— Вийдеш на роботу, додому можеш не приходити! — заявив чоловік через деякий час після весілля. Молодій дружині довелося зробити важкий вибір
— Молода та гарна, ну чого тобі ще треба? — буркнула бабусі Вероніці. — Одружуйся та живи, як у казці. Ох, якби мені колись таке запропонували, — похитала вона головою та закотила очі. — З розуму б зійшла від щастя. А ти он — незалежна якась. Ти мене послухай. Я тобі добра бажаю.
Бесіди у такому стилі бабуся проводила з онукою останнім часом дуже часто. А причина полягала в тому, що двадцятип’ятирічну Вероніці зробив пропозицію чоловік. Його звали Миколою. І вони з Веронікою познайомились дуже банально, але водночас трохи романтично. Влітку в парку, коли вона купувала морозиво, їй сказали, що м’яке полуничне закінчилось. І тоді Микола, який щойно взяв такий самий смак, сказав, що поступиться їй своє, а собі візьме звичайне ванільне.
І взагалі-то Вероніка на той момент не шукала романтичного кохання і тим більше не планувала жодних серйозних кроків в особистому житті. Але Микола виявився вражаюче наполегливим. Вже на третьому побаченні він познайомив Вероніку зі своєю мамою Тамарою Борисівною. Вона виявилась жінкою, на перший погляд, суворою, але цілком дружелюбною. Майбутня свекруха одразу ж позначила свою позицію щодо особистого життя сина: він планує одружуватись, тож Вероніці треба про все добре подумати.
Бабуся дівчини, коли дізналась, що в онучки нарешті з’явився кавалер, дуже пожвавилась. Вона давно вже переживала, що Вероніка сама. Сама ж дівчина лише посміхнулась у відповідь на те, що бабуся почала міркувати, яку весільну сукню їй треба обрати. Вона все ще не була впевнена, що готова до шлюбу. Просто так уже вийшло, що останні роки, а точніше кажучи з повноліття, дівчина була зосереджена на навчанні та роботі.
Правда, і з тим, і з другим були складнощі, а почались вони з того, що Вероніка обрала дивну професію. Вона вирішила професійно займатись керамікою. Загалом, пішла вчитись у художній вуз на гончарку. Бабуся наполягала на чомусь солідному: менеджменті, професії юриста.
— Ось я тебе виростила. Могла б хоча б з поваги до мене отримати нормальну освіту, — не раз дорікала бабуся онуці.
Вероніка бабусю поважала і взагалі дуже любила. Бабуся Зіна була її єдиною рідною людиною з тих пір, як у 16 років дівчинка осиротіла, втративши в один день і маму, і тата. Правда, був ще дядько Арсеній. Він доводився їй родичем по батьковій лінії, а ще володів маленьким магазинчиком з тарілками, чашками, чайниками, загалом, з усілякою керамікою. Власне, саме він, образно кажучи, і заразив Вероніку любов’ю до цього ремесла.
«У тебе талант», — не раз казав Арсеній. — «Головне, не кидай це діло».
Дівчина і не збиралась кидати, але розуміла, майбутнє сімейне життя вимагатиме від неї певних поступок і компромісів. А справа була в тому, що Микола наполягав: його дружина має в першу чергу думати про нього, свого чоловіка, і про те, як вести дім, а не про якусь там кар’єру та самореалізацію. Вероніка, правда, з цим гаряче сперечалась, але Микола вмів переконувати. Плюс у цій справі його активно підтримувала бабуся Зіна. І так потихеньку, помаленьку вони перемогли.
— Як це ти все кидаєш? — вигукнув Арсеній і схопився за голову. — А як же виставка? Та я вже всім розповів, що привезу і твої вироби. Веронічко, дівчинко моя, ну як же так? Ти ж така талановита.
— Я не кажу, що все кидаю, потім знову буду цим займатись, — невпевнено відповіла дівчина і відвела погляд.
Їй було дуже соромно за те, що вона підводить дядька, але вибору не залишалось. Микола поспішав з весіллям, а якби вона взялась брати участь у виставці, то довелось би присвятити підготовці до неї багато часу. Загалом, не було б часу готуватись до шлюбу і тим більше починати солідне життя заміжньої жінки. Вероніка просто втомилась, між іншим, метатись. Вона дійсно любила свою справу, але при цьому любила і Миколу, не хотіла його втратити. Банально їй ніяково було залишитись самою на цьому світі. Адже бабуся Зіна так часто повторювала, мовляв, вона не вічна і хоче прилаштувати онучку в надійні руки, встигнути, щоб було кому за нею наглянути.
Отже, Вероніка зробила вибір і з головою поринула у передвесільні клопоти, а потім, після весілля, оселилась у квартирі чоловіка. Він володів трикімнатною квартирою в центрі міста. Бабуся Вероніки залишилась жити у скромній однокімнатній квартирі у старій п’ятиповерхівці на околиці.
І почалось воно, сімейне життя. Полетіли, мов перелітні птахи, дні за днями. Вероніка була захоплена, поглинена новими для неї подіями та досвідом, які ще тільки належало освоїти. Як встигнути і в домі прибратись, і приготувати смачний обід та вечерю для чоловіка. Вона часом не встигала і почувалась винуватою. Але наглядала за дівчиною, допомагала та навчала свекруха: як прасувати сорочки, щоб не були зім’яті, і робити багато інших важливих речей.
А у вільний час, якого у Вероніки, до речі, тепер залишалось зовсім небагато, вона нудилась, бо їй було якось нецікаво дивитись довгі мелодрами разом із свекрухою чи ходити з нею в гості й слухати плітки про людей, яких вона навіть не знала. Правда, ще був час, який дівчина проводила з чоловіком, але вони з Миколою, як незабаром з’ясувалось, не сходились в інтересах. Їй не були до смаку ні рибалка, на яку він їздив, ні бокс, який він міг дивитись цілими ночами. Іноді Вероніка, щоправда, бачилась з подружками, але це була крапля в морі. Рятувало ще те, що вона намагалась частіше навідувати бабусю, і це повертало ненадовго у затишне минуле.
І взагалі-то у Вероніки не було ідеалістичних уявлень про шлюб. Вона не чекала, що її сімейне життя буде схоже на казку. Але дуже скоро вона почала помічати тривожні й неприємні речі. Чоловік почав все більше критикувати її. За не так поставлений суп, не ідеально відпрасувану сорочку чи ще якусь дрібницю. Часом він відпускав образливі жарти. Наприклад, про те, що простіше було б купити хлібопіч, ніж одружуватись, якщо дружина не може спекти смачний хліб. Крім того, Микола суворо контролював витрати Вероніки, видаючи їй грошей стільки, щоб вистачило рівно на те, що в списку. Якщо ж вона намагалась сказати, що їй потрібно щось, він ставав суворим і бурчав, дорікаючи їй, що легко чужі гроші витрачати.
Одного разу, коли чоловік відмовився допомогти купити бабусі щось дуже потрібне та корисне, дівчина відповіла:
— Думаю, мені час виходити на роботу. Тоді не доведеться просити в тебе гроші. Мені це, знаєш, набридло.
Микола почав сваритися. По-перше, він звинуватив Вероніку в тому, що вона меркантильна, і якщо її не влаштовує, то, ймовірно, їй варто було шукати чоловіка багатшого. А по-друге, сказав, що її бабуся — не його проблема, але на роботу він їй виходити забороняє, бо як тоді вона вестиме дім?
І так уже вийшло, що одразу ж наступного дня, коли ще були живі враження від цих емоцій, жінка випадково зустріла в місті дядька Арсенія. Він зрадів племінниці, повів її в кафе, розповів, як ідуть справи в магазині, сказав, що клієнти, які раніше купували вироби Вероніки, питають про неї. Похвалився, що до нього в майстерню прийшов працювати новий чоловік, талановитий молодий майстер на ім’я Григорій.
І взагалі-то Вероніка не звикла скаржитись на життя. Але зараз, як то кажуть, прорвало, і вона все-все розповіла Арсенію. Він уважно вислухав, не перебиваючи.
— Кохання та шлюб — справа, звісно, хороша, — зітхнув він. — Але головне, не загубити в них себе. Ти, Вероніко, подумай обов’язково про те, чого ти хочеш у житті. Домовились?
Додому вона повернулася в розтрощених почуттях. Вечерю приготувала не ідеально, і чоловік знову бурчав. Але дівчина вже дещо вирішила для себе.
— Я знову працюватиму з керамікою, — оголосила вона своїй сім’ї за сніданком.
І що тут почалося. Ні Микола, ні її свекруха не побажали слухати про те, як це важливо для Вероніки, як хочеться їй самореалізуватись і отримувати свої гроші, які, між іншим, вона б із радістю витрачала і на свою сім’ю.
— Тільки спробуй, — стукав по столу Микола, — додому можеш не повертатися. Та кому ти така потрібна будеш?
Піджавши губи, приєдналась до сварки і свекруха:
— Негосподарна, ледаща, егоїстка.
Вероніка вислухала все, що вони сказали, а потім пішла збирати речі. Вона все вирішила. Микола ж, побачивши, що дружина не плаче, як звичайно, а діє, став просити пробачення. Казав про те, що погарячкував, що вона має зрозуміти та пробачити. Адже вони сім’я, а значить, треба вміти йти на поступки, знаходити компроміси.
— Тільки ось і те, й інше завжди виходить таким, що програю я, — з гіркою посмішкою відповіла Вероніка. Вона вже стояла з валізою біля дверей. — Ні, з мене досить.
Бабуся Зіна була здивована, коли побачила онучку на порозі з речами, а потім розплакалась. Вероніка міцно її обняла й сказала, що повернулась, щоб піклуватися, і взагалі все тепер буде добре.
— Прости мені, рідненька, — попросила Зіна. — Я помилилась. Треба було тебе підтримати у твоїх захопленнях і не поспішати тобі з тим весіллям. Не пощастило тобі з чоловіком. Але ти молода, гарна.
— Ні, бабусю, — говорила Вероніка ніжно, але суворо. — Я тепер, якщо й вийду заміж, то не для того, щоб просто дім вести. Я хочу й про себе думати, своє життя будувати. Гадаю, тільки тоді я й зможу бути щасливою.
Дядько Арсеній мало не колесом пройшовся від радості, коли племінниця повернулась до нього в майстерню. Роботи було море, і Вероніка, хоч давно й не торкалась кераміки, але незабаром трудилась так само спритно, акуратно та талановито, як колись. Крім того, той новий майстер Григорій, який був її ровесником, постійно захоплювався нею, став вчитись у неї, а вона в нього підглянула парочку цікавих прийомів з розпису. А потім, загалом, через якийсь час у Вероніки та Григорія почались ті самі стосунки, які не заважають жодній справі, а тільки надихають.
А ще трохи пізніше вони одружились. Чоловік виявився розумним, добрим і веселим. Його батьки з теплотою та любов’ю прийняли наречену. Вони жили в приватному будинку в передмісті і ще до весілля запропонували Вероніці, якщо тільки її бабуся погодиться, нехай переїжджає жити до них. У них будинок був на два хазяїна. Другу половину вони підготували для Григорія і його майбутньої сім’ї. Зінаїда була дуже рада бути ближче до онучки, а трохи пізніше її допомога дуже знадобилась з появою правнуків — двох чарівних хлопчиків-близнюків.
А потім, ще через рік, через спільних далеких знайомих, Вероніка дізналась про те, як склалось життя її колишнього чоловіка. Микола врешті все ж таки одружився знову. Але не пощастило. Жінка, яку він зустрів, деякий час зображувала з себе взірцеву дружину, а потім просто вкрала його гроші та коштовності Тамари Борисівни і ніби розчинилась у повітрі. Дехто, хто був обізнаний з історією Вероніки, жартував, мовляв, Миколі прилетів бумеранг, але Вероніка в таке не вірила, знизувала плечима: просто не пощастило. А ще вона не злорадствувала. Їй просто було байдуже. Вона була зайнята своїм життям.
