежику, а як же унітаз, душова кабіна? Меблі на кухні? — розгублено запитала дружина.
— Кухню розбираємо. Шафу-купе демонтуємо. Люстри знімай, вкрути звичайні лампочки по п’ять гривень. Нову сантехніку у ванній міняємо на найдешевшу б/в, яку я по оголошеннях за копійки знайшов, аби дірки в трубах закрити.
Свою техніку і ліжко ми забираємо. Вони хотіли квартиру? Вони її отримають. У тому стані, в якому купували.
Коли через три дні в квартиру тріумфально заїхала Оксана разом із Тамарою Петрівною, район здригнувся від крику.
Телефон Олега вибухнув від дзвінків матері. Свекруха не говорила — вона верещала у слухавку так, що Марині було чути на іншому кінці кімнати.
— Ви що наробили? — заходилася криком Тамара Петрівна. — Ви чому все вивезли? Де Оксані речі складати? Де їй спати?! На підлозі?! Ви кухню під нуль видерли, стіни голі, дроти стирчать. Куди моя донечка каструлі ставитиме?
— Доброго дня, мамо, — спокійно відповів Олег, хоча всередині в нього все клекотіло. — Ми забрали ТЕ, ЩО КУПИЛИ ЗА СВОЇ ГРОШІ. Ви ж сказали, що ремонт — це була наша ініціатива і ви за нього платити не будете? От ми свої гроші й забрали. А для речей Оксани на балконі стоїть ваша стара дубова шафа. Ви ж так просили її не викидати — от і користуйтеся на здоров’я.
— Ах ви ж невдячні егоїсти! — задихалася від люті мати. — Я вас під дах пустила, а ви мене пограбували! Всю квартиру сплюндрували, голі стіни лишили! Та щоб я вас більше в житті не бачила! Ви мені більше не діти!
Минув місяць. Марина народила здорового, прекрасного хлопчика. З пологового будинку її зустрічали щасливий Олег та її батьки. Від Тамари Петрівни чи Оксани не було ні дзвінка, ні смс-повідомлення. Зате від родичів до Олега почали доходити брудні чутки. Виявляється, свекруха обдзвонила всіх знайомих, бідкаючись і плачучи, які в неї жахливі, жорстокі діти: «Я їх пустила безкоштовно жити, а вони з’їхали й усе майно з хати винесли, до розетки останньої все видерли, лишили сестру на руїнах!».
Правду про те, що молоду вагітну жінку виставили за двері заради примхи дорослої доньки-невдахи, Тамара Петрівна, звісно ж, нікому не розповідала. Наразі свекруха демонстративно тримає образу й чекає, коли «негідники» приповзуть на колінах просити вибачення. Проте Марина з Олегом вибачатися не збираються — вони нарешті вільні від токсичної родини, хоч і починають усе з чистого аркуша.
Олеся Срібна
