— Вибач, але утримувати чужу дитину я не зобов’язувався. Спочатку там йогурти, соки. Далі що? Сукні, туфлі, підготовка до школи й інше? Вона мені хто? Я з якого переляку її спонсорувати повинен, га? Їй батько рідний не допомагає, сама казала, кинув тебе. Ні аліментів, нічого. А тут такий добрий дядько знайшовся, на якого ти свою доньку повісити хочеш? Може, ти їй скажеш ще мене «татом» називати?
Ольга відчинила двері квартири й увійшла всередину. Олексій спокійно лежав і дивився телевізор. «Олю, ти? Ввечері у клуб сходимо? Тільки дитину відвези батькам!» — вигукнув він, не виходячи звідти.
— Мамочка прийшла! Привіт! — із кімнати вибігла п’ятирічна Маша й обійняла її.
— Ти як? Ви поїли? — Ольга пройшла на кухню. У мийці стояла порожня тарілка з-під пельменів, на столі лежали якісь упаковки з-під напівфабрикатів.
— Ти їла? — нахилилася вона до Маші.
— Тільки сік допила, з учора залишався, — тихо відповіла дівчинка.
Відчуваючи, як усередині все закипає, жінка пройшла в залу.
— Олексію, що за справи? Я ж тобі сказала, сходи в магазин, ти ж сьогодні зарплату отримав. Купи поїсти! — випалила вона.
— А я й купив. М’ясо там ще в заморозці. Щось зварив собі.
— Олексію, ну треба було молоко купити, фруктів якихось. Вона що, пельмені твої їстиме? Дитина це! — намагаючись не сваритися, почала пояснювати Ольга.
З Олексієм вони почали жити нещодавно. Вона переїхала до нього у квартиру. Подружки заздрили: красень зовні, з хорошою роботою, машиною. 27 років, ніколи не був одружений. Ольга теж була симпатичною, висока, білява, з великими блакитними очима. Вона раділа, що нарешті знайшла своє щастя. Хотілося мати поруч принца. Щоб і зовні хороший, і за душею щось було.
Планка до чоловіка у неї була завищеною, адже колись її чоловік кинув її, коли вона виношувала його дитину. Тепер вона гідна найкращого! Так Ольга й міркувала. З Олексієм познайомилися в клубі. Роман стрімко набирав обертів. Правда, дізнавшись про існування дитини, Олексій скривився. Але Ольга, закохана, не думаюча про погане, списала це на те, що він ще молодий. А Машу, мовляв, полюбить.
З батьками жінки Олексій поки не знайомився. І коли вона несміливо зробила спробу запросити до себе маму й тата, відрізав:
— Олю, ну давай хоч обживемося! Ти доньку вже притягла, зараз що, усіх своїх родичів тут збереш?
— Ну вони ж не жити, просто познайомитися, — несміливо почала вона.
— Ні. Я поки… не готовий. Трохи почекаємо, добре? — Олексій ніжно поцілував жінку в носик.
І ось тут розігралася ця сцена.
— Олексію, ти просто…. У тебе дітей немає, і ти не розумієш. Дитині потрібне інше харчування. Зайшов би, йогуртів там узяв чи ще чого. Ну нічого, ти звикнеш. Може, знову в магазин підеш? А то я тільки парочку взяла, думала, ти закупився, — почала Ольга.
Маша, узявши у мами йогурт, тихенько пішла на кухню. Вона була дівчинка дуже спокійна, вихована. Ніколи не капризувала, дорослим не докучала. Любила малювати, вбирати ляльок.
— Ідеальна дитина, — зітхали знайомі. Тут же розповідаючи про капризи своїх дітей. Ольга повернулася, щоб вийти за донькою, але її зупинив Олексій.
— Слухай, Олю. А ти що мені сцени влаштовуєш, га? Ми ж начебто домовилися на березі, щоб от без цих бабських істерик? — він підніс брову.
— Які сцени? Ти отримав гроші, пішов у магазин. Важко було щось купити? — розвела руками Ольга.
— Постривай. Я купив, що не так? — насупився він.
— Ні, але ти купив для нас. Ти вважаєш, що Маша буде їсти…. — почала вона, але він перервав її на півслові.
— Та я нічого не вважаю! Я для нас і купував! До чого тут взагалі твоя Маша, я не зрозумів?
— Як це? Але вона ж… Їй же треба, — Ольга відчула образу за дитину.
— Слухай, якщо їй треба, ти й купуй. Вибач, але утримувати чужу дитину я не зобов’язувався. Спочатку там йогурти, соки. Далі що? Сукні, туфельки, підготовка до школи й інше? Вона мені хто? Я з якого переляку її спонсорувати повинен, га? Їй батько рідний не допомагає, сама казала, кинув тебе. Ні аліментів, нічого. А тут такий добрий дядько знайшовся, на якого ти свою доньку повісити хочеш? Може, ти їй скажеш ще мене «татом» називати? Знаєш що, я дозволив тобі взяти її до себе в квартиру. Цього мало? Але купувати я їй нічого не збираюся. І гроші давати теж. На тебе — так. Хочеш, підемо купимо тобі, що потрібно. Косметику, одяг, у клуб підемо. Але на дівчинку я не дам ані копійки, ти зрозуміла? — Олексій стояв поруч і дивився їй у вічі.
Ольга відмовлялася вірити почутому. Так не буває. І принци так себе не поводять. А вона-то хвалилася подругам… Що шубку нову купили. Що парфуми будь-яких марок бере.
— Олексію, ти серйозно? — вона відчула, що плаче.
— Олю, не драматизуй, га? Через якийсь некуплений йогурт і сік почала нити. Ти молода жінка, тобі треба життя своє влаштовувати. У тебе мати вдома сидить, батько тільки працює. Віддай їй Машку й усе. Будеш грошей їй давати, зі своїх, зрозуміло. І нормально жити будемо, — Олексій спробував її обійняти.
— Віддати? Та ти при своєму розумі? Вона що, хом’ячок? Ти що несеш? Якщо ти мене любиш, то, моя дитина… Її ти теж повинен любити! — висунула останній аргумент Ольга.
— Повинен? Та я нічого тобі не повинен! Це ти від кого її привела, йому ці вимоги й висувай! Говорили мені хлопці, не зв’язуйся. Подивися на себе! Самотня, не першої свіжості, з причепом. Радій, хоч я підібрав! Що ти на мене дивишся? 18-20-річних красунь повно! І пальцем клацну, прибіжать. Олю, прибіжать! Бо вас повно, а чоловіків мало. А ти б зі мною зустрічалася, якби я жив би в гуртожитку? Чи взагалі не працював? Ти ж на це повелася! А тепер від мене якихось вчинків чекаєш? Вибач. Не до мене! — і Олексій відвернувся до екрану.
Вона не пам’ятала, як вийшла з кімнати, прикривши двері.
— Мамо, ти чого? Мамочка, ти навіщо плачеш? Ти й так втомилася на роботі. А зараз плачеш! Мама, не треба! Я тебе люблю, — шепотіла Маша, витираючи сльози з її обличчя.
За годину вони вийшли з квартири Олексія з речами. Та й перевезти їх усі не встигли. Викликали таксі. Таксист жваво ввантажив усе в багажник. Він був зовсім непривабливої зовнішності. Невисокий на зріст, рудий й у ластовинні. Зовсім не ідеальний для стереотипу жінки, не для принцеси.
— Ти чого така серйозна, принцесо? — звернувся він до дівчинки. — Хочеш соку? Чи яблучка? Бери, воно мите. Дівчино, я вашій доньці яблучко дам? — таксист повернувся до Ольги, яка нічого не бачила й не чула.
— А? Що? Ні, не треба. Його ж мити треба, — відмахнулася Ольга.
— Мите вже! Чи сік? Вишневий ось. Треба? А то у вас донька ледь не плаче, — не відставав чоловік.
— Ви що? Всім клієнтам соки й яблука роздаєте? Благодійністю займаєтеся? — різко відповіла вона.
— Та ні, що ви. Просто у мене зміна скоро закінчується, я додому одразу. А яблука з селища, від бабусі. Вона моєму Кості наклала знову гостинців, то от я й запропонував. Діти ж. Вони завжди смачного хочуть, — усміхнувся таксист.
Маша дивилася на матір.
— Ну візьми, — дозволила Ольга.
Таксист зашуршав пакетами і простягнув Маші яблуко, сирок в глазурі й шоколадку.
— Не треба так багато. Собі залиште, — усміхнулася Ольга.
— Та там повно. Бабуся у нас. Усе балує та балує Костика. Він великий у мене, самостійний, вісім років уже. І суп вміє варити, і салати там. Вдома все робить, коли я на роботі. І уроки встигне, і з собакою погуляє, — продовжував розповідати водій під час поїздки.
— Дружина, мабуть, відпочиває? З таким чоловіком і сином, — промовила Ольга.
— Немає її. Мамки нашої. Ніколи не хворіла, а тут раз і все. Молода така. Кості тоді тільки два роки було, — помовчавши, відповів він.
— Вибачте, — почервоніла Ольга.
— Та нічого. Ми справляємося, як-небудь, — продовжив той.
— Зустрінете ще своє щастя, — промовила вона.
— Та не думаю. Дівчатам зараз красунчики потрібні, та з грішми. Нічого, нам і так нормально. Звикли вже. Людина до всього звикає. Навіть до самотності. Тим більше в мене син є. Треба заради дітей жити. А кохання, ну нема, так і що робити. Зараз он заїду ще Костику м’яч новий куплю. Старий-то кудись поділи, — відповів таксист.
Біля будинку батьків він допоміг Ользі вивантажити речі. Погладив Машу по голові.
— Не сумуйте. Ви прямо як із картинки обидві. Донька на вас схожа. Така сама красуня! Ну, дай Вам Бог усього! — і добродушний таксист поїхав.
Вдома Ольга замкнулася у своїй кімнаті. У неї не було сил навіть нічого пояснювати батькам. Ті малювали з Машею. І запитань не ставили. Прийшло повідомлення від Олексія:
— Коли перестанеш дутися й дуріти, повертайся. Але на моїх умовах!
Ольга занесла його в чорний список і проплакала всю ніч.
Наступного дня знайшла в собі сили поговорити з матір’ю.
— Доню! Він нехай як хоче, так і живе, справа особиста. Але те, як він до твоєї дитини ставиться? Ні, з таким чоловіком жити не можна! Маша золота дівчинка! Як вона може заважати? Чоловік тобі сподобався? Ну біжи до нього, а дівчинку залиш нам! Зможеш так? Треба, щоб чоловік вас обох любив! Захищав! Берег, піклувався! І чому дитина — це причіп? Це маленька людина, надія, опора. І не він вас бере, а ви його! До себе в серце пускаєте! Дивися спочатку, як до доньки твоєї ставляться! Це й буде показник любові до тебе! А що захоплювалася ти, що красень. Оленько, з лиця воду не пити! — мама поцілувала Ольгу й пішла на кухню пекти з Машею пиріжки.
Через два тижні, виходячи з Машею з магазину з пакетами, Ольга почула, що хтось торкнувся її за плече. Обернулася. Той самий таксист. А поруч із ним — темноволосий сіроокий хлопчик. З ямочками на щічках. Зовсім не схожий на батька.
— Вітаю! А ви теж за покупками? — усміхнувся чоловік.
— Так… гуляли он. Маші треба було дещо з одягу купити. Але вона хотіла пальто в квіточку, а тут такого немає, — відповіла Ольга.
— Я знаю, де є, тітонько. Ми там куртку мені купували. І якраз мама з дівчинкою наче вашої, маленькою, купували таке! — відповів хлопчик.
— Косте, ну що ти, вони самі знають, де! — пробував втрутитися батько.
— Та годі, скажи, куди йти треба? — усміхнулася Ольга.
— Навіщо йти? Ми з татом на машині. Підвеземо вас. Давайте я сумки понесу ваші! — Костя взяв із рук приголомшеної Ольги пакети.
— Мене Михайлом звати, — сказав таксист.
— Ольга.
Дорогою Костя розповів, що вони сьогодні з татом картоплю будуть робити у бабусі на багатті за домом. І шашлики. І якщо Ольга хоче, то може прийти. Разом з Машею.
Ольга й Михайло одружилися через півроку. Чоловік усе робить для родини. Він обожнює Машу, як рідну доньку. Костик у всьому допомагає дівчинці й новій мамі.
— Як королева себе почуваю! Не думала, що в одну мить набуду родину й мене будуть так любити мої хлопчики! — сміялася Ольга.
Але вона задоволена. Михайла й його турботу оцінила по гідності. Той багато працює. Гроші на відпустку збирає. Він просто дуже любить свою родину, цей простий і зовсім не ідеальної зовнішності чоловік…
