— Ви справді вважаєте, що це справедливо — віддати свою квартиру вашій непутящій дочці, а самим улаштуватися в нас на постійне проживання? Та ще й нічого нам про це не сказати! — Віка обурювалася, дивлячись прямо в очі розгубленій свекрусі.
Ранок зазирнув у вікна квартири на третьому поверсі старовинного, але міцного будинку. Віка, молода й сповнена життя жінка, клопотала над сніданком у невеликій, затишній кухні.
На столі вже стояли тарілки з яєчнею та свіжими овочами, а поруч на плиті закипав чайник. До кімнати увійшов чоловік Лев, впевнений у собі й незворушний чоловік.
— Чудовий ранок, люба, так? — Лев легенько торкнувся губами щоки Віки й присів за стіл. — Сніданок пахне просто чудово.
— Так, ранок чудовий, Льов, — відгукнулася дружина, усміхаючись. — Як тобі спалося?
— Чудово! Мов немовляті, — Лев налив собі чаю. — Що в нас намічається на вихідні? Ти щось говорила про поїздку до твоїх батьків?
— Так, — Віка поставила перед ним тарілку зі сніданком. — Дзвонила мама, запрошувала нас на недільний обід. А після можемо прогулятися в парку всією сім’єю. Давно ми в них не гостювали.
— Чудово, — Лев схвально кивнув. — Знаєш, це дивовижно, але я завжди радий бачити твоїх батьків. Вони такі душевні й гостинні. І в них я почуваюся як удома.
— Так, мені з ними дуже пощастило, — Віка присіла навпроти чоловіка й приступила до їжі. — А як твоя мама? Давно ви спілкувалися?
— З нею все гаразд, — Лев легенько зітхнув. — Днів три тому ми розмовляли. Вона сказала, що в неї все добре. А ось про сестру нічого не чути. Знову десь пропадає з новим бойфрендом.
— Безалаберна вона в тебе, — дружина з докором похитала головою. — Щоразу нова історія. Ти казав, вона не виходила на зв’язок уже досить давно?
— Так, це в її дусі, — Лев нахмурився. — Не здивуюся, якщо сестриця знову вскочила в якусь халепу.
— Може, варто їй зателефонувати? — запропонувала Віка. — Дізнатися, як вона там.
— Спробую, хоча не факт, що Ліза відповість, — чоловік відклав виделку й потягнувся за телефоном. — З нею вічно так, одні проблеми.
— Гаразд, не будемо собі псувати настрій, — запропонувала дружина. — Давай краще думати про щось хороше.
— Ти права, — Лев усміхнувся. — Треба насолоджуватися кожною миттю. Ти в мене така молодець.
Сестрі він дзвонити не став.
Наступних вихідних вони вирішили відвідати батьків Віки. Застілля минуло в душевній і теплій атмосфері. Батьки, Тетяна й Сергій, були дуже раді бачити доньку з чоловіком. Вони обмінювалися новинами, будували плани на літо й згадували кумедні випадки з минулого.
— Лев, ти як завжди бадьорий і енергійний, заздрю тобі, — промовив Сергій, розливаючи чай по чашках. — Робота не надто втомлює?
— Дякую, Сергію Васильовичу, — відповів Лев з усмішкою. — А робота нормальна, не завантажує. А як ваші справи?
— Усе гаразд, — сказала Тетяна, глянувши на свою доньку. — Тільки от сумуємо за нашою Вікочкою. Рідко відвідує батьків.
— Постараюся приїжджати частіше, матусю, — промовила Віка, взявши матір за руку. — Просто моя робота займає багато часу. Та й удома справ повно.
— Ну, добре, повірю тобі на слово, — сумно всміхнулася мати.
Минуло кілька днів. Лев і Віка насолоджувалися теплими вечорами, гуляючи парком і влаштовуючи романтичні вечері на балконі.
Але одного вечора їхній спокій було порушено несподіваним дзвінком у двері, який перевернув усе їхнє подальше життя.
Лев, який сидів на дивані з ноутбуком, підвівся й попрямував до дверей.
— Мамо? — промовив він здивовано, побачивши на порозі свою матір із валізою.
— Здрастуй, Льовушко, — догідливо всміхнулася мама, поправляючи окуляри на носі. — Вибач за несподіваний візит. У мене в квартирі почався ремонт. Я подумала… Я вирішила, що зможу зупинитися у вас на цей час.
— Звичайно, мамо, — син узяв валізу й запросив матір усередину. — Але чому ти не попередила нас заздалегідь?
— Не хотіла турбувати, — сказала вона, проходячи до вітальні. — Але, чесно кажучи, я дуже втомилася від шуму й метушні в моїй квартирі.
Віка, почувши голоси, вийшла з кухні й спочатку трохи розгубилася, побачивши свекруху. Але потім узяла себе в руки й усміхнулася.
— Нонно Юріївно! Яка приємна несподіванка! — Вона підійшла й обійняла свекруху. — Звичайно, залишайтеся. Ми завжди вам раді.
— Дякую, Віко, ти дуже добра, — Нонна Юріївна знічено присіла на диван. — Сподіваюся, що я не завдам вам великих клопотів.
— Які клопоти, мам? Ти про що? — сказав Лев, поставивши валізу матері біля стіни. — Ти частина нашої сім’ї. Дружина якраз приготувала вареники на вечерю. Ходімо до столу.
З приїздом свекрухи життя подружжя зазнало значних змін. І хоч це не завжди було зручно, але невістка й свекруха часто разом готували їжу, а потім усі разом вечеряли, гучно обговорюючи плани на майбутнє. І навіть навчилися разом дивитися серіали вечорами, обговорюючи героїв та їхні вчинки.
Віка відчувала, що Нонні Юріївні в їхньому будинку затишно й добре. А це було головним. Тому що батьки виховали її в повазі до старших. І хоч самій їй не завжди було зручно через присутність сторонньої людини, але свекруху свою вона поважала.
Якось увечері, після ситної вечері, Віка промовила:
— Нонно Юріївно, може, ви залишитеся жити в нас? Після завершення ремонту вашу житлоплощу можна буде здавати, а ви завжди будете поруч з нами.
Нонна Юріївна, почувши цю пропозицію, раптово зблідла й навіть трохи затремтіла.
— Ох, Віко, це така несподіванка, — промовила свекруха, нервово стискаючи носовичок. — Мені треба все обміркувати. Це дуже серйозне рішення.
Подружжя обмінялися поглядами, помітивши неприродну поведінку Нонни Юріївни.
— Звичайно, мамо, — поспішив Лев заспокоїти матір, намагаючись згладити незручність, що виникла. — Ми не наполягаємо, це лише пропозиція. Ти ж знаєш, як ми завжди раді бачити тебе.
— Так-так, — кивнула вона, намагаючись приховати свої справжні почуття. — Я дуже вдячна вам за вашу турботу, діти.
Після завершення вечері, коли свекруха пішла до своєї кімнати, Вікторія та Лев залишилися на кухні займатися прибиранням.
— Ти бачив, як дивно відреагувала твоя мати? — спитала Віка, подивившись на чоловіка.
— Так, це було несподівано, — відповів чоловік, витираючи тарілку. — Я ніколи не бачив маму такою схвильованою. Щось тут явно не так.
— Думаєш, справа в ремонті? — дружина поставила тарілку до шафи. — Може, нам варто перевірити, як там справи? Іноді будівельники можуть наживатися на літніх людях, обманювати їх.
— Можливо, — Лев замислено почухав підборіддя. — Але моя мама не дозволила б, щоб хтось так легко її обдурив. Вона завжди була дуже обачною. Ми можемо навідатися туди у вихідні й усе побачимо на власні очі. Якщо там щось негаразд, розберемося там же, на місці.
— О, чудесна ідея, — усміхнулася Віка. — Давай не будемо попереджати свекруху про наші плани, щоб вона не хвилювалася. Просто подивимося, що там відбувається.
У суботу вранці подружжя тихенько вийшли з дому, щоб не розбудити Нонну Юріївну. Приїхавши за потрібною адресою, вони піднялися на п’ятий поверх і підійшли до дверей квартири матері.
— Ну що, готова? — спитав Лев, дивлячись на дружину.
— Готова, — кивнула вона, взявши чоловіка за руку. — Ходімо.
Подружжя постукали в двері, але ніхто їм не відповів. Тоді Лев знайшов свій ключ і відчинив двері сам.
Картина, яка постала перед ними, вразила їх. На підлозі у вітальні в оточенні порожніх пляшок і недопалків і ще якогось сміття сиділа сестра Лева з трьома незнайомими чоловіками й випивали.
— А що це таке? Що тут взагалі відбувається?! — голосно вигукнув Лев, приголомшений побаченим.
Його сестра, анітрохи не зніяковівши, нахабно всміхнулася у відповідь і лише підняла пляшку.
— А ось, братику, ми ремонт тут робимо. А це мої майстри, — Ліза подивилася на своїх співтрапезників. — До речі, квартира ця тепер моя. Мамаша мені її подарувала. Тож валите звідси поки не пізно!
Лев стояв у заціпенінні, не вірячи своїм вухам.
— Що ти верзеш? Це маячня! — закричав він, його голос тремтів від гніву й розчарування. — Що ти тут взагалі робиш у той час, коли має йти ремонт?
Сестра ліниво потяглася й глянула на брата здивовано.
— Ремонт? — усміхнулася Ліза. — А я передумала! Навіщо він мені? Квартира тепер моя за законом, хочу ремонтую, хочу — так живу. А ви валіть звідси обоє!
Віка, яка стояла поруч, відчула, як усередині неї закипає гнів. Стиснувши кулаки, вона ступила вперед.
— Замовкни, нахабне створіння! — почала вона, але тут же зупинилася, взявши себе в руки. — Льов, нам треба поговорити з твоєю матір’ю. Треба зрозуміти, що відбувається. Тут явно щось не так.
Лев, усе ще перебуваючи під враженням, лише кивнув. Він зрозумів, що розмова з нетверезою сестрою ні до чого не приведе, і треба говорити з матір’ю.
— Так, — сказав він. — Ми так і зробимо. Тому що тут відбувається щось неймовірне.
Вони розвернулися й вийшли з квартири, залишивши сестру та її приятелів продовжувати гуляти. По дорозі додому Лев не знаходив слів, щоб висловити своє обурення.
— Що, що відбувається? — повторював він, нервово стискаючи кермо. — Мама ніколи б не віддала сестрі квартиру просто так. Отже, треба розбиратися.
Нонна Юріївна сиділа на дивані, опустивши голову, її руки тремтіли.
— Значить, ви свою квартиру дочці подарували, а жити приїхали до нас, так? — суворо спитала Віка, яка не могла більше мовчати від обурення.
— Віко, Льово, — почала свекруха тихо, — я не хотіла, щоб ви дізналися про це таким чином.
Вона важко зітхнула і, помовчавши, продовжила.
— Не так давно дочка повернулася додому після двох місяців відсутності, пригнічена. Повідомила, що її покинув чоловік. Вигнав як безпритульну на вулицю. Я хотіла її підтримати. Ліза сама мені казала, і я з нею погоджувалася, що якби в неї було своє житло, її життя склалося б інакше.
Подружжя слухали поки мовчки, вражені несподіваним поворотом подій.
— Потім дочка запропонувала мені зробити ремонт у моїй квартирі, — продовжувала Нонна Юріївна. — Казала, що так буде краще, затишніше. Я погодилася й віддала їй майже всі свої заощадження.
— Що? — вигукнув Лев. — Мамо!?
— Так… А потім вона сказала, що під час ремонту житиме там, у квартирі, і стежитиме за працівниками. І вимагала, щоб я переоформила квартиру на неї, щоб дочка могла офіційно, як власниця, командувати робітниками.
Лев нахмурився.
— Мамо, це все розводняк. Невже ти не відчула підступу?
Нонна Юріївна схлипнула.
— Так, Льов, я все розумію, але вона моя дочка. Як я могла їй не вірити? Я була впевнена, що вона хоче зробити все якнайкраще. І що вона не здатна на обман.
Віка кипіла від гніву, але намагалася тримати себе в руках.
— Загалом, ось так я й переїхала до вас, — продовжувала Нонна Юріївна. — Я дзвонила дочці щодня. Ліза запевняла, що ремонт іде, але затягується, тому що не вистачає грошей. А потім взагалі видала, що квартира тепер її, і щоб я відчепилася. І залишалася жити у вас. Пояснила, що їй треба влаштувати своє особисте життя.
Очі Нонни Юріївни наповнилися сльозами.
— Ліза просто вигнала мене на вулицю, — схлипнула мати.
— Це просто обурливо! — сказала Віка голосно. — Як Лізка могла так вчинити з вами?
Лев ледве зберігав спокій.
— Мамо, ми з цим обов’язково розберемося. Не хвилюйся. — Ми цього так не залишимо.
Нонна Юріївна тихо витирала сльози з обличчя.
— Уранці підемо до юриста, — пообіцяв син. — І з’ясуємо, що можна зробити, щоб повернути твою квартиру. А якщо юрист не допоможе, — Лев ударив кулаком по столу, — то я з нею розберуся по-іншому.
Нонна Юріївна, усе ще схлипуючи, подякувала їм за підтримку.
— Дякую вам, мої дорогі. Я так переживала через усе це. Боюся, що Ліза знову мене обдурить.
Віка подивилася на свекруху зі співчуттям.
— Не хвилюйтеся, Нонно Юріївно. Ми зробимо все, щоб захистити вас від витівок вашої неадекватної дочки й повернути вашу власність.
З того моменту, як Лев і Віка почали процедуру скасування договору дарування, минуло три тижні. Обстановка була непростою, але завдяки кваліфікованому юристу та їхній наполегливості справа просувалася успішно.
У душі Нонни Юріївни зароджувалася надія на благополучний результат. Попереду залишався фінальний етап.
Цього ранку подружжя везло матір туди, де повним ходом ішли ремонтні роботи. Вони їхали знайомими вулицями й зупинилися біля будинку, з якого почалася ця сумна історія.
— Як думаєш, мамо, — усміхнувся Лев, — тобі сподобається новий дизайн?
— Звичайно, любий! — відповіла Нонна Юріївна, усе ще відчуваючи хвилювання. — Найголовніше, щоб усе було по совісті й по справедливості.
Вони піднялися на потрібний поверх і зайшли до квартири, де їх зустрів бригадир — високий чоловік із добрим обличчям і впевненим поглядом.
— Здрастуйте, — привітав він присутніх. — Усе йде відповідно до плану. Ремонт буде завершено через десять днів.
— Дякую, — відповів Лев, озираючись. — Ми раді це чути. А як ваш учень, добре себе проявляє?
Пророб усміхнувся й указав у бік одного з робітників. Нонна Юріївна остовпіла, впізнавши в людині в забрудненому будівельному комбінезоні та з плямами фарби й клею на одязі свою дочку.
— Лізо?! — промовила вона, не вірячи очам.
Ліза підвела голову, на її обличчі не було й сліду колишньої нахабності. Вона виглядала втомленою, але явно іншою.
— Здрастуй, мамо, — тихо промовила вона, опускаючи погляд.
Пророб підійшов до Лева й з усмішкою сказав:
— Трудотерапія добігає кінця, пацієнт майже видужав. І перевиховався.
Всі засміялися, розуміючи, наскільки складним було це завдання, але результати були очевидні. Нонна Юріївна не знаходила слів, очі її в цей момент світилися вдячністю й надією.
— Дякую вам, — нарешті промовила вона. — Я так щаслива, що все налагоджується.
Лев і Віка обійняли її, радіючи, що справедливість перемогла. Ліза, незважаючи на всі свої помилки, теж стала на шлях виправлення.
Коли зібралися йти, Віка повернулася до чоловіка з усмішкою.
— Льово, а як ти її працювати змусив?
Лев розсміявся, згадуючи розмову з сестрою.
— Я сказав їй, що якщо вона не схаменеться, то я позбавлю її своєї підтримки на все життя. А ще вуха накручу як у дитинстві. Мабуть, це мало вплив.
Дружина засміялася разом із чоловіком, відчуваючи, що їхня сім’я завдяки всім випробуванням стала тільки міцнішою.
