— Ви там у своїх містах зовсім здуріли зі своїм авокадо й купованими отрутами з супермаркетів! Поки я живий, моя донька й онуки будуть їсти чисту, домашню картоплю, і мені плювати на ваш паркет — постеліть клейонку й поставте мішки в кутку вітальні!
Микола Петрович був чоловіком не просто працьовитим, а затятим, суворим і абсолютно, залізобетонно глухим до будь-яких аргументів, які не вкладалися в його особисту, вистраждану десятиліттями концепцію «правильного селянського життя». Його світогляд формувався не в затишних міських кав’ярнях, не на лекціях з урбаністики й не за екранами сучасних комп’ютерів, а на безкрайніх, просяклих потом, пилом і важкою працею полях передмістя, де кожен клаптик землі вимагав від людини повної, безкомпромісної самовіддачі, що часто межувала із самозреченням. Б
Кожен сезон для Миколи Петровича підпорядковувався жорсткому, невідворотному аграрному календарю, який не знав жодних винятків. Зима була часом тривожного очікування та стратегічного планування закупівель добрив; весна — періодом загальної мобілізації; літо — безкомпромісною війною за виживання врожаю проти посухи та колорадського жука; а осінь — моментом істини.
Він щиро зневажав міських жителів, вважаючи їхні професії вигадкою, а їхнє життя — марною тратою часу та деградацією. В його розумінні, якщо людина не виробляла нічого матеріального, що можна було б з’їсти або покласти в комору, вона займалася дурницями від неробства. «Папірці перекладають, кнопки тицяють, а прийде голод чи криза — золото й екрани свої гризти будете?» — часто повторював він за сімейними застіллями, обводячи присутніх суворим, повчальним поглядом, який не терпів заперечень.
Його єдина донька Марина з дитинства мріяла вирватися з цього картопляного рабства. Вона бачила, як її мати зранку до вечора гне спину на грядках, як її власні руки щоліта вкриваються кривавими мозолями від важкої сапки, і ще в підлітковому віці дала собі тверде слово, що її доросле життя буде іншим — чистим, спокійним, інтелектуальним і сучасним.
Марина вчилася з маніакальною наполегливістю, вступила до престижного столичного університету, отримала диплом і залишилася працювати в місті. Саме там вона зустріла Дениса — повну протилежність своєму суворому батькові. Денис був успішним веб-дизайнером, людиною витонченою, прагматичною, яка понад усе цінувала комфорт, мінімалізм, свій час і високі технології.
Після весілля молода пара зробила серйозний, дорослий крок — вони взяли в довгостроковий кредит стильну, світлу, простору квартиру-студію на вісімнадцятому поверсі надсучасного житлового комплексу в одному з престижних районів міста. Квартира була втіленням давньої мрії Марини: величезні панорамні вікна, багато відкритого простору, білі стіни, які створювали відчуття повної свободи, і абсолютна відсутність будь-якого мотлоху.
Дизайн розробляв сам Денис, прораховуючи кожен сантиметр для створення ідеального психологічного затишку. Коли Микола Петрович уперше приїхав на новосілля, він поводився в цій квартирі як іноземець на іншій планеті. Він довго ходив по гладкому ламінату, з підозрою роздивлявся приховані двері-невидимки, обмацував білі кухонні фасади без ручок і, зрештою, висловив свій остаточний, нищівний вердикт за святковим столом, гучно поставивши чарку на скло:
— Квартира — це так, шпаківня штучна, коробка з бетону, — бурчав він, кривлячись від смаку вишуканого сухого вина, яке йому налили замість звичної міцної домашньої самогонки. — Землі немає під вікнами, погреба власного немає, комори людської — і то архітектори ваші дурні не передбачили. Що ви тут їсти будете, коли криза чи війна бахне? Оці ваші суші-муші сирі з доставками в пакетиках? Маринко, куди ти дивилася, коли заміж виходила? Чоловіку потрібна нормальна, важка, калорійна їжа, щоб сила в руках була, щоб він міг родину захистити й забезпечити! А ви повітрям київським харчуєтеся та травою зеленою з супермаркетів!
Денис спробував тоді м’яко перевести розмову в жарт, терпляче пояснюючи, що сучасне місто пропонує безліч можливостей для здорового харчування, що їм не потрібні гігантські мішки з провізією, оскільки величезний супермаркет розташований прямо на першому поверсі будинку і працює цілодобово.
Перший серйозний дзвіночок, який згодом переріс у справжній сімейний набат, пролунав у вересні, рівно через місяць після того, як молодята остаточно розпакували всі коробки та відсвяткували новосілля. Марина та Денис якраз закінчили облаштовувати свою найбільшу гордість — білосніжний, просторий, засклений балкон з тими самими панорамними вікнами від підлоги до стелі. Це був їхній приватний простір для релаксації, їхня зона візуального та ментального спокою, вільна від зовнішнього світу.
Раптом погожого суботнього ранку, коли сонце тільки почало освітлювати верхівки сусідніх хмарочосів, а Марина з Денисом ще ніжилися в ліжку, насолоджуючись вихідним днем, тишу квартири порушив різкий, вимогливий, серійний дзвінок у домофон. Денис, солодко потягуючись і нічого не підозрюючи, накинув свій шовковий темно-синій халат, узяв з кухні свіжоприготовану чашку міцного еспресо й підійшов до слухавки.
— Хто там може бути в такий час? — запитав він сонним голосом.
— Денисе, відкривай, це я! Батько приїхав! Помочі давай, спускайся! — прогримів зі слухавки гучний, бадьорий, командирський голос Миколи Петровича.
Виявилося, що під під’їзд сучасної новобудови, без жодного попередження, узгодження чи попереднього телефонного дзвінка, підкотив старий, іржавий, але надійний «жигуль» Миколи Петровича, обладнаний саморобним важким верхнім багажником. Машина була завантажена по самі вінця, її задня вісь майже чиркала по асфальту від неймовірної ваги, яку вона везла з передмістя. Тесть вискочив з машини як заправський десантник, не звертаючи жодної уваги на незадоволені погляди консьєржа та охоронця житлового комплексу, які звикли бачити тут виключно акуратні кур’єрські автомобілі чи престижні кросовери мешканців.
Не минуло й п’яти хвилин, як Микола Петрович уже стояв у дверях квартири на вісімнадцятому поверсі. Він не став чекати зятя внизу. Важко, зі свистом дихаючи після підйому на ліфті (хоча ліфт працював ідеально, тесть примудрилися зайти туди з такою ношею, яка ледве поміщалася в двері), він тримав на своєму міцному плечі гігантський, брудний, мокрий сітчастий мішок картоплі.
— Приймай господарство, зятю! — радісно, на всю квартиру крикнув Микола Петрович, з розмаху скидаючи цей брудний мішок прямо на підлогу в передпокої. Звук удару тридцятикилограмової ноші об підлогу змусив Дениса здригнутися — йому здалося, що ламінат під мішком просто тріснув навпіл до самого бетону. — Свіжа, першокласна картопелька! Тільки вчора з куща вивернув, земля ще дихає!
Денис, який досі тримав у руках порцелянову чашку з еспресо, заціпенів. Він з тихим жахом дивився, як жирна чорна передміська земля стрімко розповзається по його білосніжному плінтусу, як брудні вологі плями вбираються в матову поверхню ламінату, залишаючи незворотні сліди на деревині. Весь його ранковий спокій, вся естетика суботнього дня були миттєво й брутально знищені цим проривом суворої аграрної реальності.
У цей момент з кімнати вийшла Марина, почувши гучний голос батька. Побачивши мішок посеред коридору та бліде обличчя чоловіка, вона миттєво все зрозуміла.
— Тату… — обережно, стримуючи внутрішнє роздратування, почала Марина, підходячи до батька й намагаючись говорити якомога м’якше, щоб не образити його сивину. — Дякую вам, звичайно, велике за турботу, ми дуже цінуємо вашу працю і ваш час… Але… ну навіщо так багато? Навіщо взагалі цей мішок тут, у коридорі? Нам з Денисом цього одного мішка вистачить мінімум на рік, а то й на півтора! Розумієте, ми майже не їмо картоплю в повсякденному житті. Ми повністю змінили свій раціон, ми зараз на правильному, збалансованому харчуванні. Ми готуємо переважно легкі крупи — кіноа, булгур, дикий рис, овочі на пару купуємо свіжі, робимо пасту з твердих сортів пшениці, запікаємо рибу…
Обличчя Миколи Петровича після цих слів миттєво змінилося. Його радісна, тріумфальна посмішка згасла, а погляд став холодним, важким і колючим. Обличчя вкрилося темними плямами глибокої образи. Його найсвятіше поривання, його важка, виснажлива праця на сорока сотках під палячим липневим та серпневим сонцем, коли спина розгиналася лише ближче до ночі, його щира батьківська турбота були зустрінуті цими незрозумілими, чужими словами: «нам не треба», «ми їмо кіноа», «немає де зберігати». Для нього це звучало як особиста зневага, як зрада його батьківських цінностей, як плювок у саму душу селянина-трудівника.
— Як це — немає де зберігати?! — раптово вибухнув тесть, і його низький голос змусив затремтіти кришталеві келихи у кухонній шафі. — Ви що, з глузду з’їхали у своєму місті остаточно?! А балкон вам на що архітектори побудували?! Я туди заглядав, коли ви вікна ставили — у вас там такий вигін здоровий, ціла кімната окрема гуляє, повітрям заскленим забита! Поставите мішки в куток акуратно, накриєте зверху старою теплою ковдрою, щоб сонце не падало і вона не позеленіла, не набралася соланіну, і буде собі прекрасно стояти до самої весни! Які ще пасти-макарони, які крупи заморські?! Ви що, італійці якісь чи китайці, щоб рис один жувати щодня?! Денисе, я не зрозумів, ти чоловік у цьому домі чи просто так, декорація в шовковому халаті?! Чому в тебе молода жінка голодує на твоїй парі й крупах порожніх?! Їй народжувати скоро, їй потрібні калорії нормальні, сила, вітаміни підземні справжні! Живо спускайся, кажу, за рештою мішків, бо мене там паркувальна інспекція чи охорона оштрафує через ваші міські дурні правила! Рухайся, зятю, не будь бабою, поможи батьку!
Денис глибоко вдихнув, подивився на Марину, яка безпорадно заплющила очі, благаючи його своїм поглядом не влаштовувати грандіозний скандал прямо зараз, на самому початку їхнього спільного родинного життя. Хлопець зрозумів, що якщо він зараз жорстко відмовить тестю, той влаштує тут таку істерику з вигаданими серцевими нападами, докорами та прокльонами, яка зруйнує їхні вихідні й стосунки раз і назавжди. Бажаючи зберегти бодай якісь крихти сімейного миру, Денис важко зітхнув, поставив недопиту каву на кухонний стіл, зняв свій улюблений шовковий халат, перевдягнувся у старі спортивні штани та футболку, які не шкода було забруднити, і мовчки пішов за тестом до ліфта.
До обіду тактична продовольча операція Миколи Петровича була успішно завершена. Сучасний, затишний, засклений панорамний балкон молодих молодят, який мав стати зоною європейського релаксу, медитації та вечірніх розмов, остаточно й безповоротно перетворився на брудну філію захаращеної овочебази радянського колгоспу «Зоря комунізму». П’ять величезних, грубих, брудних сітчастих мішків зайняли рівно половину всього корисного простору балкона.
Микола Петрович поїхав ближче до вечора, ситно пообідавши тим, що знайшлося в холодильнику, і випивши кілька чашок міцного чаю. Він залишав квартиру з почуттям глибокого виконаного обов’язку, абсолютно задоволений собою та своїм авторитетом. В його голові панувала повна, абсолютна впевненість у тому, що він здійснив великий батьківський подвиг — врятував своїх нерозумних, відірваних від реальності дітей від неминучої голодної смерті в жорстоких міських джунглях, де все купується за скажені гроші, а продукти не мають «природної душі».
Проте вже через три-чотири тижні після цього візиту в квартирі почалися реальні, серйозні проблеми, які отруїли молодятам життя. Настала несподівано тепла, сонячна осінь. Балкон у сучасній новобудові мав відмінну сучасну теплоізоляцію і, завдяки панорамному склінню, виходив на сонячну сторону. Вдень під дією сонячних променів повітря на балконі прогрівалося до двадцяти п’яти градусів за Цельсієм, створюючи всередині ефект справжньої тропічної теплиці. Картопля, яка за всіма законами природи мала зберігатися в сухому, темному і холодному погребі при температури не вище плюс чотирьох градусів, раптово відчула, що настала весна. Вона почала шалено, абсолютно неконтрольовано проростати, використовуючи всі свої внутрішні ресурси крохмалю.
З брудних сітчастих мішків у різні боки потяглися довгі, бліді, товсті, схожі на щупальця якогось космічного монстра пагони. Вони пробивалися крізь капронову сітку, обплетали крісла-мішки, тяглися по ламінату до світла.
В одну з субот, коли мошка в черговий раз сіла прямо на екран графічного планшета Дениса під час важливого робочого зідзвону з великим іноземним замовником, нерви хлопця остаточно здали. Його терпіння, виплекане міським інтелігентним вихованням, луснуло з гучним тріском. Він узяв на кухні найбільші, найщільніші мішки для будівельного сміття, вдягнув респіратор, щільні гумові рукавички і вийшов на балкон, наче ліквідатор на аварійний хімічний об’єкт.
Він почав розгрібати ці мішки. Видовище було жахливим: половина картоплі перетворилася на смердючу, рідку, сіро-чорну кашу, в якій кишіли тисячі личинок мошок. Денис, долаючи сильні напади нудоти, завантажив усе це аграрне «багатство» разом із блідими паростками та брудними сітками у чорні пластикові пакети, міцно зав’язав їх на кілька вузлів і протягом години виносив усе це на сміттєвий майданчик у дворі, викликаючи щирий подив у сусідів. Після цього він виклав солідно суму грошей і викликав професійну клінінгову компанію. Дві дівчини за допомогою спеціальних хімічних засобів, потужних парогенераторів та озонаторів повітря півдня відмивали балкон від стійкого смороду, бруду та жирних плям, які встигли просочитися крізь ламінат до самої підлоги.
Коли балкон знову став білосніжним, чистим і повернув свій первинний вигляд, Денис пішов у супермаркет на першому поверсі, спокійно підійшов до овочевого відділу і купив маленьку, акуратну, герметичну сіточку ідеально вимитої, відкаліброваної імпортної картоплі вагою рівно два кілограми. Цього об’єму їм з Мариною вистачало на цілий місяць, щоб кілька разів запекти її з розмарином або зварити легкий недільний суп. Сіточка акуратно помістилася в спеціальний висувний ящик сучасного холодильника, де панувала ідеальна автоматична температура й сухість.
Наступного тижня Микола Петрович знову приїхав до міста «у своїх селянських справах» і, звісно ж, вирішив без жодного попередження заскочити до дітей, щоб «перевірити, як там його стратегічні запаси годують молоду родину». Він зайшов у квартиру з господарським виглядом і, навіть не роззувшись у передпокої, одразу попрямував прямим курсом на балкон. Побачивши там замість своїх п’яти мішків чисті, пухнасті крісла-мішки, кавовий столик, на якому стояла витончена ваза з квітами, та повну, абсолютну відсутність свого стратегічного продукту, він застиг на місці, наче вражений блискавкою. Його обличчя витягнулося, а важкі кулаки стиснулися самі собою від обурення.
— А де… де картопля? — прошепотів він, і в його гучному зазвичай голосі почулися нотки щирого, дитячого нерозуміння та глибокої образи. — З’їли? Все?! За два місяці п’ять мішків умолотили?! Ну, Денисе, ну зятю, ну козак, а казав, що не їсте, що дієти якісь у вас модні! Оце так апетит у міських, коли продукт безкоштовний! Ну нічого, батько не збідніє, ще привезе, у мене в погребі ще сорок мішків добірної стоїть, на всіх вистачить!
Марина, зрозумівши, що прийшов час для жорстокої, але життєво необхідної чесності, вийшла на балкон, м’яко взяла батька за його мозолясту руку і сказала прямо:
— Ні, тату. Ми її не з’їли. Ми її повністю викинули на смітник. Вона вся згнила, проросла величезними білими паростками, від неї по всій квартирі розвелися тисячі чорних мошок, а сморід стояв такий, що ми не могли дихати й спати. Нам довелося викликати клінінг за шалені гроші, щоб усе це відмити й продезінфікувати. Ми ж вам казали, тату, ще в перший день, коли ви її привезли: у нас немає умов для зберігання таких промислових об’ємів! Тут занадто тепло, це житлова квартира, а не погріб! Ми не їмо її стільки, ми бережемо здоров’я! Ми купуємо свіжу, чисту в магазині під будинком, коли треба, по два кілограми в сіточці. Будь ласка, почуйте нас нарешті й поважайте наш простір: більше ніколи не привозте сюди картоплю мішками! Вона нам не потрібна!
Що тут почалося! Микола Петрович раптово схопився за серце, його обличчя налилося багровим кольором, він почав важко тупати своїми важкими чоботами по щойно відмитому ламінату балкона, так що скло в панорамних вікнах завібрувало на всю висоту вісімнадцятого поверху. Він кричав на всю квартиру, переходячи на справжній істеричний ультразвук, звинувачуючи молодих у всіх смертних гріхах та невдячності.
— Викинули?! — ревів тесть, розмахуючи руками перед обличчям Дениса. — Мій піт, мою кров, мої мозолі — на парашу?! Та ви уявляєте собі, як вона вирощувалася?! Як я спину гнув під пекучим сонцем, як жука кропив отрутою, як ночами не спав, щоб кожна картоплина чиста була?! А ви її — на смітник разом із брудом?! Невдячні! Бездушні істоти! Я для вас усе найкраще від серця віддавав, елітні сорти відбирав, а ви мої труди святими міськими ногами розтоптали!
Він вибіг з квартири, гучно й щосили грюкнувши вхідними дверима, від чого зі стіни ледве не впав дорогий дизайнерський годинник Дениса, і поїхав назад у своє передмістя, тримаючи в душі глибоку, смертельну образу на «невдячних міських дітей, яких зіпсував комфорт».
Наступного року ситуація не просто повторилася, а набула ще більшого, загрозливого градусу справжнього побутового божевілля. Микола Петрович за зиму та літо нічого не забув, нічого не навчився і не зробив жодних правильних висновків. Його вперта, залізобетонна селянська логіка підказала йому єдино «правильний» з його точки зору висновок: перша невдача з картоплею сталася не тому, що дітям вона не потрібна, а виключно тому, що ці міські інфантильні молодята «абсолютно не вміють правильно й по-господарськи зберігати делікатний сільський продукт». Він вирішив, що його святий обов’язок як голови роду — привезти їм не просто картоплю, а готову інженерну інфраструктуру для її тривалого зберігання в умовах міської квартири.
І ось, на початку вересня, історія повторилася у вигляді фарсу та справжнього військового штурму під’їзду. Суботнього ранку Денис знову почув вимогливий, короткий дзвінок у домофон. Цього разу тесть приїхав не один — він узяв із собою для фізичної підтримки свого кума, такого ж міцного, широкого в плечах та впертого селянина дядька Васю. Разом вони, важко тупаючи брудними чоботами, затягли цей величезний, труноподібний дерев’яний ящик, від якого за версту тхнуло свіжою оліфою, технічною тирсою та сосновим клеєм, у чистий, дзеркальний ліфт житлового комплексу, серйозно подряпавши при цьому хромовану панель підлоги та стіни.
Коли ліфт відкрився на вісімнадцятому поверсі, Денис, який уже чекав на них після дзвінка, вийшов на загальний коридор і перегородив дорогу тестю прямо на порозі своєї квартири. Його обличчя було спокійним, але в очах читалася залізна, прагматична рішучість людини, яка більше ніколи не дозволить безцеремонно порушувати свої приватні кордони.
— Миколо Петровичу, зупиніться, будь ласка, — тихо, але дуже чітко й вагомо сказав Денис, виставивши вперед руку долонею доверху. — Цей ящик у мою квартиру не зайде ні за яких умов і ні на один сантиметр. Я не дозволю захаращувати наш житловий простір і робити з нашого балкона хлів, склад чи філію колгоспної овочебази. Заберіть цю споруду назад, завантажте в машину і везіть туди, звідки привезли. Ми з Мариною чітко, ясно сказали вам минулого року: нам не потрібна ваша картопля, і зберігати ми її тут не будемо. Це наше остаточне рішення.
Обличчя Миколи Петровича миттєво налилося кров’ю, очі звузилися до маленьких точок, а з рота вирвався справжній крик ображеного диктатора, який звик, що в селі його слухають усі без винятку:
— Ти як з батьком розмовляєш, щеня міське, сопляк?! — закричав тесть на весь поверх, намагаючись своїм широким плечем відштовхнути Дениса від дверного прорізу. — Марина! Марино, виходь сюди негайно! Подивись на свого ідола, на свого обранця нерозумного! Він рідного батька на поріг квартири не пускає з гостинцями святими, з дарами землі! Я цілий рік цей ящик інженерний майстрував у гаражі, ночами не спав, прораховував вентиляцію по книжках, щоб у вас нічого не згнило більше через вашу дурість! Я гроші свої пенсійні витрачав на пінопласт, фольгу і дошки найкращі! Я привіз вам усього три мішки цього року, але найдобірнішої, королівської картоплі, «Еліта» сорт, чистий крохмаль! А він мені двері закриває перед самим носом!
На шум і крики в коридор вибігла перелякана Марина, намагаючись заспокоїти батька та примирити його з чоловіком, але цього разу Денис був абсолютно непохитний. Він закрив своїм тілом дверний проріз, схрестив руки на грудях і спокійно повторив: — Ні. Ящик залишається на вулиці або в ліфті. У квартиру він не зайде.
Конфлікт дійшов до своєї вищої, критичної точки кипіння. Микола Петрович, зрозумівши, що зятя цього разу не зламати його криком та авторитетом, влаштував демонстративний і жорстокий демарш. Він разом із кумом дядьком Васею з розмаху кинув цей величезний, важкий дерев’яний ящик прямо посеред загального поверхового коридору, впритул до дверей єдиного пасажирського ліфта, повністю заблокувавши вільний прохід усім іншим сусідам по поверху. Поруч вони згрузили три мішки з картоплею, з яких знову стрімким потоком посипався чорний бруд на чисту кахельну підлогу сучасного під’їзду.
— Не хочете по-хорошому, по-людськи, як у нормальних, порядних сім’ях прийнято — тягайте тоді самі, коли зголоднієте! — закричав наостанок тесть, заходячи назад у ліфт і гнівно тицяючи товстим пальцем у бік Дениса. — Але викинути на смітник цей ящик і картоплю не смійте, бо прокляну на три покоління вперед, до кінця віку пам’ятати будете! Хай стоїть тут, хай вам соромно перед сусідами вашими багатими буде за свою черствість батьківську!
Ліфт закрився, і тесть разом із кумом поїхав геть. Денису, замість довгоочікуваного спокійного вихідного дня, довелося терміново шукати в інтернеті й викликати за власний кошт спеціальну приватну службу вивозу важкого будівельного сміття. Чотири міцні вантажники за дві тисячі гривень важко витягли цей «батьківський інженерний подарунок» разом із мішками на вулицю, завантажили в самоскид і назавжди вивезли на міське звалище.
Після цього грандіозного скандалу Микола Петрович зрозумів, що відкрита агресія та прямий тиск більше не працюють — зять виявився міцним горішком. Тому він затаївся і перейшов до витонченої, партизанської тактики «дрібної продовольчої контрабанди». Він змирився з тим, що через Дениса його стратегічний продукт у квартиру відкрито не потрапить. Тому він дочекався зручного моменту, коли Марина через кілька місяців, наприкінці осені, приїхала до батьків у гості сама, на своїй маленькій міській машині, щоб провідати матір та привезти їй ліки.
Коли дівчина збиралася їхати назад до міста, Микола Петрович поводився підозріло тихо, лагідно й миролюбно. Він майже не згадував про минулі образи, допомагав їй складати в багажник сумки з домашньою консервацією, квашеною капустою та варенням, лагідно посміхався в сиві вуса. Проте, коли Марина повернулася додому ввечері й Денис пішов розвантажувати багажник її машини на підземному паркінгу, у молодих почався справжній, нестримний істеричний сміх, який згодом переріс у легку форму сімейної параної.
Ця безглузда, виснажлива, психологічно руйнівна картопляна епопея триває в їхній родині вже чотири роки поспіль без жодної надії на компроміс. Кожної осені Микола Петрович вигадує все нові й нові, більш витончені способи, як доставити свій нещасний врожай у квартиру дітей, перетворюючи це на питання життя і смерті. А Денис вигадує нові системи захисту свого особистого простору від цього вторгнення. Стосунки між Денисом та його впертим тестем на сьогоднішній день зруйновані повністю, вщент, до самої основи — вони не спілкуються по телефону, не вітають один одного з жодними святами й не перетинаються на сімейних заходах.
Микола Петрович досі, сидячи на своєму величезному городі серед мішків, щиро вважає зятя своїм головним, кровним життєвим ворогом, який «абсолютно відібрав у доньки її рідне селянське коріння, зламав її характер і змушує бідну дівчину їсти пластикову, отруйну міську їжу з супермаркетів». А Денис просто назавжди закрив для тестя доступ до своєї квартири та заблокував його номер у всіх месенджерах, прагматично, жорстко і залізно захищаючи свій чистий, білосніжний балкон, свій ментальний спокій та свою кохану родину від руйнівного, агресивного та безглуздого аграрного диктату, який не хоче почути ближнього.
