Ранкове сонце ледь пробивалося крізь щільні штори, коли різкий дзвінок мобільного розірвав тишу спальні. На годиннику була сьома ранку. Олена важко розплющила очі, відчуваючи нестерпну втому в усьому тілі.
Вони з Тарасом повернулися зі святкування ювілею її сестри майже на світанку, втомлені, переповнені гучною музикою та довгими розмовами. Сон тривав не більше двох годин, і цей телефонний сигнал звучав як особиста образа вихідного дня.
Тарас лише натягнув подушку на голову і щось невиразно промичав. Олена неохоче потягнулася до тумбочки, глянула на екран і відчула, як у грудях усе стискається. Дзвонила Валентина Петрівна, його мати.
Олена провела пальцем по екрану і піднесла слухавку до вуха, намагаючись говорити якомога спокійніше.
— Слухаю вас, Валентино Петрівно. Доброго ранку.
— Доброго, якщо він добрий, — бадьоро залунав голос свекрухи на іншому кінці дроту. — Досить вилежуватися. Одягайтеся, ми всі їдемо на дачу. М’ясо вже замариноване, чекає. Батько прогріває машину. Якщо зараз виїдете, о восьмій будемо на місці.
— Валентино Петрівно, ми щойно лягли спати, — тихо відповіла Олена, відчуваючи пульсацію у скронях. — Ми були на святі, прийшли о п’ятій ранку. Ми дуже виснажені. Давайте перенесемо на інший раз.
— Яке ще свято, — тон свекрухи вмить став холодним і колючим. — Ви молоді люди, відіспитеся на пенсії. Я вже три кілограми свинини замаринувала у власному соусі. Воно пропаде, якщо сьогодні не посмажити. Гроші на вітер викидати я не збираюся. Буди Тараса, я знаю, що він завжди радий моєму шашлику.
— Але ми фізично не здатні зараз кудись їхати, — спробувала заперечити невістка. — Нам потрібен відпочинок.
— Олено, ти завжди знаходиш причини, щоб відмовитися від сімейних зустрічей, — сухо обірвала жінка. — Мені це набридло слухати. Передай трубку синові.
Олена зітхнула, відсунула край ковдри і торкнулася плеча чоловіка.
— Тарасе, вставай. Це твоя мама. Вона наполягає на поїздці за місто.
Чоловік неохоче скинув подушку, скривився від головного болю і взяв телефон.
— Мамо, ми не спали всю ніч. Чому треба їхати саме сьогодні.
— Тому що в нас вихідний, і погода гарна, — наполягала матір. — Я все приготувала. Денис із Мариною вже погодилися, вони чекають, що ви за ними заїдете. Ми маємо бути дружною родиною, а не ховатися по кутках.
— Денис тільки три місяці як одружився, він просто не вміє тобі відмовляти, — роздратовано пробурчав Тарас. — Ми хотіли поспати хоча б до обіду.
— Якщо ти не поважаєш працю матері, то так і скажи, — ображено мовила Валентина Петрівна. — Я з шостої ранку на ногах, цибулю різала, соус готувала, а рідний син лінується сісти за кермо. Батько також чекає. Через годину будьте готові.
Зв’язок обірвався. Тарас відкинув телефон на ковдру і заплющив очі руками.
— Вона не відчепиться, — промовив він глухим голосом. — Буде дзвонити кожні десять хвилин, потім залучить батька, почне розповідати про свій тиск. Простіше поїхати, швидко з’їсти те м’ясо і повернутися додому спати.
— Ти прекрасно знаєш, що швидко ніколи не буває, — відповіла Олена, піднімаючись із ліжка. — Ми жили з твоїми батьками перший рік після весілля, і я пам’ятаю кожен такий виїзд. Але якщо ти готовий здатися одразу, збираймося.
Олена знала характер своєї свекрухи надто добре. Валентина Петрівна все життя звикла керувати всіма навколо. Коли молодята жили під одним дахом, вона щомісяця вимагала спільний бюджет, запевняючи, що краще знає, як розподіляти кошти та на чому заощаджувати.
Тоді лише тверда позиція свекра, Степана Івановича, допомогла їм зберегти залишки нервів і змусила винайняти окреме житло. Свекор тоді потайки порадив синові якнайшвидше тікати, якщо той хоче зберегти шлюб.
Проте молодший брат, Денис, який нещодавно одружився з юною Мариною, цієї школи виживання ще не пройшов і сприймав кожне прохання матері як непорушний наказ.
Через сорок хвилин вони виїхали з двору. По місту довелося кружляти, щоб забрати Дениса і Марину. Молодша невістка сіла в авто зі щирою усмішкою, тримаючи в руках пакети з домашнім печивом.
— Ми так раді, що всі зберемося, — сказала Марина, наївно заглядаючи в дзеркало заднього виду. — Валентина Петрівна сказала, що буде справжній пікнік, відпочинок, свіже повітря.
Олена лише перезирнулася з чоловіком через дзеркало, але промовчала. Денис виглядав зосередженим і тихим, ніби відчував непевність, але сперечатися з планами матері не наважувався.
Коли старенький автомобіль під’їхав до воріт дачної ділянки, Степан Іванович уже стояв біля гаража з плоскогубцями в руках. Валентина Петрівна вийшла на ґанок у старому робочому халаті, підперезаному мотузкою, і в гумових чоботях. Її обличчя виражало суворе задоволення полководця, армія якого нарешті прибула на позиції.
— Нарешті, — промовила вона замість привітання, коли вони тільки вийшли з машини. — Пів ранку минуло, сонце вже високо. Заносьте речі на веранду і не гайте часу.
Тарас тримався за скроню, мружачись від яскравого світла.
— Мамо, ми не снідали. Де шашлик, мангал уже готовий.
— Який мангал на порожній шлунок і без діла, — махнула рукою Валентина Петрівна. — Спочатку треба заслужити обід. Справжні господарі спочатку лад наводять, а потім гуляють.
Тарасе, бери Дениса, он там біля сараю рулон сітки лежить. Старий паркан зовсім розвалився, кури сусідські ходять, як до себе додому. Допоможіть батькові перетягнути сітку, там роботи на пів години.
— Мамо, ми домовлялися про відпочинок, — підвищив голос Тарас. — Я ледве на ногах стою. У мене голова розвалюється.
— Менше треба було гуляти по кабаках до ранку, — різко зрізала свекруха. — Молодий здоровий мужик, а ниєш, як стара баба. Фізична праця на свіжому повітрі найкраще знімає будь-яку втому. Степане, дай їм рукавиці.
Степан Іванович підійшов ближче, винувато глянув на синів і тихо сказав:
— Хлопці, давайте хоч стовпи підправимо, бо вона мені весь тиждень голову сушить цим парканом. Швидше зробимо, швидше сядемо.
Денис мовчки кивнув і пішов за інструментом. Тарас, стиснувши зуби, пішов слідом, кинувши на матір важкий погляд.
Валентина Петрівна тим часом повернулася до невісток. Її погляд ковзнув по чистих джинсах Марини та легкій куртці Олени.
— Так, красуні, стояти без діла не вийде. Марина, скидай своє міське взуття, я тобі дам калоші. Олено, візьми он ті два відра біля погреба.
— Навіщо відра, — спитала Олена, схрестивши руки на грудях і не зрушивши з місця.
— Картоплю треба посадити, — спокійно оголосила свекруха, наче це була найбільш самоочевидна річ у світі. — Там усього дві сотки зосталося підготувати. Земля волога, якраз добре ляже. Учотирьох за годину впораємося, а там хлопці паркан закінчать, і підемо розпалювати вогнище.
— Ви ж сказали, що ми їдемо на шашлик, — тихо мовила Марина, розгублено дивлячись на свої руки. — Я навіть робочого одягу не брала.
— Нічого страшного, халат мій старий одягнеш, не розсиплешся, — відрізала свекруха. — У селі роботи не бояться. Якщо хочеш бути гарною дружиною, вчися до землі звикати. Чи ти думала, що сімейне життя це лише квіти та прогулянки.
— Валентино Петрівно, — твердо сказала Олена. — Ми не домовлялися про польові роботи. Ми приїхали, бо ви запевнили, що м’ясо зіпсується, якщо його негайно не посмажити. Зараз ви відправляєте нас на город.
— Олено, не починай розводити демагогію, — насупилася жінка. — Мені важко самій. Я для кого цю картоплю саджу. Для вас же, взимку всі прийдете з торбами, попросите мішок-два. А як допомогти навесні, то в усіх спина болить і плани горять. Бери відро і не сперечайся. Старших треба слухати.
Олена глибоко вдихнула, намагаючись стримати гнів, який підступав до горла. Марина злякано подивилася на неї, не знаючи, як поводитися, і зрештою покірно пішла за робочим халатом. Олені довелося піти слідом, аби не залишати недосвідчену дівчину сам на сам із деспотичною жінкою.
Минуло дві години. Сонце піднялося вище, припікаючи землю. Руки гули від ваги відер, спина нила, пил забивався в ніс і очі. На іншому кінці ділянки було чути стукіт молотків і глухий дзвін металевої сітки.
Тарас і Денис тягали важкі металеві труби, обливаючись потом. Степан Іванович щось безуспішно намагався підкрутити старим іржавим ключем.
Нарешті Тарас кинув лопату на землю, витер чоло рукавом сорочки і рішуче рушив у бік городу, де свекруха прискіпливо перевіряла глибину кожної лунки, яку робила Марина.
— Все, досить, — голос Тараса звучав глухо і загрозливо. — Ми натягнули сітку. Де обіцяне м’ясо. Ми тут з восьмої ранку, зараз уже одинадцята. У мене в шлунку порожньо, я хочу їсти.
Валентина Петрівна випросталася, оперлася на сапу і невдоволено подивилася на старшого сина.
— Що ти кричиш на весь куток. Люди почують. Хіба так важко потерпіти. Ми ще картоплю не досадили, он цілий ряд лишився. А ви з Денисом ще маєте антену на даху поправити, бо телевізор зовсім рябить, жодної передачі не видно.
— Яку антену, — вигукнув Тарас, утрачаючи терпіння. — Яка антена, мамо. Ми приїхали на дві години посмажити шашлик. Ти нас просто обдурила.
— Як ти смієш так розмовляти з матір’ю, — підвищила тон Валентина Петрівна, насупивши сиві брови. — Я тебе виростила, вивчила, а ти шматком хліба мені докоряєш. Поправити антену це десять хвилин на драбині постояти. Невже в тебе зовсім немає совісті. Батько туди полізе з хворими ногами, так ти хочеш.
— Я полізу сам, — тихо озвався Денис, який підійшов слідом за братом. Він виглядав зовсім знесиленим, плечі його опустилися. — Тарасе, не сварися. Я зроблю ту антену, тільки давайте швидше закінчимо.
— Ось, подивіться на меншого, — переможно заявила мати, вказуючи пальцем на Дениса. — Людина розуміє, що таке обов’язок. Не те що деякі. А ви, невістки, беріть сапи, там біля паркану бур’ян піднявся, полуницю глушить. Треба виполоти, поки земля м’яка.
Олена кинула своє відро просто під ноги свекрусі. Метал гучно дзвякнув об каміння.
— Я більше нічого робити не буду, — спокійно, але дуже холодно мовила Олена. — Я не наймалася сюди батрачити без сну і їжі.
— Що ти сказала, — свекруха аж задихнулася від обурення. — Батрачити. У родинному домі. Ти дивися, яка пані знайшлася. Ручки білі бояться забруднитися. Та завдяки цій землі ми взагалі живемо.
— Ми купуємо собі їжу в магазині на власні зароблені гроші, — відповіла Олена, дивлячись жінці прямо в очі. — І ми приїхали сюди лише тому, що ви сказали про м’ясо. Ви маніпулюєте нами щоразу, коли вам потрібна безкоштовна робоча сила.
— Замовкни, — обірвала її свекруха, обличчя її почервоніло. — Не смій мене повчати в моєму дворі. Тарасе, ти бачиш, кого ти в дім привів. Вона ж тебе ні в що не ставить, вона з твоєї матері знущається.
Тарас підійшов до дружини і взяв її за руку.
— Вона каже правду, мамо. Ти переходиш усі межі. Ми йдемо до хати.
У будинку панував затхлий запах старого житла. Марина безсило опустилася на табурет біля холодного столу. Єдине, чим вдалося підкріпитися, були булочки, які Марина завбачливо захопила з дому. Вони жували їх мовчки, запиваючи холодною водою з колодязя, тому що чайник виявився зламаним, а лагодити його в темряві ніхто не хотів.
Робота тим часом не припинялася до самого вечора. Валентина Петрівна знаходила все нові й нові завдання. Антена не хотіла ловити сигнал, довелося міняти кабель; потім виявилося, що треба винести зі старого хліва купу мокрого торішнього сіна, аби воно не загнивало.
Денис, намагаючись догодити матері, тягав мішки, поки не зірвав спину і не сів прямо на порозі, тримаючись за поперек. Марина сиділа поруч із ним і ледь стримувала сльози від образи та втоми.
Сонце повільно котилося до горизонту. Тіні видовжилися, повіяло вечірнім холодом. Олена вийшла на подвір’я, рішуче пройшла повз грядки і сіла на пасажирське сидіння їхнього автомобіля, голосно зачинивши дверцята.
Побачивши це, Валентина Петрівна кинула граблі і поспішила до машини. Вона смикнула ручку дверей, але Олена встигла опустити фіксатор зсередини. Свекруха постукала пальцем по склу, вимагаючи опустити вікно. Олена прочинила його лише на пару сантиметрів.
— Ти що собі дозволяєш, — засичала жінка крізь шпарину. — Вийди зараз же. Ми ще сміття не спалили, гілля після обрізки лежить посеред двору. Старшим людям треба допомагати, а не в теплій машині відсиджуватися.
— Я їду додому, — відрізала Олена.
— Яка ж ти невдячна, яка лінива, — не вгамовувалася свекруха, її голос зривався на вереск. — Я не розумію, як мій син міг пов’язати життя з такою пустоцвіткою. Тільки їсти смачненьке вмієш, а як лопату до рук узяти, то пані втомилася. Запам’ятай моє слово, хто не працює, той не їсть. У моєму домі такі порядки не пройдуть.
У цей момент двері будинку гупнули. Звідти вийшов Тарас. Він був брудний, у пилу, його очі палали люттю.
— Відійди від машини, мамо, — голосно сказав він, підходячи швидким кроком.
— Що ти сказав, — обернулася до нього мати. — Ти захищаєш цю лінтюшку. Вона навіть гілки не хоче допомогти скласти.
— Я сказав, відійди від моєї дружини, — карбував кожне слово Тарас. — Ми від ранку до заходу сонця гнемо спини на твоїх сотках. Ми не спали, ми голодні, ми виконали всю твою чорну роботу. Ти весь день обіцяла нам відпочинок. Де обіцяний шашлик. Де хоч якась повага до нас.
— Ах, шашлик, — скривилася Валентина Петрівна, відступаючи на крок. — Тільки про шлунок свій і думаєте. Ніякої духовності, ніякої турботи про батьків. Степане, розпалюй мангал, бо вони мене живцем з’їдять.
Степан Іванович мовчки підійшов до старого іржавого мангала, поклав туди кілька сухостоїв і підпалив їх сірником. Він навіть не підводив очей, дивлячись лише на вогонь.
Валентина Петрівна пішла до літньої кухні і через кілька хвилин повернулася, несучи в руках синій поліетиленовий пакет. Вона підійшла до столу і демонстративно кинула його на дошки.
Тарас підійшов ближче, розгорнув пакет і застиг. Олена, яка вийшла з машини, теж підійшла і зазирнула всередину.
У пакеті лежала невелика пачка найдешевших варених сосисок у тонкій целофановій оболонці. Рівно вісім штук. По дві на кожного з чотирьох присутніх молодих людей, якщо не рахувати батьків. Ніякого маринованого м’яса не було й близько.
Олена не витримала і тихо, гірко засміялася. Цей сміх пролунав у вечірній тиші на диво дзвінко.
Тарас дивився на пакет, і його щелепи зціпилися так, що було видно жовна.
— Що це таке, — запитав він тихо, стримуючи тремтіння в голосі.
— Сосиски, — не моргнувши оком відповіла Валентина Петрівна. — А що ти хотів. На м’ясо зараз ціни бачив. У мене пенсія не гумова, щоб натовп годувати вирізкою. Ці теж добрі, з димком посмажаться, підсмажаться, буде чудово. По дві штуки якраз на людину, щоб не об’їдатися на ніч.
— Ти зранку сказала мені по телефону, що замаринувала три кілограми свинини, — голос Тараса тремтів від обурення. — Ти сказала, що все пропаде, якщо ми не приїдемо. Ти витягла нас із ліжка після безсонної ночі, ти загнала нас сюди брехнею, щоб ми перетягли тобі паркан, посадили картоплю і вичистили хлів. Ти просто нас обдурила.
— Я вас не дурила, я вас зібрала разом, — закричала свекруха, переходячи в наступ. — Якби я сказала правду, ви б ніколи не приїхали. Ви ж рідну матір забули, вам аби гуляти по ресторанах. А сосиски це теж м’ясний продукт. Не подобається, можете взагалі не їсти. Бач, які графи знайшлися, сосиски їм не такі.
— Денисе, Марино, сідайте в машину, — сказав Тарас, повертаючись спиною до матері. — Ми їдемо.
— Куди ви поїдете, — кинулася вслід жінка. — Вогонь уже горить. Сосиски пропадуть. Хто це їстиме.
— Їж сама, мамо, — відповів Тарас, сідаючи за кермо. — Разом зі своїм обманом.
Денис із Мариною, не кажучи жодного слова, швидко забралися на заднє сидіння. Степан Іванович лише важко зітхнув, махнув рукою вслід синам і тихо пішов углиб двору, не бажаючи брати участь у сварці.
Машина рушила з місця, здіймаючи куряву на ґрунтовій дорозі. Валентина Петрівна ще довго стояла біля хвіртки, вимахуючи руками і кричачи щось про невдячних дітей, які проміняли матір на власну гордість.
Дорогою назад у салоні панувала важка мовчанка. Марина тихо плакала, витираючи сльози рукавом чужого брудного халата, який вона так і не встигла зняти. Денис сидів, опустивши голову, стискаючи кулаки на колінах.
— Пробачте, — ледь чутно промовив молодший брат. — Я думав, вона справді хотіла як краще.
— Ти ні в чому не винен, Денисе, — відізвалася Олена. — Вона просто звикла, що всі навколо мають танцювати під її дудку. Але тепер ти знаєш, чого варті її запрошення на відпочинок.
Того вечора вони заїхали в звичайну міську піцерію, з брудними від землі руками, знесилені, але з відчуттям, що гірше вже бути не може. Проте о дев’ятій вечора телефон знову дав про себе знати. Валентина Петрівна дзвонила по черзі всім.
Тарас увімкнув гучний зв’язок, щоб усі чули.
— Ви справжні нелюди, — одразу закричала матір без жодного вступу. — Ви кинули літніх батьків серед поля. Батькові стало зле з серцем після вашого від’їзду, я мусила шукати валідол. Ви балувані, пихаті невдахи. Сосиски їм виявилися занадто простими. Мій син виріс невдячним егоїстом, і це все вплив твоєї жінки, вона тебе проти рідні налаштовує.
— Мамо, досить, — обірвав її Тарас. — Батько почувається нормально, я щойно говорив з ним по другому номеру. Припини маніпулювати хворобами. Ти збрехала нам від самого початку. Ти використала нас як безкоштовну робочу силу, ще й тримала голодними цілий день. Якщо ти вважаєш, що це нормальні родинні стосунки, то ти глибоко помиляєшся. Більше ноги моєї не буде на твоїй дачі.
— Ти ще приповзеш просити пробачення, — заявила свекруха. — Без моєї помочі ви пропадете.
Тарас мовчки натиснув кнопку відбою і вимкнув звук.
Минув тиждень. У родині запанувала відносна тиша, хоча неприємний осад від тієї поїздки нікуди не зник. Тарас працював понаднормово, Олена намагалася створити вдома затишок і не згадувати про інцидент.
У п’ятницю ввечері, коли подружжя пило чай на кухні, знову пролунав дзвінок. На екрані висвітилося ім’я матері. Тарас довго дивився на телефон, потім неохоче підняв слухавку.
— Тарасику, синку, — голос Валентини Петрівни був на диво м’яким, майже ніжним, без жодної колишньої агресії. — Ти сердишся на стару матір. Я всю ніч не спала, думала. Може, я справді була занадто сувора з вами. Старість, нерви, сама розумієш. Я хочу попросити вибачення.
Тарас здивовано подивився на Олену, прикривши слухавку рукою, прошепотів:
— Вона вибачається.
Олена лише недовірливо підняла брови.
— Синку, приїжджайте завтра знову, — продовжувала жінка медовим тоном. — Цього разу все буде по-іншому. Я купила справжню ошийок, соковитий, вже замочила в кефірі з травами. Робити взагалі нічого не треба, я все сама зробила. Просто посидимо альтанці, відпочинемо, поговоримо по-людськи. Денис із Мариною теж збираються. Не тримайте зла на матір.
Тарас уже відкрив рот, щоб щось відповісти, як раптом телефон Олени на столі тихо завібрував, сповіщаючи про надходження текстового повідомлення.
Олена розблокувала екран і прочитала текст. Повідомлення було від свекра, Степана Івановича:
«Діти, не вірте їй. Вона знову все вигадала. Ніякого м’яса в хаті немає, лежить стара капуста і крупа. Треба терміново перекрити дах на сараї, руберойд завезли вчора. Вона хотіла, щоб ви з Денисом два дні тягали листи на гору. Я сказав, що найму бригаду хлопців із сусіднього села. Вона через це вже добу скаженіє, не хоче платити чужим людям жодної копійки, намагається заманити вас. Не приїжджайте, відпочивайте вдома. Я сам із цим розберуся».
Олена мовчки підсунула екран телефону під очі Тарасу.
Чоловік прочитав текст повідомлення від батька. Його обличчя повільно зблідло, а погляд став абсолютно холодним. У слухавці тим часом продовжував лунати солоденький голос Валентини Петрівни:
— …шашлик буде такий ніжний, що танутиме в роті. Тарасику, ти мене чуєш. О котрій годині ви будете.
Тарас зробив глибокий вдих, подивився на дружину, яка спокійно пила свій чай, і вимовив рівним, крижаним тоном:
— Ми не приїдемо, мамо. Ні завтра, ні наступного тижня. Найми бригаду і заплати людям гроші за перекриття даху. А своє уявне м’ясо з’їж сама.
Він не став чекати відповіді й одразу перервав розмову. Потім узяв свій телефон, затиснув кнопку живлення і вимкнув апарат повністю. Олена зробила те саме зі своїм.
У квартирі запала благословенна, абсолютно непорушна тиша. За вікном починався теплий травневий вечір, попереду були два повних дні вихідних, і цього разу ніхто не міг порушити їхній довгоочікуваний спокій.
Валентина Довга
